Мор - Михайло Андрусяк

— Час закінчити це, рогатий! — вигукнув Люціус, готуючись до вирішального удару.

Раптово Омус, скориставшись моментом, нахилився і схопив жменю глини. З усією силою він жбурнув її прямо в обличчя Люціуса. Паладін, засліплений, зробив кілька кроків назад, намагаючись витерти очі.

— Не сьогодні, святоша! — вигукнув Омус, схопившись на ноги. Він кинувся до лісу, його широкі плечі зникали в тіні дерев.

— Ні! — вигукнув Люціус, намагаючись очистити свій зір. — Він не повинен утекти!

— Зупиніть його! — голос Холідей віддався луною по полю бою, але Омус уже встиг зникнути між деревами. Його важке дихання та кроки затихли в густому лісі, залишаючи позаду лише його союзників, які впали під час битви.

Люціус, нарешті витерши глину з обличчя, вдарив мечем об землю.

— Він не піде далеко, — промовив він крізь стиснуті зуби. — Ми знайдемо його.

Омус біг через ліс, залишаючи за собою гілки, що тріщали під ногами. Його обличчя було спотворене від напруги і люті. Сонце, що вже стояло в зеніті, освітлювало кожен його рух, а шум переслідувачів дедалі наближався.

— Він десь тут! Прочешіть кожен закуток! — командував Люціус, його голос лунав серед дерев.

— Він вислизає, як гадюка! — вигукнув Елей, вказуючи на сліди.

— Демони довго не ховаються. Він зробить помилку, і ми його схопимо, — відповів Холідей, уважно стежачи за землею.

Омус, почувши їхні голоси, скривився. Він знав, що не зможе змагатися з ними всіма відразу. Його єдиним шансом було втекти. Він озирнувся, помітивши кам'яну насип і кілька великих валунів, що стояли поруч. Раптом він різко схопив камінь і кинув його з усієї сили в інший бік. Глухий звук падіння змусив мисливців повернути голови.

— Он там! — вигукнув один із мисливців і кинувся на звук.

— Стійте, це пастка! — попередив Холідей, але його голос потонув у шумі кроків.

Омус скористався відволіканням і кинувся вперед. Густі хащі розривали його шкіру, але він не звертав на це уваги. Його ноги боліли, але страх перед неминучим змушував бігти далі.

— Демон прямує до схилу! Замикайте кільце! — вигукнув Люціус, побачивши сліди Омуса.

Омус вибіг до стрімкого схилу, що вів до вузького потічка. Не думаючи, він кинувся вниз, ковзаючи по землі, і впав у воду. Вода була крижаною, але він швидко підвівся й поплив до іншого берега.

— Він утікає! — крикнув Елей, намагаючись наздогнати його.

Люціус дістався до берега, але було вже пізно. Омус вибрався на інший бік і озирнувся, важко дихаючи.

— Ви всі заплатите за це, кляті святі! — гаркнув він, зловісно посміхнувшись, і зник у густому лісі.

— Ми не зупинимося, поки не знайдемо його, — сказав Люціус, стискаючи руків’я меча.

Холідей, тримаючи в руках свою срібну косу, спокійно додав:

— Демонів не можна залишати в живих. Цей ще поплатиться за все.

Група повернулася на поле битви, де тиша змінилася гнітючою атмосферою втрати. Сонце освітлювало землю, залиту кров’ю, і тіла тих, хто віддав життя у бою.

— О ні… Сейв… — тихо промовив Люціус, зупиняючись біля нерухомого тіла паладіна. Його очі наповнилися сумом, але обличчя залишалося кам’яним. Він обережно опустився на одне коліно біля тіла, поклавши руку на груди загиблого. — Він був справжнім воїном…

— Хороший був воїн і помер з честю, — сказав Холідей, підійшовши ближче. Його голос був спокійним, але в ньому звучала глибока повага. Він схилив голову, дивлячись на Сейва.

Інші мисливці мовчки зупинилися поруч, віддаючи шану загиблому. У повітрі панувала важка тиша, яку ніхто не наважувався порушити.

— Скільки ми втратили? — нарешті запитав Люціус, повертаючись до Холідея.

Холідей подивився на поле битви, проводячи поглядом по тілах. Його очі затрималися на кожному загиблому мисливці, немов він записував їхні імена в пам'ять.

— Четверо наших, не враховуючи Сейва, — відповів він. Його голос був холодним, але в ньому відчувалася скорбота. — І ще двоє тяжко поранені. Їм потрібна допомога.

Люціус підвівся, його обличчя було напруженим, але рішучим.

— Ми повинні доправити їх до цитаделі, — сказав він, оглядаючи інших. — Ніхто більше не помре сьогодні.

— А що з Сейвом? — запитав один із мисливців, крокуючи ближче.

— Ми заберемо його тіло. Він заслуговує на поховання з почестями, — твердо сказав Люціус.

1 Група, важко навантажена втратами і виснаженням, вирушила назад до цитаделі. Тіла загиблих, включно із Сейвом, були покладені на підручні носилки, створені з гілок і плащів. Поранені йшли в центрі загону, оточені тими, хто міг їх підтримати. Люціус і Холідей йшли попереду, уважно вдивляючись у дорогу, яка, хоч і була знайомою, тепер здавалася нескінченно довгою.

Сонце опускалося за горизонт, і тіні від дерев лягали густими пасмами на землю. У лісі було тихо, але ця тиша не приносила спокою, вона тиснула на всіх, мовби нагадуючи про небезпеку, яка ще не минула.

— Ми близько до кордонів Форлеону, — сказав Холідей, озираючись на групу. Його погляд був серйозним, а слова не мали втіхи. — Але вороги можуть бути десь поруч. Тримайтеся напоготові.

— Ми втратили занадто багато, щоб дозволити собі ще більше втрат, — відповів Люціус, його голос був низьким і напруженим. Він подивився на мисливців і поранених. — Всі повинні дійти. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

Мисливці мовчки кивнули. Їхні обличчя були змучені, але в очах сяяла рішучість. Вони знали, що від них залежить не тільки їхнє власне життя, але й доля тих, хто залишився в цитаделі.

Ліс, через який вони проходили, почав густішати. Люціус витягнув меч, який тьмяно світлився у сутінках. Цей слабкий, але потужний вогонь додавав сили групі, неначе нагадуючи їм, що світло все ще може перемогти темряву.

— Гуртуйтеся, — кинув він через плече. — Ми майже там.

Коли вони вийшли на відкриту ділянку біля кордонів цитаделі, ніч уже повністю вкрила землю. На горизонті з’явилися силуети стін, і перші вогні цитаделі пробили темряву. Група зітхнула з полегшенням, але ніхто не дозволив собі розслабитися, поки вони не дійшли до воріт.