Мор - Михайло Андрусяк

Група демонів прямувала до Храму Святої Матері, мовчки проходячи через густий ліс, де їх супроводжував темний вітер. Лугрім, демонічний олень, йшов попереду, його роги сяяли слабким червоним світлом, що відбивалося на тінях дерев. Позаду нього на мотузці тягнули полоненого Борка. Його обличчя було змученим, але в очах ще палала іскра відваги.

— А Калгарон не буде злитися, що ми самі вирішили йти до наступного Храму? — запитав Омус, крокуючи поруч із Лугрімом. Його голос був ледь помітно насмішкуватим, але в ньому вгадувався і натяк на тривогу.

Мерф, завжди спокійний, навіть у моменти найбільшої небезпеки, кинув погляд через плече на Омуса, не змінюючи свого ритму кроків.

— Думаю, він буде лише радий, що ми знищимо два храми замість одного, — відповів Мерф із ледь помітною посмішкою. Його голос був спокійним, але в ньому вчувалася впевненість, яка могла лякати.

Омус гучно розсміявся, зупинившись біля Борка, який важко дихав, спираючись на свої побиті руки.

— Ну так, з таким рогатим другом, як наш Лугрім, ми можемо й ціле королівство стерти з лиця землі! Чи не так, вівця? — Омус насмішкувато нахилився ближче до Борка, його очі сяяли від лукавого задоволення.

Борк підняв голову і з презирством подивився на демона. Його голос був тихим, але глибоким і твердим:

— Ваш друг — лише тварина. А ви — нічого, крім темних тіней, що бояться світанку.

Омус розсміявся ще голосніше, вдаючи, що його слова розвеселили.

— Світанок? — повторив він, витираючи уявні сльози зі своїх очей. — Дорогий, ми — буря, що прийшла стерти ваш світанок. І твоя роль у цьому спектаклі — лежати і спостерігати!

Мерф підійшов ближче, його погляд був серйозним. Він жестом вказав Омусу рухатися вперед:

— Досить балачок. Шлях до Храму ще довгий. Якщо хочеш насміхатися над полоненим, роби це на ходу.

Демони йшли без зупинки протягом всієї ночі. Їхні тіні змішувалися з нічною імлою, а кроки глухо відбивалися від землі. Лугрім ішов попереду, ніби прорубуючи шлях через туман. Його демонічна аура примушувала навіть птахів замовкнути, і ліс довкола видавався мертвим.

Коли обіднє сонце почало пробиватися крізь дерева, промінням торкаючись облич полоненого Борка, демони, нарешті, вийшли на відкриту ділянку. Вдалині вони помітили групу людей. Здебільшого це були селяни: кілька чоловіків із примітивною зброєю — вилами, сокирами, дерев'яними кийками, та жінки, які тримали дітей за руки. Їхня одяг була простим і зношеним, обличчя змученими, а кроки швидкими, ніби вони намагалися втекти від чогось.

Омус, зауваживши їх, підняв брови і криво посміхнувся.

— О, дивіться-но, що в нас тут! Маленькі овецьки, що кудись поспішають, — сказав він, облизуючи губи, як вовк перед полюванням.

Мерф зупинився і оглянув групу людей. Його очі звузилися, коли він помітив страх на обличчях селян, які вже побачили їх.

— Не час для розваг, Омус, — холодно промовив Мерф. — Вони не становлять загрози. Пропустимо їх.

— Пропустимо? — Омус повернувся до Мерфа з іронічним виразом на обличчі. — Ти жартуєш? Це ж подарунок долі. Їхні крики лунають краще, ніж пісні! Давай трохи розважимося.

Мерф зітхнув, прикривши обличчя рукою, ніби втомившись від дурниць Омуса.

— Якщо Калгарон дізнається, що ми витрачаємо час на пусті забави, він зітре нас із цього світу. Не забувай про це.

Лугрім, почувши голоси, зупинився і підняв голову, дивлячись на людей своїми палаючими червоними очима. Його вигляд змусив селян відступити назад. Їхні обличчя блідли від жаху, а кілька жінок почали шепотіти молитви.

— Гаразд, гаразд, не буду. Але якщо вони раптом нападуть, не кажи, що я тебе не попереджав, — буркнув Омус, однак відвернувся, відступаючи за спину Мерфа.

Демони продовжили свій шлях, але відчуття напруги залишалося в повітрі. Селяни дивилися їм услід із боязким полегшенням, не знаючи, чи це кінець, чи лише початок нового кошмару.

1 Демони вже рушили вперед, коли позаду почулися збуджені голоси. Група селян, завмерла, побачивши людей, які наближалися до них з протилежного напрямку. Це були Люціус, Сейв, Холідей та група мисливців, які слідували слідом за демонами.

— О, слава Творцю! — вигукнув один із селян, оглядаючи групу озброєних людей. — Ті, кого ви шукаєте, пішли туди! — він гарячково вказав рукою на слід, який залишили демони.

Омус, почувши вигук, різко зупинився, його плечі напружилися, а обличчя сповнилося люттю. Він обернувся через плече, його очі палали ненавистю.

— Хто це там кудкудакає? — процідив він, зупиняючись і стискаючи кулаки. Його голос звучав так, ніби за секунду він готовий був розірвати кожного, хто видав їхній маршрут.

Мерф, почувши шум, теж зупинився, обернувся і побачив селян, що показували в напрямку, звідки вони щойно прийшли. А за ними вже виднілися постаті мисливців і паладинів.

— Не час на емоції, Омус, — різко промовив Мерф. — Вони все одно йшли за нашим слідом. У нас ще є час, але зволікати не можна.

Омус люто озирнувся на Мерфа, але той продовжив:

— Якщо вони вже нас вистежили, повертатися і влаштовувати бійку з цими селянами — це марнота. Краще прискоримося.

Омус тихо загарчав, його очі горіли люттю, але він усе ж відступив. Раптом Лугрім, мовчазний і грізний, кинув погляд на Омуса, видавши низький моторошний звук. Це ніби спонукало демона до стриманості.

— Добре, великий хлопче, — пробурмотів Омус, звертаючись до Лугріма. — Але якщо ці святі виродки наздоженуть нас через цих боягузів, я повернуся, і їм буде не переливки.

Мерф коротко кивнув і рушив уперед, спонукаючи решту до руху. Лугрім мовчки крокував за ними, залишаючи за собою слід важких копит. Омус пішов слідом, усе ще похмуро бурмочучи собі щось під ніс.

Тим часом Люціус та його група підійшли до селян, які нервово поглядали на мисливців.

— Як давно вони пройшли? — коротко запитав Люціус, його погляд був пильним і холодним.