Місце під зорями - Анні Кос

***

Лонхат в супроводі двох мовчазних спостерігачів вже понад дві години міряв кроками просторий приймальний зал. З моменту, як герцог викликав хольдінга й коротко проінформував про те, що передає хлопця на суд степу, минуло три дні. Лікіт одужував з неймовірною швидкістю, весна остаточно відібрала в холодів владу над долиною, десь за горами, мабуть, засівали поля, а Лонхат з роду Сагар так і не наважився прийняти рішення, без якого про жодні перемовини не могло бути й мови.

Замок повнився тривожними чутками, на хольдінгів поглядали з недовірою, а дорогоцінний час спливав. Старий подумки проклинав своє рішення взяти Лікіта в Недоре. Знав же, що це буде складна подорож, а не розважальна прогулянка, але геть випустив небожа з поля зору. Ситуація остаточно заплуталася і перетворилася на безглузде блукання лабіринтом, що складався із суцільних глухих кутів.

Від невеселих міркувань Лонхата відірвав тупіт ніг: двері залу, в якому сьогодні відбувалася чергова нарада, нарешті відкрилися. Старий квапливо посунувся убік й став за колоною: зустрічатися з Хальвардом він не планував. Але разом з відвідувачами з залу вийшла і Йорунн. Вона щось захоплено обговорювала з високим повним чоловіком, що судячи з дорогого одягу та емблеми молоту й ковадла на плечі, очолював ковальську гільдію. Старий відкашлявся й рушив прямо до дівчини.

— Міледі. Вибачте, що перериваю, та мені потрібна ваша допомога.

Легка посмішка й вираз живої зацікавленості зникли з її обличчя в одну мить. 

— Звісно. 

Вона ввічливо попрощалася зі співрозмовником, кивнула ще декільком людям, по-дружньому обняла якогось коротуна зі шрамом на обличчі й, нарешті, повернулася до Лонхата.

— У нас є кілька хвилин. Слухаю тебе, хоча й не знаю, що ще можна додати після нашої минулої розмови.

Лонхат ніяково пересмикнув плечима: 

— Вибач мені. За слова, сказані в гніві, і за думки, що призвели до них. Я піддався сумнівам замість того, щоб прислухатися до голосу серця.

— Яка тепер користь від мого прощення? — Йорунн невдоволено хитнула головою. — Воно не виправить наслідків. 

— Я образив тебе. Звинуватив й зневажив. А ти врятувала Лікіта під час нападу й заступилася за нього перед герцогом, адже так?

— Яка різниця?

— Отже, це правда. В такому разі мені ще складніше сказати те, заради чого я почав цю розмову, — він заклав руки за спину, наче хлопчисько, якого спіймали на черговій безглуздій витівці. — Я несу відповідальність за усіх, кого привів на ваші землі, їхні помилки стають моїми провалами. Моє серце згорає від сорому. Я страшенно серджуся на Лікіта. Боги бачать, якби хтось з гостей степу вчинив щось подібне, я б вимагав сплати кров'ю. Та покарання, яке наклав на мене герцог Хальвард, ще важче. Я жива людина із серцем і почуттями, я наробив помилок, і я в боргу перед тобою. А тепер мені ще й потрібна порада, як вчинити.

— Лише кілька днів тому ти відмовив мені у праві довести свою невинність, а тепер просиш знайти шлях виправдання для невдалого вбивці? Чи не занадто це багато, Лонхате з королівства Хольда?

— Я прошу неможливого, — схилив сиву голову старий. — І все ж більше мені нема до кого звернутися. Якби я виявив більше мудрості й розуміння, то тепер не стояв би тут, вибираючи між життям племінника, власним сумлінням та благом королівства. Зречуся рідної крові — збережу право бути послом хольдінгів, але перестану бути людиною. Не зречуся — отримаю примарний шанс врятувати небожа, але назавжди втрачу підтримку вашого герцога. А найголовніше — я шалено боюся знову втратити тебе, Йорунн. І відчуваю себе так, ніби вкотре зраджую саме тебе.

Йорунн втомлено зітхнула й ледь помітно знизала плечима.

— Ну що ж, рада вітати у світі відсутності однозначних рішень. Мені вже можна починати засуджувати тебе за слабкість?

— То твій власний вибір був не простіший за мій зараз? — він проковтнув образу. — Тепер я це розумію. Ну звісно ж, влада потребує жертв. Завжди вимагає чиєїсь гідності, крові або життя. 

— Не життя, — виправила вона. — Можливо, часу. Дорослішання. Зусиль. З обох сторін, до речі. І мені справді шкода, що з Лікітом все склалося таким чином. Гадаю, моя провина не менша за твою. 

— Дурня, — рішуче хитнув сивою головою Лонхат. — Знай: я шкодую про все, що наговорив в той вечір. Я не мав права засуджувати тебе, але, на жаль, зрозумів це надто пізно. Чи пробачиш ти мене, Йорунн?

Вона відвернулася до вікна — там щебетали птахи, у повітрі кружляли пелюстки квітів, а сонце грало в молодому листі розсипом смарагдових відтінків. Вираз її обличчя трохи пом’якшав.

— Насправді, це не має значення. Мені більше не потрібне нічиє схвалення. Я вибрала цей шлях і не зійду з нього, що б не говорили люди навколо. Ніхто не має права судити іншого, не побувавши на його місці. За свої помилки я заплатила сповна, але й отримала чимало: наставників, друзів, знання. Можливо, мій вибір не буде зрозумілий нікому з тих, кого я любила в минулому, але це не робить його помилковим. І все ж я вдячна тобі за ці слова, Лонхате. У них є надія на те, що все ще може змінитися на краще. 

Лонхат поклонився так низько, як ніколи раніше. Вона трохи завагалася, але кивнула у відповідь, остаточно приймаючи його вибачення.

— Хочу, щоб ти знав: що б не трапилося, я повернуся додому і боротимуся за степ. Маю надію, що поруч із тобою.