Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи - Томаш Седлачек
Як же виглядало «поетичне» розуміння правди в архаїчній Греції? Поетичні Музи самі про себе говорять так:
«Гей пастухи-селюхи, простаки, лиш про черево дбалі,
Брехень ми вміємо много, до правди подібних, сказати,
Та як захочемо, можемо також і правду віщати!»[300].
Музи гордо вимагають для себе привілеїв говорити правду (чи обманювати). До того ж «поетів, як епіків, так і трагіків, насправді вважали головними етичними мислителями та вчителями Греції; ніхто не вважав їхні твори менш важливими, ніхто не стверджував, що вони менше прагнуть правди, ніж спекулятивні прозові розповіді істориків та філософів»[301]. Правда й реальність ховалися в мові, в історії, у нарації. Успішні історії з-під пера поетів повторювалися, переживали своїх творців і своїх головних героїв, постійно існували в думках людей. Поезія — це образ реальності. Дуже влучно це описує цитата, яку приписують поету Сімоніду: «Поезія — це образ, обдарований мовою»[302]. Проте насправді поети зайшли ще далі, і своєю мовою реальність та правду творили. Важливу роль у становленні правдивого відігравали честь, пригоди, великі вчинки та слава, що їх супроводжують. Похвалою з вуст поетів можна досягти слави. Хто славний, того будуть пам’ятати люди. Той стане більш реальним, більш справжнім. Стане частиною історій інших людей — тобто почне реалізовуватися (втілюватися) також у житті своїх співгромадян. Що збережено в пам’яті — то й правда, а що забулося — того й не було.
Правда не завжди мала сучасний «науковий» вигляд. Сьогоднішня наукова правда ґрунтується на точних і об’єктивних фактах, але правда поетична тримається на внутрішній (емоційній) співзвучності з історією чи віршем, «[міф] створювався передусім не для мозку... він промовляв безпосередньо до почуттів»[303]. Антична філософія, так само як і пізніша наука, намагається відшуковувати стабільність, константи, величини, незмінності. Наука шукає (формує?) порядок, занедбуючи все інше, як тільки можна. Проте життя не таке. Це, мабуть, кожен знає зі свого особистого життя, але що як реальність загалом така? Поезія — це галузь, яка набагато вразливіша щодо правди, ніж пізніші методи — філософські чи наукові. «Трагічні вірші через свою тему й суспільну функцію часто перебувають у конфронтації з проблемами, які певним чином пов’язані з людиною та випадком, тоді як у філософському тексті можна їх випустити чи оминути»[304].
Художники, як і сучасні науковці, малювали картини світу, які були заміщувальними, тобто символічними, образними, спрощувальними (а значить і оманливими), як і наукові моделі, які досить часто навіть не ставлять собі за ціль бути реалістичними. Упродовж усієї традиції малярство було й є мистецтвом ілюзії, акцентування, можливо, можна навіть сказати обманом. Як говорить автор Dissoi logoi, це мистецтво, у якому найкращим буде той, хто обманює — «так, що робить більшість речей подібними до правди»[305].
Греки вірили, що Музи можуть відкривати приховану правду та бачити майбутнє: «і духом натхнули мене божественним, Щоб сповіщати я міг і про те, що було, і що буде»[306]. Варто зауважити, що для старих греків роль цього привілейованого часу на споглядання правди виконував, зокрема, й сон. Коли душа відривається від тіла, вона може «бачити минуле, розпізнавати теперішнє, передбачати майбутнє»[307]. Щось схоже ми вже бачили в єврейській думці, наприклад, в історії про сон фараона, якому явилося майбутнє, а Йосип зумів цей сон розтлумачити. Сон чи імітація стану сну стоять також біля витоків наукового методу Рене Декарта. Він використовував сон (відділення від органів чуття) як метод споглядання чистої правди. До цієї теми ми ще повернемося в наступних розділах.
Якщо вже ми зупинилися на Декарті: здається, що він шукав іншої правди. Він шукав правду стабільну, позбавлену всієї проблематики буття й здогадок[308]. Навіть здається, що він сам це й усвідомлював, тому що повна назва його основної праці — «Міркування про метод — як правильно спрямувати свій розум і відшукати істину в науках». Він шукав правду лише в науці. Проте правда поетів, здається, була дещо іншою — вона, навпаки, тлінна, нераціональна, сновидна.
Поети-економісти
Гесіода (одного з найбільших і водночас останніх представників грецької поетичної традиції, який жив за сто років до першого славного філософа Талета) можна вважати взагалі першим економістом[309]. Окрім усього іншого, він займався проблемою невідновлюваності ресурсів та необхідності їх ефективної алокації, з цим пов’язаної. Його пояснення недоліків — абсолютно поетичне: боги зіслали нестатки на людство у покарання за вчинки Прометея:
Скрили безсмертні від смертних джерела життя. А то легко можна було б чоловікові протягом дня роздобути стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів. Зараз над огнищем димним стерно почепив би він зайве і перестали б робити воли та мули терплячі.
Тільки ж Кроніон ховає поживність від людського роду, гнівний за те, що його одурив Прометей хитродумний. Саме тому і придумав він людям згубливі турботи...[310]
Пояснення Гесіода дуже цікаве, в його аналізі ми можемо побачити одну засадничу річ: архетип людської праці. На думку Гесіода, праця — це доля людини, її чеснота та джерело всякого добра. Ті, хто не працює, не заслуговують нічого, окрім презирства. Люди, так само і боги, не люблять категорію лінивих, яка «вік проживає, подібно до трутнів, позбавлених жала, що, не працюючи, бджіл працьовитих з’їдають роботу»[311]. Окрім того, що йдеться про першу спробу проаналізувати працю людини (ми повернемося до
