Думай як мільйонер - Харв Т. Екер
Ми читаємо з кафедри проповіді проти жадібності… і вживаємо слова… «брудна нажива» так надмірно, що християни мають враження… що гроші – то зло для людини. Гроші – то сила, і варто бути розсудливо амбітним, щоб мати їх! Варто, бо з грошима можна зробити більше добра, ніж без них. Гроші друкують ваші Біблії, гроші будують ваші церкви, гроші відправляють до вас місіонерів, гроші платять вашим проповідникам… То я кажу: вам варто мати гроші. Якщо можете набути достатку чесно… то ваш… чесний обов’язок так і вчинити. Жахлива помилка побожних людей – думати, що треба бути страшенно бідним, щоб бути побожним.
У Конвеллових словах є кілька дуже влучних думок. Перша стосується здатності викликати довіру. З усього потрібного для того, щоб розбагатіти, довіра інших людей має бути на самому початку списку. Подумайте, чи мали б ви справи з тими, кому аніскільки не довіряєте? Нізащо! Тобто, щоб розбагатіти, потрібно, щоб вам довіряло багато людей, і зрозуміло, що потрібно бути гідним довіри, щоб вам довіряло стільки людей.
Які ще риси потрібні людині, щоб стати багатою і, що важливіше, лишатися багатою? Безсумнівно, з будь-якого правила бувають винятки, але яким переважно ви маєте бути, щоб мати успіх у будь-чому? Приміряйте на себе такі характеристики: людина позитивна, надійна, сконцентрована, рішуча, наполеглива, працьовита, енергійна, добра до інших, вправна в комунікації, достатньо розумна, фахівець принаймні в одній галузі.
У тому, що сказав Конвелл, цікаво ще й те, що стільки людей були програмовані думкою, ніби не можна водночас бути багатим і хорошим, багатим і духовним. Я теж колись так думав. Як і багатьом із нас, друзі, вчителі, ЗМІ й решта суспільства говорили мені, що заможні люди погані, що всі вони жадібні. Знову-таки – це спосіб мислення, який виявився цілковитою маячнею! Спираючись на свій реальний досвід, а не на старий міф, в основі якого лежить страх, я дізнався, що найбагатші з тих, кого я знаю, – і найкращі люди також.
Переїхавши в Сан-Дієго, ми оселилися в будинку в одному з найзаможніших районів міста. Нам сподобалося те, який красивий був будинок і район узагалі, але я відчував неспокій, бо нікого не знав і поки що не почувався там своїм. Я планував сидіти тихо й не особливо змішуватися з тими заможними снобами. Однак Усесвіт влаштував так, що мої діти, яким тоді було п’ять та сім років, потоваришували з іншими малюками з району, і незабаром я вже мав відвозити їх до маєтків і лишати там побавитися. Пам’ятаю, як стукав у приголомшливі різьблені дерев’яні двері принаймні у двадцять футів заввишки. Відчинила мама й найбільш товариським голосом, що я будь-коли чув, сказала: «Гарве, дуже рада познайомитися, заходь». Я був дещо спантеличений, поки вона наливала мені холодного чаю та пропонувала фрукти. «Де підстава?» – допитувався мій скептичний розум. Тоді ввійшов її чоловік, який саме бавився з дітьми в басейні. Він повівся ще приязніше: «Гарве, ми дуже раді, що ти тепер живеш поряд із нами. Приходьте сьогодні всією родиною на барбекю, відмовлятися не можна. До речі, ти граєш у гольф? Я завтра гратиму в клубі, може, прийдеш як мій гість?» Я був шокований. Що сталося зі снобами, на зустріч з якими я розраховував? Я пішов додому і сказав дружині, що ми йдемо на вечірнє барбекю.
«Боже, – сказала вона. – Що мені вдягти?» «Ні, люба, ти не зрозуміла, – відповів я. – Це неймовірно милі люди, усе зовсім неофіційно. Просто будь собою».
Ми пішли в гості й познайомилися з деякими з найтепліших, найдобріших, найщедріших, найбільш люблячих людей у нашому житті. Зайшла розмова про благодійний пробіг, який очолювала одна з гостей. Одна за одною з’являлися чекові книжки. Я не вірив своїм очам – виникла справжня черга, щоб дати цій жінці грошей. Утім, кожен чек мав свою умову. Усі присутні домовилися про взаємне зобов’язання, тобто ця жінка мала підтримати благодійну організацію, до якої мав стосунок жертводавець. Саме так, кожен із гостей барбекю або очолював благодійну організацію, або відігравав у ній помітну роль.
Друзі, які нас запросили, вкладали гроші в кілька таких організацій. Насправді щороку вони ставили собі мету зробити найбільший у місті внесок у фонд дитячих лікарень. Вони не лише жертвували десятки тисяч доларів самі, але й щороку організовували вечерю, на якій збирали ще сотні тисяч.
На барбекю був лікар – фахівець «з вен». Ми дуже зблизилися і з його родиною. Він був одним із найкращих у світі з лікування варикозу, на чому й заробив свій статок, отримуючи від 5 до 10 тисяч доларів за операцію й роблячи чотири-п’ять операцій щодень.
Я розповідаю про нього, бо щовівторка він влаштовував «безкоштовний» день – оперував жителів міста, які не могли собі дозволити заплатити. У цей день він працював з шостої ранку до десятої вечора, робив не менше ніж десять операцій, усі – безплатно. Крім того, він очолював власну організацію, яка мала на меті спонукати інших лікарів влаштовувати такі самі безкоштовні дні для жителів свого району.
Зрозуміло, що моє старе, запрограмоване переконання про те, що всі багатії – жадібні сноби, розтануло під світлом реальності. Тепер я знаю, що насправді все навпаки. Зі свого досвіду можу сказати, що найбагатші мої знайомі водночас найдобріші. А ще – найщедріші. Я не кажу, що небагаті люди не добрі чи не щирі. Однак можу точно заявити: думка, що всі багаті люди погані, – це ніщо інше, як невігластво.
Факт полягає в тому, що зневага до багатих – це один із найпевніших способів лишитися бідним. Люди схильні до звичок, і ми мусимо практикуватися, щоб подолати цю або будь-яку іншу звичку. Я хочу, щоб замість зневажання ви практикували шану до багатих, благословення багатих, любов до багатих. Так ви підсвідомо знатимете, що, коли станете заможним, інші люди шануватимуть вас, благословлятимуть і любитимуть, а не гидуватимуть вами так, як ви зараз ними.
Одна з філософій, якої я дотримуюся, ґрунтується на давній мудрості Хуна, вченні гавайських старійшин. Вона приблизно така: благословляй те, чого хочеш. Якщо ви бачите людину з чудовим
