Аптекар - Стефані Маєр

— Як цікаво, — пробурмотіла Алекс тоном, що свідчив про протилежне. Жбурнувши торбинку на один із білих барних стільців, вона, сівши на стілець поруч, відкрила ноутбук. У садибі Карстенів усе видавалося спокійним, тому вона почала промотувати назад, щоб переглянути, чи не пропустила чого-небудь, поки ходила. Наразі вона не помітила постійних відвідувачів, окрім хатньої господині та служби безпеки, люди з якої навідувались на машині щодня по обіді.

Деніел перемкнув на інший канал новин, де розповідали іншу версію тих самих новин. — Тобі не цікаво, з ким співпрацюватиме президент? — спитав він. — Ґоуланд досить популярний. Хай кого він обере, ця людина, імовірно, стане віце-президентом, а за чотири роки — імовірно, президентом.

— Ляльки черевомовця, — пробубонів Кевін, відкладаючи мачете й починаючи гострити великий ніж для м’яса.

Алекс, погодившись, кивнула й уповільнила запис, щоб подивитись, як двоє підлітків неспішно проминають будинок Карстена й ідуть далі кварталом.

— Ти про що? — спитав Деніел.

— Я не переймаюсь долею ляльок, — відповів Кевін. — Мене непокоїть той, хто тягне за мотузки.

— Досить цинічний погляд на демократичну націю, на яку ти колись працював.

Кевін знизав плечима.

— Еге ж.

— Алекс, ти республіканка чи демократка? — спитав Деніел.

— Песимістка.

Вона потягнулась за іншим ноутбуком, де зібрано записи прослуховування телефонних розмов, потім наділа навушники.

— Отже, усім байдуже, що фаворит — ультраправий сенатор із Вашингтона, який колись працював на Розвідувальне управління міністерства оборони?

Перший дзвінок, який пропустила Алекс, був знову від доньки, вона збагнула це за теплим батьківським тоном Карстена. Почала промотувати вперед.

— Слушно, — мовила Вал, знімаючи ґумку з волосся. На ній був просотаний потом костюм для тренувань, і вона мала такий вигляд, наче повинна зніматись для чоловічого журналу «Максім». — Ґоуланд — тюхтій. Візьміть когось із консервативного табору, змусьте виборців пристати на свій бік. На додачу новенький — наполовину дід, наполовину «респектабельний» пан літнього віку з чудним двоскладовим прізвищем. Тож, Ґоуланд явно непоганий варіант. — Вона струснула золотаве волосся, і те ідеальними хвилями спало їй на спину.

— Прикро, але, мабуть, ти маєш рацію. Просто якийсь конкурс краси.

— Як і все в житті, любчику, — відповіла йому Вал.

Алекс спинила запис, щоб послухати розмову, але Карстен досі слухав і ласкаво мукав «мммм…мм». Вона знову промотала уперед.

— Мабуть, я маю до цього звикнути, оскільки, гадаю, більше ніколи не голосуватиму, — насупився Деніел. Віце-президент Пейс. Гадаєш, це його вроджене прізвище чи він змінив його, щоб сподобатись виборцям? Вейд Пейс. Чи хтось так називає дитину?

— Я ніяк дитину не назвала б, — обізвалася Вал, — бо ніколи б так не здуріла, щоб принести в подолі.

Пальці Алекс машинально потяглись, щоб зупинити запис.

— Що то таке? — спитала.

— Просто пояснюю, що я не з тих, хто стає матусею, — мовила Вал.

— Ні. Деніеле, яке ти назвав ім’я?

— Сенатор Пейс? Вейд Пейс?

— Це ім’я… ніби знайоме.

— Мабуть, усі чули це ім’я, — сказав Деніел. — Він ніби збирається йти на підвищення, не з тих, хто залягає на дно.

— Я не цікавлюся політикою, — мовила Алекс. Зараз вона дивилась на екран, але там показували тільки ведучу. — Як багато ти знаєш про цього чоловіка?

