Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи - Томаш Седлачек

святий Прокіп у одній із найдавніших чеських легенд[85]. Згідно з нею, святий Прокіп корчував ліс (!) та обробляв розчищену таким чином землю (тобто цивілізував природу), і якось люди побачили, що він оре дияволом, запряженим у плуг[86]. Тобто Прокіп умів порозумітися з небезпечними силами зла, які наганяють страх на звичайну людину. Він дуже добре усвідомив, що розумніше й вигідніше правильно використовувати стихійні хаотичні сили зла, аніж марно, як Сізіф, намагатися їх приборкати, знешкодити й знищити. До певної міри він навіть був обізнаний із «прокляттям» зла, про яке в трагедії Ґете «Фауст» говорить диявол Мефістофель:

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого[87].

Майкл Новак аналізує проблему перетворення зла в продуктивну силу в своїй книзі «Дух демократичного капіталізму»[88]. За його словами, лише демократичний капіталізм, на відміну від усіх інших альтернативних систем — часто утопічних — зрозумів, наскільки глибоко в душі людини прижилася природа зла, й усвідомив, що викорінити цей «гріх» не під силу жодній із наявних систем. Система демократичного капіталізму може «цей гріх підкорити — тобто перенаправите його енергію в продуктивну силу (і так найкраще помститися Сатані)[89].

Схожий приклад (перетворення чогось тваринно-дикого та не-культивованого в здобуток цивілізації) використовує в своєму вченні й Фома Аквінський. Кількома століттями пізніше ця думка вже повністю емансипується в Мандевіля та його «Байці про бджіл, або приватні вади — суспільні вигоди». Економічні й політичні аспекти цієї думки — часто незаслужено — приписують Адамові Сміту. Ідея, завдяки якій він став відомим у всьому світі, говорить про суспільне добро, яке проростає на благо всіх з егоїзму м’ясника, який прагне заробити та отримати прибуток[90]. Однак Сміт стоїть на позиції набагато прогресивнішій та критичнішій, аніж сьогодні зазвичай вчать і вірять. І до цього ми перейдемо трохи згодом.

Тут не можна опустити одне незначне спостереження. У легенді про святого Прокопа лише святий володів достатньою трансформаційною силою, щоб запрягти зло й переламати його, змусити служити на користь загального блага[91]. У наш час цю здатність присуджують невидимій руці ринку. У сюжеті про Гільгамеша дике зло змогла перенаправити в продуктивне русло повія[92]. Тож, здається, невидима рука ринку отримала собі в придане й цю історичну спадщину — жити між двох крайнощів: святого й проститутки.

Пошуки BLISS POINT[93]

У Гільгамеша, зважаючи на його божественне походження, було покликання — вершити великі справи. Крізь увесь епос червоною ниткою проходить його бажання здобути безсмертність[94]. Давня ціль par excellence, досягти якої раніше наважувалися лише герої[95], набуває в епосі відразу кількох форм. Спершу Гільгамеш намагається забезпечити собі вічну славу у досить простий спосіб — побудувавши стіну навколо свого міста Урук. У другій стадії, коли він вже знайшов собі побратима Енкіду, Гільгамеш лишає стіну стіною й вирушає за межі міста, щоб максимізувати геройство й героїзм. «Під час своєї... дороги за безсмертям Гільгамешові доведеться пройти через низку найдивніших страждань та виконати надлюдські подвиги»[96].

Індивід більше не намагається максимізувати свої статки чи зиск, оскільки йому йдеться лише про увічнення свого імені в пам’яті людства формою героїчного вчинку чи вчинків: пригодами. Функцію споживчої корисності витісняє міра максимізації пригод та слави. Таке трактування безсмертності дуже тісно пов’язане з виникненням писемності (історію необхідно зафіксувати для наступних поколінь, тоді ж як стіна залишиться для нащадків стіною і без писемних записів), а Гільгамеш таким чином був взагалі першою людиною, яка спробувала здобути безсмертя (тобто «вічну славу») у формі писемного запису — хай там як, йому першому це вдалося. «Славне ім’я репрезентує нове розуміння безсмертя, яке пов’язане з писемністю та культом слова: ім’я й зокрема записане ім’я проживе довше за тіло»[97].

Однак до класичної максимізації прибутку в епосі ще теж дійде черга. У результаті подорож Гільгамеша не така успішна, як її собі герой уявляв. Помирає його побратим Енкіду, і він уперше чує фразу, яка згодом тягнутиметься за ним упродовж решти епосу як відлуння марності його починань: «Гільгамешу, куди ти рвешся? Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!»[98]. Після стількох розчарувань герой приходить до урвища над морем, де живе чашниця Сідурі. Як ліки від його смутку й туги вона пропонує сад блаженності, щось на кшталт гедоністичної фортеці carpe diem, де людина може змиритися зі своєю смертністю та принаймні протягом решти свого життя максималізувати земні втіхи та радощі.

Гільгамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, — не знайдеш ти!

Боги, коли творили людину, —

Смерть вони судили людині,

Життя собі залишили.

Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу,