Місце під зорями - Анні Кос

— Ні. — Вона незадоволено підібгала губи. — Як і в більшості випадків з використанням магії на відстані. 

— Але ти впевнена, що це виправдано? Тобто, що це, — він кивнув убік зруйнованих будівель й почорнілих дерев, — точно лише щит.

— Ні, Кіте, — важко зітхнула вона. — Зовсім не впевнена. Та іншої зброї в мене немає, а ризикувати я не хочу.

В тому, що якась дрібненька, потаємна й до біса зла частинка її душі все ж раділа тому вогню, що разом із надбанням хольдингів знищував міць кочівників, вона боялася зізнатися навіть собі.

А вже через день після цієї розмови їй нарешті вдалося втілити задум остаточно. Коли двійник виринув з мороку в палаці конунга, на Йорунн завалився цілий потік відчуттів. Це було моторошно і дивовижно одночасно: ловити шкірою холодний подих степового вітру і водночас із цим відчувати тепло й затишок теплої кімнати, сидіти на торішньому листю й ходити по рівній дерев'яній підлозі. 

Побачивши Великого хана, вона ледь не розгубилася. Частина свідомості вимагала вбити Талгата на місці. Встромити лезо в спину, зламати ребра й вирвати ще живе серце голими руками. Він без сумніву заслужив на смерть, але навіть у тій бляклій напівтемряві, що панувала в кімнаті, Йорунн роздивилася, як постарішав, змарнів й осунувся її заклятий ворог. 

На його обличчі пролягли глибокі зморшки, спина трохи згорбилася, наче щось тиснуло на плечі, а у раніше густому темному волоссі виблискували частим сріблом сиві пасма. В його постаті не залишилося ні спокійної переваги, ні могутньої сили, що раніше перетворювала супротивників хана на полохливу дичину. 

І несподівано до глухої ненависті Йорунн додався гидливий жаль. Велики хан Талгат з роду Арвай, нойон племені хулайд й моторошний спогад з її минулого обернувся людиною з плоті крові, до того ж втомленою, старою й сповненою власних слабкостей.

Можливо, не остаточно втраченою.

Можливо, вартою другого шансу для тих сотень і тисяч, що пішли за ним. 

Зціпивши зуби вона пообіцяла собі, що стримає власну гординю й жагу до помсти й спробує знайти з ним спільну мову, якщо, звісно, Талгату вистачить розуму дослухатися до її вимог.

Однак йому не вистачило.

Йорунн удала, що не помітила, як гострий уламок стріли сховався в складках одягу хана. А вже за хвилину спеціально підійшла до Талгата майже впритул, щоб перевірити, що переможе: прагнення порозумітися чи звичка вирішувати все силою. Хан не міг знати, що розмовляє з двійником, отже, його вчинки мусили нести невиправні наслідки.

Якби, звісно, вона б стала ризикувати своїм життям даремно.

Йорунн виринула зі спогадів й підбадьорливо кивнула Халі:

— Може, я й втомлена. Може, всі ми втомлені. Та якщо на це буде воля предків, ранок другого дня ми зустрічатимемо разом із Лідом. Передай Кіту, щоб готував коней: рушаємо до світанку.