Будні феодала - 1 - Олег Говда

Картинка один до одного, як у «Бременських музикантах». Попереду я, тільки не на візку з парасолькою, наминаючи золотою ложечкою варене яйце, а — верхи. Зате позаду марширує пара дуболомів. А, і ще шибздик гармату не тягне. Не обзавівся поки що артилерією. Зате діло до сутінків, так що саме час комусь з придорожніх кущів вискочити, свиснути в чотири пальці і заволати:

— А як відомо: ми народ гарячий.

І ненавидим ніжності телячі.

А любим ми телячі душі...

Прощальна трапеза, з синами старости, об'єднана зі святковими веселощами, з нагоди перемоги над розбійниками і щасливого визволення з полону дочки мірошника, за її ж клятвеними запевненням — цілою і неушкодженою, затягнулася аж до повернення стада. Почувши мукання корів, спершу швидко розсмокталася жіноча половина громади, а за ними й чоловіки до хат потяглися. Веселощі веселощами, а завтра зранку знову за роботу. Звідси й віковий уклад — сонце за обрій, кури на сідало, селянин на припічок.

Так що ще й не стемніло до ладу, а на площі залишилися тільки Михась, що чинно спочивав на чолі столу, прилаштувавши лису голову між двома полумисками з варениками, і я з рекрутами.

— Ну що, братики? Час і честь знати. Дякую цьому будинку, підемо до іншого.

— Як накажеш, батьку! — скочили обидва, наче підкинуті. Мені б так… Засидівся, однак. Важко…

— А так і накажу. Згортайте в торби, що хочете зі столу, тільки не перестарайтеся. А я піду... теє… коня осідлаю.

А як за околицю вибралися, озирнувся.

Секретар негайно радісно повідомив: «Село Полісся знає вас. Пункти поваги «5». Подейкують, що староста привласнив усю здобич, що залишився після розбійників, яких переміг козак Антон».

Таки так, привласнив. Я не знав, що добровольці його сини. А за такого розкладу — все чесно. Заслужили. І батькові повагу виказали. Собі нічого не взяли — усе йому віддали. Гарні хлопці. Якщо правильно виховати, отримаю пару надійних охоронців. Начхати, що на разі безрукі. Військовій справі я їх сам навчу чи наставників найму, а от прихильність та відданість не купиш.

До речі, а чи не настав час подивитися, що там у мене з уміннями? Поки ніхто не заважає…

— Бабах! Бабах!

Кулі на зльоту здибили двома фонтанчиками землю на дорозі. А з боку невеликого гайка, волаючи на все горло і розмахуючи зброєю, немов прапорами, на нас уже мчала чергова група любителів поживитися за чужий рахунок. Пристрасть, як пристрасть… Нічого надзвичайного. У чомусь я сам такий же. Не проти, аби чуже моїм стало. Але, не своє ж віддавати… тут я непохитний.

— До бою!

Хлопці покидали важкі броцаки і взяли коси напоготові.

— Я рубаю тих, хто з пищалями, ви тих, хто від групи відстане. Проти великої кількості не лізти. Краще бігайте по колу, хай за вами ганяються. Зрозуміло?

— Як накажеш, батьку. Скажеш бити — битимемо. Скажеш «бігати» — бігатимемо.

— Бабах!

Це вже я свій пістоль дістав. Надто близько підійшов розбійник. Поцілив... Убив чи ні перевіряти не став, послав коня вперед, керуючи колінами. Руки перезаряджають. Довго, трясця… дуже довго... Якщо є вміння, яке прискорює процес перезарядки, обов'язково вкладу в нього всі наступні пункти досвіду. У бою кожна секунда на вагу золота.

Оп-па! Кінь збив грудьми розбійника зі списом, але той встиг черкнути мене по нозі. Легенько, але все ж таки. Треба не забувати, що я теж уразливий, а головне — живу чи граю без збереження. Вмирати не можна.

— Бабах!

Отримай село трактор розпишись за паровоз!

«Секретар» щось безперервно шепоче про ступінь завданих ворогам ушкоджень. Про отримані пункти... Але мене зараз це все не обходить. Переможемо — тоді й підрахую. Так що вщухни і не відволікай.

Заткнувся? От і славно. Потім спробую таким же методом і з бандуристом розібратися.

— Бабах!

— Шабля!

Наскочив на двох. Одного уклав пострілом впритул, другого гарно дістав шаблею. Аж самому сподобалося, як спритно зрубав супостата. Потрібно терміново повторити, закріпити навичку. Може, пункт навичок прилетить.

Розвертаю коня на місці й бачу одного розбійника з усіх ніг, що чеше до гаю, і трьох — що насідають на моїх хлопців. Причому двоє їх утримують на місці, а третій заряджає пищаль.

Ні, так справа не піде. Пришпорюю коня.

— Пістоль!

Прицілююсь... Трясця, розряджений. Немає часу возитися.

— Шабля!

Стрілець помітив небезпеку, розвертається в мій бік і піднімає дуло.

— Давай, давай! — кричу на коня. Але він і так дає все, що може. Не арабський скакун, звичайний в'ючний кінь. До галопу не привчений.

— Бабах!

Майже впритул. Дивно, я цілий і навіть не подряпаний. Шелест клинка, і стрілець валитися під коня… У тому сенсі, що кінь теж падає. Ледве встигаю висмикнути ноги зі стремен і зістрибнути. Натомість нас тепер троє, а розбійників — пара. А я ще й позаду. Ну шо, хлопці? Носив вовк овець, понесли і вовка?