— Тільки те, що в новинах розповідають, — відповів Деніел. — Першокласна біографія, звичайні кліше.

— Він військовослужбовець?

— Так, якийсь генерал, гадаю.

— Генерал-полковник?

— Мабуть.

Тепер і Кевін прислухався.

— Вейд Пейс. Пейс, що починається з П. Це той, кого ми шукаємо?

Алекс, втупившись у одну точку, почала несвідомо повільно гойдатись на стільчику вперед-назад. — Він зі штату Вашингтон… працював на розвідувальне управління міністерства оборони… — Вона підвела очі на Кевіна. — Скажімо, РУМО теоретично досліджує певні різновиди біологічної зброї. У цього добродія вже є політичні амбіції, тож він, безперечно, подбає про те, щоб гроші витратили в його рідному місті. Певна річ, вони мають на поверхні чимало благих цілей — усе, що бачитиме стороння людина, — різке економічне зростання. Мабуть, це допомогло йому отримати місце в Сенаті. Чудово. Але з плином років створений ними вірус украдено. Ніхто не повинен знати, що він існує. Ми вистежуємо поганців, але вони розповідають нам забагато. У Вейда Пейса — великі мрії. А якщо хтось почує, що його ім’я пов’язано з вірусом…

— Цю людину, випереджаючи події, треба прибрати, — договорив Кевін. — А хтозна, що міг побачити занадто проникливий агент ЦРУ? Тож йому краще теж заткнути пельку.

— Так ризикувати не можна, — прошепотіла Алекс. — Не тоді, коли дістався таких висот.

З півхвилини всі мовчали.

— Ого! — озвалася Вал так голосно, що Алекс аж підскочила. — Невже ви, панове, хочете вбити віце-президента? — її тон свідчив, що вона вкрай захоплена цією думкою.

— Він ще не віце-президент, — відповів Кевін. — За законом, він ще ніхто. Отже, жодних спецслужб.

У Деніела впала щелепа.

І знову високі ставки, але не надто. Зрештою, байдуже, що він там ще втілював, адже Вейд Пейс — усього-на-всього ще одне серце, що б’ється.

Кевін перестрів погляд Алекс.

— Отже, він поставив під приціл мене, мого брата, тебе й твого друга… аби мати шанс стати віце-президентом. О, відчуваю, ця справа мені буде до смаку.

Вона роззявила рота, але хутко знову стулила. Набагато простіше та безпечніше для неї — дати Кевінові зробити якомога більше брудної роботи.

Але в неї є невпізнаваність — і у Деніела теж, тому вона може також зосередитись на тотожному Кевіновому обличчі, котре треба приховувати над усе, аби його план спрацював. Можливо, Кевін краще за неї вміє вбивати людей, але вона була цілком переконана, що краще за нього вона здатна робити це, мінімально каламутячи воду. Якщо хочеш щось зробити правильно…

— Хай як я не люблю позбавляти тебе розваг, мабуть, ти захочеш, аби цим опікувалась я, — вона ледь помітно здригнулась. Мабуть, це величезна помилка. Чи вона справді перетворюється на схиблену на адреналіні божевільну, хоча нещодавно звинувачувала Деніела в тому, що він такий? Вона в це не вірила. Вона відчувала тільки жах, навіть розмірковуючи про те, аби додати до свого переліку ще одне завдання. — Наша мета — тихо й спокійно, хіба ні? Коли наш бажаний президент загине від серцевого нападу чи інсульту, це не приверне такої уваги, якби його застрелили, коли хтось вдерся в його будинок.

— Я можу працювати тихо, — наполягав Кевін. Його брови опускались униз, насуплюючись.

— Тихо, як за смерті за природних обставин?

— Майже.

— Майже підніме наші цілі у стан бойової тривоги.

— Вони вже у стані бойової тривоги.

— Отже, яким ти бачиш наш план?

— Я імровізуватиму, діставшись до