Місце під зорями - Анні Кос

— Звідки ви знаєте, що йдеться про... особливу для мене людину? — миттю почервоніла Віала.

— Я багато чого помічаю, — хитро посміхнулася жриця. — Квіти не повинні боятися приходу весни, це час святкувань, а не сумнівів.

— Я… я не впевнена, що готова ризикнути. Може правильніше залишити все, як є? Нічого не міняти й залишитися просто друзями?

— Немає більшого злочину перед лицем богині, ніж відмовитися від її дару. Адже вміння любити — це священний вогонь, наше завдання зберігати його і піклуватися про нього. Та й потім, чи зможеш ти жити, роками спостерігаючи, як страждає чиясь душа, змучена невідомістю і недовірою?

— Я не хочу завдавати болю ні собі, ні йому.

— Тоді довірся Семилікій, — настоятелька міцно обійняла Віалу. — Ти сильна, що б не трапилося, ти впораєшся.

— Благословіть мене, — Віала опустилася перед жрицею на коліна і схилила голову.

— Ні до чого тобі людське благословення, якщо тебе відзначила богиня, — розсміялася жриця. — Ступай вже звідси, не гай часу даремно!

З храму Віала випурхнула, наче пташка, що ледь розправила крила. Залишалося тільки дочекатися повернення брата й Арена, а там вже знайти можливість поговорити відверто буде не складно. Однак тепло принесло одразу кілька несподіванок, а події закрутилися в нестримному вирі. Візит хольдінгів, замах й непорозуміння з Лікітом, від'їзд Йорунн — усе це на якийсь час відволікло Віалу від власних хвилювань. Утім ось вже розтанули у дощі силуети вершників, що вирушили у степ, а наступного дня біля виходу з храму Віала побачила знайому постать міатця.

Вдвох вони неспішно блукали вулицями, розмовляли про всілякі дрібниці чи просто насолоджувались мовчанням. Не обтяжливим, а сповненим спокою і весняних звуків. Житлові будинки поступово залишилися позаду, і дорога потяглася до замку через просторий парк, що тонув у вечірніх тінях. Легкий вітер зривав з квітучих дерев білі пелюстки, здіймав їх у повітря й кидав на волосся й одяг. Віала кілька разів намагалася струсити їх, але зрештою махнула рукою і завзято розсміялася. Арен обережно притягнув її до себе — вперше за життя їй не захотілося вириватися й бігти світ за очі! — обережно провів рукою по її довгих темних кучерях:

— Залиш, як є. Схоже на зоряне небо. Тобі дуже личить.

Він схилився до її губ, вже майже торкнувся їх, та раптом випростався, міцно схопив її за зап'ястя й смикнув так, що дівчина мимоволі зробила пару кроків й опинилася за його плечем. Віала вражено зойкнула, втім одразу ж обірвала себе. На дорозі попереду стояли двоє чоловіків й, судячи з оголеної зброї в їхніх руках, опинилися вони тут не випадково.

Арен кинув швидкий погляд за спину, вилаявся й знов потіснив Віалу, тепер вже до краю дороги.

— Так-так, не варто поспішати, все одно далеко не втечете, — третій нападник широко розставив ноги й багатозначно крутнув в руках важку палицю з шипастим кінцем. 

Шлях до відступу виявився повністю закритим.