Місце під зорями - Анні Кос

Йорунн щосили потягнулася до Ліда подумки, намагаючись змусити брата відчути поклик. Раз по раз вимогливо зверталася до магії, до зв’язку крові, силкуючись бодай так пробратися через портал. Даремно.

Дівчина з'їхала на підлогу, сперлася спиною на прозору перепону, мовчки втупилася у свої руки й придушила схлип, бо з очей так і норовили викотитися сльози відчаю. Накотив страх. Невже весь шлях, увесь цей довгий шлях, хай би він був проклятий усіма демонами одразу, вона пройшла даремно? Їй не пробитися туди, не змусити брата повернути голову, побачити, почути її.

Минулого разу їх було двоє — двоє найсильніших магів темряви в історії Золотої імперії! — і все одно вони не подолали цю кляту перешкоду. 

— Жертва… — раптово прошепотіла Йорунн й ривком схопилася на ноги. — Ну звісно, Хальвард казав про жертву крові!

Вона витягла із піхов кинджал й зважила його у долоні.

Якщо цього разу вона не зможе зламати браму, то живою її точно не відпустять: надто далеко вона зайшла, надто складним буде зворотний шлях. Та й у разі успіху, чи вистачить її сил на те, щоб витягти з мосту і себе, і Ліда? 

— Я не здамся, — прошепотіла вона самій собі, стискаючи кулаки так міцно, що кісточки пальців побіліли. — Я ніколи не залишу тебе, брате. Ні добровільно, ні під загрозою смерті. 

Лезо безжально розпороло тонку шкіру. Краплі гарячої крові раптово спалахнули золотом і згоріли, не торкаючись землі. У спину вдарило потужним поривом вітру, і дівчині здалося, ніби чиясь важка й тепла рука лягла на її плече. По тілу промчалася хвиля сили. Дуже знайомої сили, страшенно близької й такої дорогої... 

Вона стрімко обернулася, та позаду нікого не було. Тоді Йорунн затамувала подих і приклала закривавлену долоню до прозорої гладі. Хвилину нічого не відбувалося, а потім повільно, немов уві сні, перешкода почала танути.

Лід здригнувся всім тілом й обернувся до неї. Йорунн бачила, як його очі розширилися від подиву, як на такому рідному обличчі проступила недовіра й надія, як брат кинувся до неї, простягнув руку… Дотик був таким живим і теплим, що обидва на мить застигли приголомшені. А потім Лід зробив крок уперед, розламуючи залишки перепони. Мерехтлива поверхня на мить затремтіла, а потім із дзенькотом обсипалася крижаними осколками їм під ноги.

Вони стояли один навпроти одного і боялися розняти руки. Йорунн не змогла витягти з себе жодного слова, а тільки рвучко притулилася до брата й сховала обличчя в нього на грудях.

— Це справді ти? — просив він хрипло, і здригнувся від звуку власного голосу.

— Так, — вона відсунулася й вичавила з себе посмішку. — І я прийшла по тебе.

— Моя маленька хоробра сестричко, — він ласкаво провів долонею по її короткому волоссю. — Ніколи не здаєшся, вірно?

Вона тільки схлипнула і відчайдушно помотала головою. А потім все ж розревілася, як мале дівчисько. Лід повернув її долоню до світла, насупився трохи, потім витягнув з кишені уривок якоїсь тканини й затулив рану:

— Дуже болить?

— Дурниці, минеться.

Раптово вона випросталася й квапливо змахнула сльози. В її очах промайнув переляк. Вона зробила крок назад й рішуче потягла Ліда за собою.

— Ми повинні йти. Швидко, просто зараз. Вони вже йдуть за нами.