Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Запросиш у гості? — рука попестила шкіру на щоці, ковзнула нижче, пальці торкнулися шиї. — Чи тут поговоримо?

«…Господи, Боже мій, Господи милий, заступнику та вседержителю, де ж поділися всі люди, чому нікого немає, чому ніхто не їде ліфтом чи не йде сходами, чому Ти нікого не напоумив вийти з квартири, Господи…»

— Бійся. Тобі треба боятися, — рука рухалася нижче, пройшлася по махровій поверхні халата, знайшла затягнутий пояс. — Я хочу, аби ти мене боялася до кінця свого життя, — пальці спритно впоралися з вузлом, пояс розпустився, поли халата розійшлися, рука ковзнула під халат, торкнулася обтягнутих гольфом грудей. — Чого ми стоїмо тут? Ходімо до тебе в гості, чи ні?

— Не вбивай…те, — вичавила з себе Олена.

— Не буду, — кивнув Баглай. — Стій тихо — лишишся жити. Але я завжди буду поруч із тобою. За спиною, за шафою, під ліжком. Коли тобі хтось подзвонить по телефону, ти чутимеш лише мій голос. Увімкнеш свій довбаний «ящик» — побачиш лише мене. На вулиці всі чоловіки будуть нагадувати тобі мене. Я прийшов, аби тебе дістати, сучко.

Він ступив півкроку назад, а потім переклав пістолет у ліву руку, замахнувся правою. Ударив несильно, та Олену з ніг міг збити навіть протяг. Бив у живіт, вона зігнулася від різкого болю. Тепер вона опинилася спиною до сходів, головою схилилася до Баглая. Поклавши розчепірену правицю їй на голову, він штовхнув її назад, теж не дуже сильно, та цього виявилося досить. Заточившись і втративши рівновагу, Олена почала падати спиною на сходи, схопилася руками за бильця, це пом’якшило падіння, але вона все одно невблаганно котилася вниз, таки не втрималася на нижній сходинці і впала спиною на підлогу. Баглай двома стрибками опинився біля неї, присів, ледь натиснув коліном на її живіт, чорне дуло втислося в перенісся, просто між очима.

— Живи поки що і не забувай: я приходитиму завжди. Коли мені захочеться. Ти ніде не заховаєшся від мене. Тебе ніхто не захистить. До побачення, — він почав підводитися, але раптом коліно знову натиснуло на живіт, цього разу — сильніше. — Не забувай: один раз ти вже дістала мене. Тепер я діставатиму тебе, доки житимеш. Скільки тобі жити, вирішу я, — він нарешті звівся на рівні ноги, просичав: — С-с-с-сука, — і раптом наставив пістолет на неї. Олена міцно заплющила очі, але пострілу не почула. Натомість сходами загупали кроки. Потім унизу під’їхав ліфт. Зачинилися двері, він загуркотів на перший поверх.

Лише тоді вона наважилася розтулити повіки.

— Вона перенервувала, це зрозуміло, — генерал розвів руками. — Про такі справи мені не доповідають, мусите розуміти, Романе Романовичу. Кожен розбій не проконтролюєш. Просто ваша, гм, колега знову завела про Баглая, причому так затероризувала групу з райвідділу, що їхній начальник про всяк випадок подзвонив напряму. Я ж кажу вам — про Баглая всі знають, реагують відповідно…

— Знаєте, це вже переходить будь-які межі, — Малиновський після вчорашньої нічної розмови з геть переляканою Оленою, чергової безсонної ночі та ранкової летючки, де генеральний поцікавився, чи не з’їхав, бува, дашок у «зірки» «Кримінальних портретів», і коли вже атмосфера в творчому колективі знову стане робочою, тримався, ніби на линві під куполом цирку.

— Я не вас маю на увазі, але з нашою… нашою Оленою таки дійсно щось сталося. Може, я чогось не додумав… Словом, мені здається, її десь переклинило. Але… Давайте чесно: вчорашній напад на журналістку жодним боком не пов’язаний з Баглаєм?

Савченко потер старанно поголене генеральське підборіддя.

— Доповідати вам про що б там не було я, самі розумієте, не повинен. Коли хочете, не маю права як керівний міліцейський чин. Та в нас виняткова ситуація, отже, послухайте мене. Вчора вночі хтось напав на квартиру сусідів вашої колеги. Нападник прийшов один, був у масці. Голос потерпілі впізнати не беруться. У господарів квартири бандит стріляв із пістолета системи Марголіна, малокаліберна зброя, використовується переважно для навчання в тирі. Але убійна сила в ній досить серйозна, особливо якщо стріляєш із близької відстані. Навіть я вам скажу, не заглиблюючись у суть справи: бандит не хотів убивати, просто показував силу і мав на меті лише пошкодити опорно-руховий апарат своїх жертв. Він прийшов сам. Якби їх було хоча б двоє, стрілянини взагалі можна б уникнути. Особливо, коли в квартирі дитина. Працював бандит у рукавичках, відбитків пальців немає ніде. Чого він прийшов саме в цю хату, поки що не зрозуміло. Забрав двадцять доларів, під білизною знайшов, золотий ланцюжок із хрестиком. Усе. Міг помилитися квартирою, міг виявитися банальним наркоманом, якому й цього досить. Далі — найцікавіше. Невідомо, що він збирався робити у ванній кімнаті, але якимось чином вода полилася на підлогу, залило ванну пані Суржі. Вона пішла розбиратися. Потерпілі чули дзвінок у двері. Грабіжник відчинив їх — і все. Більше вони нічого не чули, аж поки не приїхала викликана Оленою міліція.

— На неї ж напали…

— А ви б не напали в подібній ситуації?

— Ви уявляєте продюсера телеканалу в такій ситуації?

— Будь-кого уявляю. Себе в першу чергу. Я зробив би те саме, що наш невідомий грабіжник: ударив би жінку, відштовхуючи від себе. Можливо, вона вирішила затримати його чи ще щось, бо бандит таки зіштовхнув вашу колегу зі сходів. Переступив через тіло — і дав ходу. Десь по дорозі зняв маску, рукавички, спокійно пройшов повз консьєржа.

— Охоронець може впізнати його?

— Ні. До речі, він каже: того вечора схожий чоловік проходив до Суржі. В усякому разі називав її прізвище.

— Вона не казала, що приймала гостя…

— Не сушіть голову. З тим самим успіхом бандит міг назвати прізвище будь-якого іншого мешканця під’їзду.

— Так, але список мешканців не вивішений перед входом.

— Не смішіть мене, пане продюсере кримінальної програми! — генералові,