Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом - Джуні Салем

Свято Альбан Ельвед - один з випадків, коли ельфійки збираються на всю ніч. Вино ллється рікою, я б уже встигла разів п’ять померти, якби стільки випила, але вільним мисливицям то просто іграшки. Виявляється, вони не тільки відмінно полюють і тримають в узді різну темну нечесть, але й співають і розважаються танцями. На відміну від Таун Вею мене ніхто не змушує приймати в розвагах участь, та й взагалі, особливо не звертають на мене уваги. Може тому що тікати нікуди? Тільки божевільний погодиться опинитись на самоті в нічному Броселіанді. 

Я вже спробувала всі страви  навіть трохи поспілкувалась з місцевими, але чим далі, тим більше наче на голках  сиджу і чекаю, коли володарка згадає про мій шлюбний обряд. Навряд чи вона забула, що поставила мене перед вибором, але я досі не знаю, як вчинити? Хіба що станеться якесь диво. Нарешті, коли веселощі захоплюють всіх присутніх і ельфійки починають співати щось схоже на “Ой, мамо, люблю Гриця!”, хтось смикає мене за рукав, я обертаюсь і бачу того, кого найменше очікувала. 

Маріме давно відправили до себе спати, але мала прикриває губи пальцем і дає знак, щоб я йшла за нею. Намагаюсь зробити це непомітно, наче просто під кущик час збігати, а у самої аж серце з грудей вискакує. 

-Ходім зі мною! Я приспала няньку, вона ще годину не помітить, що я пішла. - у зеленоокої бешкетниці личко сяє від задоволення і хвилювання. 

-Хіба тобі можна виходити вночі?!

-А що зі мною може статися? Сьогодні таке велике свято і тут стільки магії, що ніхто з темних не може й близько підійти! Дерево життя нас захищає! А ще я обіцяла тобі допомогти, не можна порушувати слово!

Іншим разом я б залюбки послухала і про магію, і про це величезне дерево, яке, скоріше за все, виросло ще на порозі створення світу, але зараз всі думки лише про те, щоб ми не попалися.

-Куди ти мене ведеш?

-У в’язницю! - вона оглядається через плече. - Чи ти передумала? Скажи, що так, повернеомсь і ти залишися з нами!

-Я ще не вирішила, - кажу чесно, бо зовсім розгублена і мені дійсно треба спочатку поговорити з Андрілом. 

Разом з Марійкою спускаємось все нижче  круговими сходами, а подекуди і хиткими містками з ліан, поки вогники та голоси залишаються десь вгорі і майже зникають. Здається, ми подолали вже пів сотні поверхів, поки моя маленька подружка починає збавляти ходу і зупиняється. 

-Це тут! - вона показує на дупло в стволі дерева, яке за розмірами нагадує пащу велетня, який вирішив позіхнути 

Не знаю, як це влаштовано, але місячне світло падає прямісінько у цю нерівну тріщину в дереві, яка виникла, мабуть, після удару блискавки. Поряд не бачу ніякої охорони чи грат, нічого, що б завадило бранцю без перешкод піти геть, хіба що легке срібне сяйво, що трохи колишеться, як фіранка від вітру.

-Тобто його просто тут залишили? Невже під чесне слово?

Як раз в цьому випадку я б сильно я не довіряла ельфійським законам, особливо, якщо мова йде такого, як Андріл з його здатністю пролазити через вушко голки. Маріме у відповідь махає головою і підтверджує мої здогадки, не настільки келдорай і довірливі. 

-Ти що, звичайно, ні! - вона округлює оченята. - Злодіїв утримують за допомогою особливої магії, ти можеш зайти у в’язницю і вийти, а той, кого засудили - не може! Але ми й так вже давно пішли зі свята, йди й поговори, а поки початую тут! І не забудь сказати, яке ім’я він вибрав! 

Чую голос дівчинки вже за спиною. Сумніви мучать мене ще хвилину, все це дуже ризиковано, але нарешті пірнаю в темряву і якомога швидше долаю довгий коридор, наповнений ледь помітним туманом. Цього разу при  собі немає чудового ельфійського ліхтаря і я йду майже навпомацки, благо, деревина під ногами рівна без пасток, коренів, що стирчать й тріщин, в яких можна зламати ногу. Минаю нескінчені десять кроків і мимоволі призупиняюсь, бо просто не можу повірити очам. 

Я намалювала собі як мінімум кайдани для мого зеленоокого, а що бачу насправді? На ліжку з зелених пахучих гілок сидить Андріл і розважається тим, що випускає з зімкнутих долонь світлячків. Вони пурхають і створюють якість малюнки: то метелика, то квітку, то щось схоже на серце. Я миттю перетинаю останню відстань між нами і зупиняюсь поряд, охоплена нестерпним бажанням потонути в його обіймах. Ми не бачились всього пів дня, а я встигла страшенно нахвилюватися і скучити, але перед нами стільки нерозв'язаних питань, що любощі доводиться відкласти до кращих часів.  

-Бачу, ти не сумуєш! - тільки й можу сказати, але Андріл схоплюється на ноги і притягає до себе. 

Одразу опиняюся в теплих обіймах, оточена спокусливим ароматом сандалу і всі страхи розчиняються в повітрі. Цілу вічність ми стоїмо ось так, наче стали сіамськими близнюками і будь моя воля, я б взагалі зупинила час.  

-  Як ти тут опинилась, втекла зі свята? - нарешті шепоче він, пестячи моє волосся, заплетене на ельфійський манер. 

-Втекла! - в мене вириваться тяжке зітхання і я відступаю на крок, бо нам треба дещо вирішити просто негайно. - Тобі вже розповіли, які у володарки Елісандри плани? Вона хоче скріпити нас шлюбом і попередила, що в такому разі доведеться зостатись в цьому лісі! Або… але на це я точно не піду! Ти повинен будеш залишити це місце, щоб стати вигнанцем, а я й далі буду жити тут. Скажи, ти знав, чим ми ризикували, коли сюди прилетіли? 

Якийсь час він мовчить, чи то підбирає слова, чи просто не готовий до подібного повороту. 

-Я чув про келборай, Бузочок, але ніколи їх не бачив, тим більше не знав, що ми саме зараз їх зустрінемо. Вони не спілкуються з іншими ельфами й живуть відокремлено, я думаю ти вже зрозуміла чому. 

-Не так, щоб зовсім, бо у королеви є дочка. Отже, хтось сюди зумів проникнути, а потім вибратись назад. Ми зможемо? 

Чим більше я чекаю, тим більше його мовчання здається красномовним. Схоже, я теж знаю не все і тому питаю прямо, що ще він приховав.