Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Нашу розмову пам’ятаєте? Ну, коли ви мені дзвонили з тиждень тому, стосовно Баглая?

— Так, — Олена здригнулася.

— Я вам казав, пригадуєте, коротко дуже, але говорив, як він дзвонив мені.

— Так, — вона відкинула волосся з лоба.

— Він ще раз дзвонив. Мені.

У неї в роті несподівано пересохло. Олена не могла поворушити язиком, просто дихала в трубку.

— Алло, ви чуєте мене?

— Так, — коротка фраза далася їй важко.

— Він дзвонив. Думаю, просто так, як і минулого разу. Цей дзвінок я навіть взагалі ніяк пояснити не можу. Я, знаєте, більше вдома поки що сиджу. Коротше, дзвонить сьогодні десь близько дванадцятої дня, може, пізніше трохи. Назвався, але я його голос і без того впізнав. Розмова дуже коротка. Мовляв, я гуляю на волі, вам, ментам поганим, мене не знайти, ви взаалі не хочете і не можете. Словом, така лабуда. Поклав трубку. Чуєте мене?

— Так…

— Я почав дзвонити вам. Адже та історія з анонімним листом, ну, з віршем, ви після цього мені дзвонили… Баглая в Києві немає. Ось я чого дзвоню. Може, тоді й був, тепер немає. Я після розмови з ним повідомив своє колишнє начальство, — Олена з попередньої розмови знала про відставку Глода. — Зрозуміло, всі знову на вуха стали, пробили дзвінок. Справді, міжміська, телефонували з Одеси, з міжміського переговорного пункту «Укртелекому». Інформація пішла далі, одесити вже працюють, відпрацьовують його можливі зв’язки. Там же кордон, порт, думаю, він спробує вислизнути. Але можете спати спокійно, поруч із вами його точно немає. Ви де?

— Тут, тут… Дякую, ви заспокоїли мене.

— З вами точно все нормально?

— Не по телефону. Не наговорюйте собі. Дякую, справді, дякую, Максиме.

— Ну, коротше, не бійтеся. У разі чого телефонуйте, завжди, як кажуть, до ваших послуг. Людина я тепер вільна…

— Добраніч, Максиме. Спасибі.

її рука тремтіла, коли вона клала трубку. Після всього вона вже не знала, як потрібно ставитися до почутої новини. Отже, ще раз: Баглай в Одесі. Він в Одесі. У Києві його немає. Був два дні тому? Не виключено. Вірші вона отримуватиме далі? Можливо. Здатна вона зрозуміти гру Баглая? Отут зась, подружко. Навіть той опер не здатен змикитити, за яким бісом утікач дає йому про себе знати.

Гаразд, а їй для чого?

Нехай її переконують армії ментів та легіони лікарів у всьому, в чому завгодно. Вона далі впевнена: лист і касета — справа рук Баглая. Просто хоче подратувати? Мабуть, так воно і є. Тільки довести вона нікому нічого не зможе. Хіба колишньому оперові Максиму Глоду. Той точно перейметься її проблемами. Але ж він у своєму Слобожанську шукає, мабуть, спокійної та більш вдячної, аніж оперська, роботи.

Олена примостила телефон біля себе, з іншого боку поклала мобільний, знову загорнулася в плед, увімкнула голосніше телевізор. За півгодини до голосів з екрану додалися сторонні звуки. Зовсім сторонні. Наче десь капала вода і краплі стукали по дну раковини чи ванни…

Ванна!

Олена підхопилася, скочила в капці й забігла до ванної. З крану не капало нічого, але звуки падаючих крапель чулися десь тут, зовсім поруч, ставали все частішими, наче дощ стукотить по даху. Відкинувши поліетиленову завісу, Олена скрикнула від досади. Тільки цього лиха бракувало.

На стелі над ванною розпливлася величезна мокра пляма. Краплі весело тарабанили об дно її ванни, і Олена відразу прикинула, в яку копієчку обійдеться ремонт. Адже доведеться заново фарбувати всю стелю водоемульсійною фарбою, і навряд чи сусіди зверху компенсують їй витрати. Ні для кого не секрет, що в двісті шостій квартирі живе телезірка, а телезірки, як відомо, бабло лопатою гребуть. Навряд чи Роман піде лаятися з винуватцями, та й вона сама до пуття не знала, хто над нею живе. На сусідів вона взагалі майже не звертала уваги, поглинута власними проблемами.

Але ж так це не облишиш!

Олена спробувала швиденько знайти Романа, аби отримати бодай по телефону чоловічу підтримку. Робочий не відповідав, мобільний вимкнено. Дуже добре. Доведеться займатися самій. Олена навіть відчула себе бадьоріше: ось вона, реальна проблема, що допоможе відволіктися від прикрих думок. Між іншим, це буде її перший досвід війни із сусідами.

Затягнувши тугіше пояс на халаті, Олена відчинила двері і вийшла на сходовий майданчик. Раптом над нею нікого немає? Або ще гірше, їх самих затопили ті, хто живе вище? Вирішивши не сушити собі голову передчасно і вирішувати проблеми у міру їхнього надходження, Олена піднялася поверхом вище і рішуче подзвонила в квартиру. За дверима зашаруділи. Вона знову натиснула на кнопку дзвінка і потримала пальця довше. Нарешті зсередини клацнув замок.

Двері відчинилися.

На порозі просто перед нею стояв Богдан Баглай.

Трюк із квітами вдався. Настільки, що Баглай вирішив і в подальшому брати його на озброєння. Та він не міг навіть уявити, наскільки квіти можуть обеззброїти і забити баки навіть найпильнішим. Людство таки недосконале. Окремі не надто безнадійні персонажі є, та в цілому… А, нема про що говорити.

Скільки років повії, до якої його підвіз таксист, Баглай не знав і знати не хотів. Вона знімала ще з двома такими самими дівчатами квартирку, водій просто набрав по мобілці номер і статеве питання Баглай для себе вирішив легко. Коли розшукав таксиста наступного разу, звелів — саме звелів! — везти до тієї самої дівулі, дуже сподобалася. Розмова вийшла короткою: дівиця начитує вголос вірш на диктофон, куплений Баглаєм уранці. Далі знаходить фірму, через яку беруть замовлення на доставлення квітів, замовляє непарну кількість будь-яких, на свій смак, при нагоді пошкодить одну квітку, і докладе до букета пакуночок із касетою. За це