Мiстер Мерседес - Стівен Кінг

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

— Йо, — каже Джером. — Холлі приїхала ним сюди.

— Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, — каже Холлі. — Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете «ні».

— Я не гніваюся, — каже Ходжес. Фактично він сам не знає, що саме він відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі годинники йдуть навспак.

— Що ми робитимемо зараз? — питає Джером. — Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

— Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, — каже Ходжес. — І давай поїдемо на ньому, — показує він на сірий «мерседес».

— Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи раніше не бачив.

— Я дуже на це сподіваюсь. — Він простягає руку. — Чи можу я отримати ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

— Так, але я хочу.

— Ні в якому разі, — каже Ходжес. — Надто небезпечно.

— Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. — Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але голос у неї твердий. — Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

— Ви її не знаєте, — каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить нікчемно.

Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

— Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

— Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, — думає він, — хто це може знати».

— 10 —

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й Малдун — за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?»[313] Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

— Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів»[314], повітряне шоу яких я одного разу бачила, — каже вона зараз.

— Йо?

— Щойно вони нас помітили, і зразу ж розлітаються зі строю. Диви-но, он пішов ще один.

Вони якраз наближаються до перехрестя Лоубраяр-авеню і Страйк-стрит, і там хлопець у тренувальній куртці з емблемою «Клівленд Кавальєрс»[315] (завеликій і абсолютно недоречній у такий теплий день) раптом залишає стіну, під якою він був огинався, і з похиленою головою швидким кроком рушає вздовж Страйк-стрит. На вигляд йому років тринадцять.

— Може, він оце згадав раптом, що сьогодні в школі уроки, — каже Лаверті.

Розаріо сміється:

— Якби ж то так.

Тепер вони наближаються до перехрестя Лоубрайар і авеню імені Мартіна Лютера Кінга. МЛК-авеню — це ще одна жвава вулиця в цьому гетто, і цього разу з півдюжини хлопців, що стовбичили на ній, раптом вирішують, що вони мають нагальні справи в якихось інших місцях.

— І цей стрій розлітається, от і гаразд, — сміється Лаверті. Сміється, та не дуже радісно насправді. — Слухай, де б ти хотіла поїсти?

— Давай-но подивимося, чи стоїть той фургон на Рендолф-стрит, — каже вона. — У мене настрій на тако[316].

— Сеньйор Тако — це саме те, — погоджується він. — Але давай відгорнемо вбік боби, окей? Нам ще чотири години в цьому… ого. Ану поглянь, Розі, це дивно.

Прямо попереду з передніх дверей певного закладу виходить якийсь чоловік з довгою коробкою для квітів. Це дивно, тому що там не квіткова крамниця; це заклад, що зветься «Король Порядності — Ломбард & Кредити». Не менш дивно й те, що чоловік цей на вигляд білий, а вони зараз перебувають у найчорнішій частині Лоутавна. Він підходить до брудно-білого фургона «Еконолайн»[317], який стоїть на жовтому бордюрі: штраф двадцять доларів[318]. Проте Лаверті з Розаріо голодні, вони мріють про тако з тим пікантним соусом, що його Сеньйор Тако тримає просто на шинквасі, і напевне вони б на це не зважили. Мабуть, не зважили б.

Але.

З Девідом Берковіцом був штрафний квиток за парковку. З Тедом Банді були несправні задні фари[319]. А сьогодні для того, щоб змінити світ, вистачає коробки для квітів з погано закладеними клапанами на її торцях. Коли той парубок намацує ключі до свого старого фургона (навіть імператор Монго Мін не ризикнув би залишити незамкненою свою машину у Лоутавні[320]), коробка перехиляється донизу. Її торець розкривається і дещо з неї