Містер Мерседес - Стівен Кінг
пояса, вздовж всього приміщення тягнеться полиця. На ній ряд комп’ютерів.
Це призводить йому на думку Центр управління польотами на мисі
Канаверал[328].
— Джероме? На зв’язку.
Не чекаючи відповіді, він сходить донизу з револьвером в одній руці й
телефоном в іншій, чудово усвідомлюючи, яке це гротескне збочення проти
всіх стандартних поліцейських процедур. Що, як Брейді під сходами й сам
теж зі зброєю, готовий прострелити Ходжесу ноги у щиколотках? Або, припустимо, він встановив тут якусь міну? Він таке вміє робити; це Ходжес
знає аж занадто добре.
Він не натикається ні на який підступний дріт, і в підвалі пусто. Там є
комора, її двері відкриті навстіж, але в самій ній нема нічого. Він
бачить тільки порожні полиці. В одному кутку звалені купою взуттєві
коробки. Вони теж на вигляд порожні.
«Ідея така, — думає Ходжес, — що Брейді або вбив свою матір, або прийшов
додому та знайшов її мертвою. В обох можливих випадках він після цього
звідси знявся. Якщо він таки мав вибухівку, вона зберігалася на оцих
полицях у коморі (імовірно, у тих взуттєвих коробках) і він забрав її з
собою».
Ходжес піднімається нагору. Час запросити сюди його нових напарників. Він
не хоче втягувати їх у цю справу глибше, ніж вони в неї вже занурені, але
ж тут оті комп’ютери внизу. Він ні бельмеса не петрає в комп’ютерах.
— Заходьте в будинок ззаду, — каже він. — Кухонні двері відкриті.
14
Холлі заходить, принюхується і каже:
— Ууух. Це Дебора Хартсфілд?
— Так. Намагайтесь про це не думати. Нумо, ходімо донизу, всі разом. Я
хочу, щоб ви на дещо поглянули.
У підвалі Джером проводить рукою по верстату.
— Ким би він іншим не був, але він Містер Суперакуратист.
— Містере Ходжес, ви збираєтесь подзвонити в поліцію? — Холлі знову
обкушує собі губи. — Мабуть, збираєтеся, і я не можу вам завадити, але
моя мати так дратуватиметься на мене. А ще це буде несправедливо, оскільки саме ми дізналися, хто він такий.
— Я поки ще не вирішив, що я збираюсь робити, — каже Ходжес, хоча вона
права, це зовсім не виглядає справедливим. — Але я безумовно хотів би
дізнатися, що в цих комп’ютерах. Це може допомогти мені прийняти рішення.
— З ним не вийде, як з Олівією, — каже Холлі. — Він мусить мати добрий
пароль.
Джером навмання вибирає один з комп’ютерів Брейді (ним випало стати
Номеру Шість; небагато чого є в ньому) і натискає кнопку в заглибині
позаду монітора. Це «Мак», але стартового звукового сигналу нема. Брейді
ненавидить той життєрадісний дзвіночок, і тому вимкнув його на всіх своїх
комп’ютерах.
Номер Шостий засвічується сірим, починає тривожно крутитися й крутитися
коліщатко завантаження. Секунд за п’ять чи близько того сірість
переміняється на блакить. Тут мусить бути поле для пароля, навіть Ходжес
це знає, але натомість на екрані з’являється велика цифра 20. Потім 19, 18, 17…
Він з Джеромом дивляться на це в збентеженні.
— Ні, ні! — мало не кричить Холлі. — Вимкніть його!
Оскільки ніхто з цих двох не ворухнеться негайно, вона сама кидається
вперед і знову натискає кнопку позаду монітора, так і тримаючи її
натиснутою, поки не темнішає екран. Потім вона випускає повітря з грудей
і реально усміхається.
— Ой лишенько! Мало не трапилося!
— Що ви подумали? — питає Ходжес. — Що вони можуть бути запрограмовані на
те, щоб вибухнути, чи щось таке?
— Можливо, просто на блокування, — каже Холлі, — але я впевнена, що це
програма самознищення. Якщо відлік дійде до нуля, така програма стирає
дані. Всі дані. Можливо, тільки в цьому, який увімкнуто, але й в усіх, якщо вони поєднані між собою. А вони, радше за все, поєднані.
— То як її зупинити? — питає Джером. — Командою з клавіатури?
— Можливо, так. Можливо, голос-актою.
— Голос-чим? — перепитує Ходжес.
— Командою, що активується голосом, — пояснює йому Джером. — Брейді
промовляє «цицьки-пицьки» або, наприклад, «труси» — і відлік зупиняється.
Холлі гиготить собі крізь пальці, а потім боязко штовхає Джерома в плече.
— От же ви дурник, — каже вона.
15
Вони сидять за кухонним столом — з відкритими задніми дверима, щоб
надходило свіже повітря. Ходжес спирається ліктем на одну з підставок під
тарілки, упершись лобом собі в долоню. Джером із Холлі тримаються
принишкло, даючи йому все обміркувати. Нарешті він підводить голову.
— Я збираюся подзвонити й повідомити. Мені не хочеться, і якби це були
тільки між Хартсфілдом і мною, я б, мабуть, цього робити не став. Але я
мушу брати до уваги вас обох…
— Не робіть цього заради мене, — каже Джером. — Якщо ви бачите якийсь
спосіб продовжити, я цілком з вами.
«Звісно, ти готовий, — думає Ходжес. — Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є
абсолютно теоретичною річчю».
А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-
кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але
наразі вона залишається непроникною.
— Дякую, Джероме, тільки…
Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив
цього Містера Мерседеса.
Але.
— Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він
використає її проти якогось скопища людей… — він дивиться прямо на Холлі…
— як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це
буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.
Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:
— Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.
— Дякую, проте ні, — каже він делікатно. — Поліція має ресурси. Вони
почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я
цього зробити не можу.
Звучить це добре, але він сам не вірить, що це є добрим. Коли не
зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля
Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він
заховає в якомусь непримітному місці — можливо, на якійсь парковці в
центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих
безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не
«Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його
