Будні феодала - 1 - Олег Говда

Мурза і в поході не виглядав бідняком, але зараз він міг легко затьмарити середніх розмірів пожежу та зграю павичів на додачу. Я навіть задумався: як тоді одягаються різні там візири і хани? Не кажучи вже про сонцеликого султана... Якщо доля закине у палац, треба неодмінно прихопити темні окуляри. На хазяїна будинку і то очам дивитись боляче.

— Прошу за мною…

Кара-мурза вказав на просторий полог натягнутий у затіненій частині двору.

— Тут буде прохолодніше. Я розумію, що справжньому багатуру байдуже до літньої спеки чи зимового холоду… Але з вами такі матурим* [*тат., — красуні]. Навіщо псувати незрівнянний колір їхньої шкіри?

— Згоден, мурзо, даремно псувати нічого не слід... — чемно поклонився у відповідь. Оскільки недавній бранець знав, хто в загоні головний, я на якийсь час залишив роль охоронця.

— Дякую за гостинність, але дозволь запитати: з чого, раптом, така привітність? Доба ще не минула, як наші клинки дзвеніли, спраглі жагою чужої крові?

Кара-мурза першим зайшов на розстелений на землі багатий килим і вмостився на товсту подушку, жестами запрошуючи приєднуватися.

— Твої слова Антон-ага могли б здатися образливими, якби не були такими щирими…

Татарин власноруч почав наповнювати піали густим, аж чорним чаєм.

— І я не вважаю за труд пояснити… Завдяки мудрості Аллаха світ влаштований дуже розумно. Є день для турбот та ніч для відпочинку. Є сонячні промені для світла, тепла, дозрівання злаків та бавовни, — і є благословенна тінь, де можна пити чай, їсти ікмек, беліш, плов та тутирму. Так само є поле для битви та місце для молитви чи розмови з бажаним гостем. Так, Аллаху було завгодно, щоб ми вперше зустрілися у бою. Але, хіба хтось із нас у цій битві поводився негідно і заслужив зневагу? Ні… Два воїни схрестили шаблі і переміг сильніший. Це правильно і не суперечить Корану. Більше того, переможець повівся ще гідніше, не став принижувати переможеного воїна і цим здобув ще більшу повагу.

Кара-Мурза відлив трохи з піали на землю і підняв її на рівень обличчя.

— Бачу, ти, як і раніше, не розумієш… — татарин ледь помітно посміхнувся. — І це сповнює моє серце ще більшою радістю. Бо означає, що твій вчинок не хитрий план, а йде від щирого серця. Тому ти й не розумієш моєї вдячності і шани… Я був твоїм бранцем, Антона-ага. Але ти не взяв мого життя. А відпустивши на волю, зробив це так, щоб і моя честь не постраждала — не призначаючи викуп, як за раба. Мої предки радіють, бачачи за моїм достарханом такого знатного гостя. І їхнім ім'ям я присягаюсь, що буду тобі приятелем.

— Дякую, Кара-Мурзо… Я вдячний тобі і твоїм високошанованим предкам за гостинність. І… чесне слово, радий, що не вбив тебе в тому бою.

Татарин кілька секунд кліпав, намагаючись усвідомити всю глибину сказаної мною мудрості, а потім голосно розреготався, поплескуючи себе по стегнах вільною долонею. Друга рука при цьому впевнено тримала майже повну піалу, не розхлюпавши жодної краплі. Схоже, мурза був не тільки багатієм, здатним найняти і спорядити чамбул, а й чудовим лучником. І хто знає, як могла б скластися наша зустріч за інших умов.

Вже не знаю, яка користь мені від його дружби, але що такого воїна і воєначальника краще мати в приятелях, ніж у кровниках — сумніву не підлягало. Ось тільки реквізований обладунок я йому все одно не поверну, нехай і не мріє. Що в бою взято, те — свято...