Будні феодала - 1 - Олег Говда

Розбираючись із поповненням, упустив із виду вміння амазонки. А дарма… Виявилося, що у діви-войовниці «пошук шляху» розвинений аж до вісімки. Тож далі ми помчали, як вихор, і до Переяслава дісталися ще цього дня. Щоправда, всього за півгодини до настання сутінків. Але тим не менш…

«Фортеця Переяслав належить полковнику Чарноті. Військо Запорізьке. Населенню немає до вас жодної справи»

Зрозуміло. Постукав рукояттю у стулку воріт, дочекався вартових і чемно попросився на постій. Сонний козак окинув нас уважним поглядом. Трохи довше за інших затримав погляд на сестрі Мелісі. Мабуть, щось помітив, хоча вона, як на мене, після того як перевдягнулася, нічим не відрізнялася від безусих джур. На відміну від амазонки... Хвилясті та опуклі обриси фігури Іридії і під мішком не сховати. Гмикнув, але ворота відчинив… Щоправда, після того, як кивнув Мамаю. Наче давньому знайомому. А коли я повз проїжджав, пробурчав тихо:

— До нас — нехай. А от у Січ не потикайтеся. Нічого дівкам там робити. Навіть перевдягненим. Лише клопоти будуть.

Я не одразу зрозумів, до чого це. Але за пораду подякував і мито сплатити не забув.

— Як розпізнав? — спитав ще для загальної, так би мовити, освіти.

— Так баби ж ніколи рівно не тримаються, — охоче пояснив вартовий, побачивши, що в долоні у нього на один срібний кругляш більше, ніж належалося. — Або випинаються, як та, що плащем прикрилася. Або мишками сірими прикидаються, щоб ніхто не помітив. А того не розуміють, що досвідчений воїн насамперед до таких і придивляється. Бо небезпека завжди саме по темних закутках таїться.

— Дякую за науку…

— Нема за що. Як ще чого дізнатись захочеш, питай Карпа Без приданого.

Фортеця-містечко великого враження не справляла. І стіни не кам'яні, і будинки не хороми. Але, все що мандрівникові треба, було в наявності. У сенсі — ринкова площа та заїжджий двір. Візит у купецькі лавки, через пізній час, відклали до ранку, а на заїзд повернули відразу.

З огляду на пізній час усередині було не надто людно. Навіть неодмінного Мандрівника та Завсідника не виявилося. Натомість за одним столом сиділа, одягнена як заможна міщанка, молода жінка чи дівчина, а за сусіднім з нею столом — сивоусий воїн. У незвичному, явно, європейського покрою мундирі. Його рокантон* (* тип металевого шолома з крисами) лежав на підвіконні за спиною.

— Хазяїне, тягни все, що знайдеш, — гукнув я чоловіка за шинквасом. — Так, щоб ніхто голодним не залишився.

Той глянув на нашу компанію і привітно посміхнувся. Схоже, моя платіжна спроможність не викликала сумнівів.

— Один момент, панове. Є чим почастувати мандрівників. Не сумнівайтеся. А хочете якнайшвидше, нехай хлопці мені допоможуть.

Джури охоче метнулися на кухню, сестра Меліса, не виходячи з ролі, подалася слідом. Краще залишилася б сидіти. Її плавна хода так разюче відрізнялася від незграбних і різких рухів хлопців, що навіть сивий ветеран примружив оцінююче ліве око. Потім, глянув на мене. Цілком добродушно. Я б навіть сказав схвально.

Що ж, з тебе й почнемо. Вважатимемо, сам запросив.

— Добрий вечір, пане. Чи дозволиш присісти поруч?

— Чому ні? — вказав ветеран на лаву. — Зроби послугу. Тутешній народ по домівках розійшовся, а одному напиватися нудно.

— А іншого варіанту немає? Крім «напиватися»?

— Як не бути, мабуть, є. Але про них я подумаю завтра, — широко посміхнувся воїн. — Дозволь відрекомендуватися. Віктор де ла Бусенор. Відставний капрал.

— Незвичне для наших місць ім'я.

— Я іспанець… — він промовив ці слова так, ніби казав: «Я — син Божий!». Син старовинного роду, що пустив коріння в Старому та Новому Світі. Ми воювали в усіх битвах, ще з часів Старого Завіту. Сюди прибув на запрошення гетьмана польного князя Радзивіла. Спочатку був у його особистій охороні. Потім отримав хоругву легкої кавалерії. Ми непогано показали себе у військових діях. Князь навіть збирався на полк мене поставити.

— І що ж завадило гетьманові?

— Радість і смуток цього світу… — зітхнуть іспанець. — Жінка. Навіть не очікував, що в такому віці я здатний на такі сильні почуття. Як хлопчик закохався панночку із чудового, старовинного міста Львова. Чарівне створіння... Геть закрутила мені голову. Тож я про все на світі забув. Навіть про службу... Півроку був щасливий і жив, як у Раю. Поки не закінчилися гроші. І як тільки це сталося, прекрасна панночка поїхала з торговцем хутром до Кракова, а я залишився без грошей і без служби...

— Сумна історія. І повчальна… Її треба в кожній корчмі розповідати.

— Угу… — вмочив вуса в пиво Віктор. — Наче я перший на ці медові хитрощі попався. І до мене жінки крутили чоловіками, як хотіли. За триста років до нас один італієць написав дуже повчальну книгу. «Декамерон». І що? Чи стало відтоді менше ошуканих чоловіків чи покинутих коханців? Ані на одного… Тільки скопець по-справжньому захищений від любовного дурману. Та й то…

— Навіщо так радикально? — усміхнувся я. — Можна й по-іншому тугу розвіяти. Приєднуйся до мене. Зовсім часу на нудьгу не залишиться. Заодно і фінансове становище підправиш. Ну, а якщо доля — то вдала рана, отримана в бою, куди почесніше аніж інструмент ветеринара. Як вважаєш?