Обрані - Надія Філіпська

– І довго вони тут були? – озвався Річард після роздумів.

– Маг з Джозефом півночі розмовляли, карти порозгортали, все креслили маршрути. А дівчина тут заночувала в кімнаті. От сьогодні вранці вони й поїхали.

— А дівчина нічого не казала? – обраний вхопився за останній шанс щось прояснити.

– Ні, дедалі більше маг розмовляв. Хоча вдвох вони шепотіли довго. Але перед від'їздом вона попросила, якщо не повернеться за два тижні, відправити її коня до Школи Обраних у Кельцені, і оплатила відразу все.

Річард замислився. Отже, Кіра добровільно поїхала з магом в Вормунд. І схоже, що чекати її тут немає сенсу. Хто знає, куди Кіра вирушить далі?

– А де можна знайти вашого старосту?

– Він живе недалеко звідси. Як вийдете із корчми, на заході побачите церкву. Від церкви два квартали на захід. Будинок старости – двоповерховий, повз нього не пройдете.

– Дякую, – подякував Річард господареві, і, залишивши на столі срібну монету, вийшов із корчми.

Продовження від 13.10.

Перш ніж вирушити на пошуки старости, Річард не втримався і зазирнув у стійла. Зайнятими виявилися лише два загони. Онікс, нагодований і почищений, виглядав набагато краще. Переконавшись, що його кінь у порядку, обраний заглянув у сусідню загороду. Тут стояла доглянута вогненно-руда кобила. Це була Ейлат – кобила Кіри. Переконавшись у тому, що зробив правильні висновки, Річард подався до старости.

Сонце вже зайшло, але це не завадило обраному розглянути церкву, яка у навислих сутінках виглядала таємничою та могутньою. Вона явно не вписувалася у загальну картину міста, і мала багато схожого із Собором Святого Бенедикта. Річард як зачарований розглядав церкву, і на мить йому здалося, що він ще в Браску. Темніє небо, тиша навколо і кроки за спиною, що не стихають. Річард озирнувся, але побачив лише порожню вулицю Сторна.

Він пройшов повз церкву і почав розглядати будинки в пошуках потрібного. Будинок старости виявився одразу. Так, справді, повз не пройдеш. Двоповерховий будинок, обгороджений кам'яним парканом, виділявся на тлі інших доглянутістю та своїм особливим стилем. Незважаючи на пізній вечір, у вікнах другого поверху мерехтіло світло. Річард підійшов і постукав у двері. Йому відкрила невисока жінка трохи старша за тридцять.

– Добрий вечір. Я хотів би поговорити зі старостою.

– Добрий вечір. Зараз мій чоловік зайнятий, але ви можете пройти та почекати його. Я думаю, їхнє зібрання скоро закінчиться, – жінка відійшла вбік, пропускаючи Річарда до будинку. – Йдіть за мною.

Вона відвела Річарда в невелику затишну кімнату на другому поверсі, яка, судячи з обстановки, служила старості робочим кабінетом.

– Зачекайте тут, Джозеф звільниться і підійде до Вас. Можливо, чогось бажаєте?

– Ні дякую. Мені й так незручно турбувати вас у такий пізній час.

– Ну, що ви, я вже звикла до постійних візитів гостей. Джозеф готовий допомогти людям у будь-який час. Наші двері відчинені завжди.

– Ваш чоловік багато робить для міста.

– Так, він не може спокійно сидіти на місці. Події дворічної давності дуже вплинули на нього. З тих пір він постійно вишукує способи, щоб відкрити перевал. Вже скільки людей було запрошено в наш будинок для вирішення проблеми, але поки нічого не можна зробити.

– Ваш чоловік дуже відповідальна людина, в нього все вийде.

– Так. В останні місяці Джозеф працює без відпочинку, і все це задля того, щоб розчистити перевал та відновити торгові шляхи. І незважаючи на небезпеку цього заходу, я рада, що у нього з'явився шанс. Ну що ж, повідомлю чоловіка, що ви на нього чекаєте.

– Дякую.

Як тільки в коридорі затихли кроки, в кімнату прошмигнула дівчинка років десяти, і з цікавістю оглянула Річарда. Обраний з такою ж цікавістю оглядав її. Чорне кучеряве волосся дісталося дівчинці явно не від матері. Але не це привернуло увагу Річарда. Було у цій дівчинці щось особливе, те, що відрізняло її від більшості. І ця відмінність незабаром стане величезним сюрпризом для її батьків.

– Ви теж підете у гори з моїм батьком? – дівчинка на всі очі дивилася на обраного.

– Якщо твій батько мене візьме, то піду.

– Візьме, – впевнено відповіла дівчинка, – ви мені подобаєтеся, і я його попрошу, щоб він вас узяв із собою.

– Це було б просто чудово, – Річард усміхнувся до дитини.

– Ельза, не приставай до гостя! І тобі вже давно час спати, — сказав староста, щойно ввійшовши до кімнати.

– Добре тато, – сумно відповіла Ельза. – А ви ще зайдете до нас? Ви не такий, як усі інші.

– Я думаю, що ми ще зустрінемося, – пообіцяв Річард.

Ельза втекла, а Річард мав можливість розглянути старосту. Він виявився високим чоловіком міцної статури. Його чорне кучеряве волосся було скуйовджене, а на обличчі читалася втома. На вигляд йому було не більше сорока.

– Доброї ночі. Вибачте за Ельзу, в будинку повно народу, і її ніяк не можна укласти в ліжко.

– Доброї ночі. У вас мила донька.

– Дякую. Я Джозеф. Чим можу допомогти?