Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
— Чекаємо.
— Як довго?
— Поки не подзвонить Піпелз або якийсь інший боєць із тих охоронців.
Тому що наразі охоронна служба «Невсипущі» виглядає найкращою ниточкою. Якщо вона обірветься, їм доведеться поїхати у Цукрові Пригірки й починати опитувати сусідів. Перспектива, яка не тішить Ходжеса, зважаючи на його сьогоднішній статус героя теленовин.
А тим часом він ловить себе на тому, що знову думає про містера Бовфінгера й місіс Мельбурн, трохи схибнуту жінку, яка живе навпроти нього. З тими її балачками про таємничі чорні джипи й зацикленням на летючих тарілках, місіс Мельбурн могла б бути ексцентричною героїнею другого плану в якомусь зі старих кінофільмів Альфреда Гічкока[301].
«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, кумедно ворушачи бровами, але чому, в ім’я Господнє, це повсякчас вигулькує у Ходжеса в голові?
За десять хвилин десята, коли телефон Джерома дзвонить. Короткий уривок з «Великих ядер» «ЕйСі/ДіСі»[302] змушує їх обох здригнутися. Джером хапає слухавку.
— Тут написано, що виклик з невідомого номера. Що я мушу робити, Білле?
— Прийми дзвінок. Це він. І пам’ятай, хто ти.
Джером натискає кнопку й мовить:
— Алло, Мартін Лоенсбері слухає. — Чекає. — О, вітаю вас, містере Піпелз. Щиро дякую, що зв’язались зі мною.
Ходжес надряпує свіжу записку та штовхає її по столу. Ходжес її швидко переглядає.
— Угу-угу… так… місіс Вілкокс оцінює вас дуже високо. Так, високу оцінку дає, справді. Але моя робота стосується наразі покійної місіс Трелоні. Ми не можемо цілком відкрити її спадщину, поки не інвентаризуємо її комп’ютер, і… так, я знаю, що минуло вже понад шість місяців. Жахливо, як повільно посуваються такі справи, авжеж? Минулого року ми мали клієнта, який був змушений подавати заявку на харчові талони, хоча в той час проходив юридичне оформлення заповіт, за яким він отримував сімдесят тисяч доларів.
«Джероме, ніколи не передавай куті меду», — думає Ходжес. Серце молотом гупає в його грудях.
— Ні, нічого до цього подібного. Мені лише потрібне ім’я того чоловіка, який його для неї налагоджував. Рештою займатиметься мій бос. — Джером слухає, брови його зведені до перенісся. — Не можете? О, це такий со…
Але Піпелз говорить щось далі. Піт на лобі у Джерома тепер уже не уявний. Він тягнеться через стіл, хапає Ходжесову авторучку й починає записувати; пишучи, він продовжує видавати постійний потік отих «угу», і «окей», і «розумію». Нарешті:
— О, це чудово. Абсолютно чудово. Я певен, містеру Шрону цього буде достатньо. Ви дуже нам допомогли, містере Піпелз. Отже, я просто… — Він слухає ще трохи. — Так, це так жахливо. Я впевнений, що містер Шрон займається деякими… гм… деякими аспектами цього вже зараз, поки ми з вами балакаємо, але я дійсно не знаю нічо… ви зробили? Вау! Містере Піпелз, ви просто диво! Так, я це передам. Обов’язково. Дякую, містере Піпелз.
Він завершує розмову та сподами долонь стискає собі скроні, немов угамовуючи головний біль.
— Чоловіче, ну це був такий буревій. Він хотів побалакати про те, що сталося вчора. І сказати, щоб я передав родичам Джейні, що «Невсипущі» готові допомогти усім, чим зможуть.
— Це чудово, я певен, за це він від фірми отримає подяку в особистій справі, але…
Також він сказав, що балакав з тим чоловіком, чию машину було підірвано. Він бачив ваше фото в новинах сьогодні вранці.
Ходжес не здивований, і наразі його це не турбує.
— Ти дізнався ім’я? Скажи мені, що ти дізнався ім’я.
— Не самого комп’ютерника, але я взнав назву компанії, на яку він працює. Вона називається «Кібер-Патруль». Піпелз каже, що вони їздять зеленими «Фольксвагенами-Жуками». Він каже, що вони постійно в Цукрових Пригірках, їх неможливо не помітити. Він бачив за кермом і жінку, і чоловіка, обоє начебто до тридцяти. Жінку він назвав «дещо мужикуватою».
Ходжес ніколи не розглядав версію, що Містер Мерседес насправді може бути Міс Мерседес. Він припускає, що технічно таке можливе, і такий сюжет отримав би елегантну розв’язку в якомусь з романів Агати Кристі, але тут реальне життя.
— Він казав, як виглядає той парубок?
Джером мотає головою.
— Ходімо до мого кабінету. Ти покермуєш комп’ютером, а я побуду штурманом.
Менш ніж за хвилину вони вже дивляться на три зелені «Фольксвагени-Жуки», що стоять у ряд, з написами «КІБЕР-ПАТРУЛЬ» у них на бортах. Це не незалежна компанія, а частина мережі, яка називається «Дискаунт Електронікс», з єдиним великим магазином у їхньому місті. Він міститься у торговельному центрі «Березовий Пагорб».
— Чоловіче, я ж там скуплявся, — каже Джером. — Я скуплявся там безліч разів. Купував відеоігри, комп’ютерні компоненти, купив там під час розпродажів купу дисків з бійцівськими фільмами.
Під фотографією з «жуками» йде рядок: «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ». Ходжес тягнеться рукою понад плечем Джерома й клікає на тім рядку. Спливають три фотографії. На одній вузьколиця дівчина з брудно-білявим волоссям. Номер другий — опецькуватий парубок в окулярах Джона Леннона[303] та з серйозним виразом обличчя. Номер третій — загалом приємний парубок з акуратно причесаним каштановим волоссям і ввічливою посмішкою типу «скажи сир». Імена під фотографіями: ФРЕДДІ ЛІНКЛАТТЕР, ЕНТОНІ ФРОБІШЕР, БРЕЙДІ ХАРТСФІЛД.
— Що тепер? — питає Джером.
— Тепер ми вирушимо в поїздку. Мені тільки спершу треба дещо з собою захопити.
Ходжес іде до своєї спальні й набирає код маленького сейфа в стінній шафі. Усередині, разом із парою страхових полісів і кількома іншими фінансовими документами, лежить перев’язана гумовою стрічкою пачка заламінованих карток на кшталт тієї, яку він зараз носить у своєму портмоне. Міським копам щороку видають нові посвідчення, і кожного разу, отримуючи нову таку картку, стару він клав сюди. Ключова різниця полягає в тому, що на жодній зі старих нема остаточного червоного штампа ПЕНСІОНЕР. Він витягає ту, дія якої закінчилася у грудні 2008 року, виймає з портмоне своє останнє посвідчення і замінює його тим, яке щойно дістав з сейфа. Звісно, показувати його комусь — це черговий злочин, Закон штату 190.25, видавання себе за офіцера поліції, порушення класу А, що карається штрафом $ 25 000, п’ятьма роками в’язниці або тим і тим сукупно… але він уже далеко перейшов за ту межу, коли варто непокоїтися через такі речі.
Він засовує портмоне собі назад до задньої кишені, починає причиняти дверцята сейфа, але раптом передумує. Там
