Мор - Михайло Андрусяк

Омус на мить замовк, його очі потьмяніли, а кутики вуст сіпнулися, ніби він згадав щось болюче.

— Твоя мама, Родріга, була однією з наймогутніших серед нас. Вона не лише була відьмою, вона була душею нашого війська. Смілива і безстрашна. Вона завжди йшла попереду, завжди готова віддати себе за ідею. — Омус провів рукою по стіні, ніби малював невидимі лінії на її поверхні. — Чесно кажучи, вона мені подобалась. Більше, ніж друг. Але, напевно, це не було взаємно…

— Що сталося з нею? Чому вона пішла? — перервав його Мор, його очі пильно дивилися на Омуса.

— Все змінилося після великої битви, — відповів Омус, відвівши погляд. — Ми програли. Багато з нас загинули. А твоя мама… вона пішла. Зникла. Вона покинула Калгарона, покинула нас. Вона вирушила у ліси, ніби шукала щось або когось. І того дня Калгарон кричав так, як ніколи. Це був крик, який проймав до кісток. Ми всі її любили, Мор. Але вона зробила свій вибір. І більше ми її не бачили.

Мор мовчав, його голова була опущена, а руки тряслися від емоцій. Він повільно прошепотів:

— Вона мене захищала. Вона ніколи не говорила про вас. Про це все.

— І правильно робила. Вона берегла тебе від цього світу, хлопче, — відповів Омус, підводячись на ноги. — Але тепер ти тут, і настав час прийняти своє місце.

Вогонь у печері тріснув, наче погоджуючись з його словами, а Мор залишився сидіти, дивлячись у полум’я. Тепер він знав більше. Але водночас у його душі з’явилося ще більше запитань.