Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Холодна лють

та намір знищення

з обох боків

як і у будь-якій війні.

Цього разу не було навіть тіла, котре він мав би поховати, лише пустота і самотність.

Після того акту помсти Ітан ще довго ходив вулицями, похитуючись, вслухався у хруст холодного снігу під ногами. Десь далеко пробили куранти, та йому було байдуже, лиш одна думка, десь далеко, під кістковою тканини його черепа, тихо шепотіла:

- Хочу аби Рена жила, - несвідомий шепіт.

Відлуння дитячого свята минулого життя - як він сидів у компанії мами, тата і писав на клаптику паперу своє бажання. Той папір далі слідувало швидко спалити, обвуглені залишки закинути в стакан із шампанським (у його випадку то була газованка) і швидко випити. Увесь процес мав вкладатись у час, поки б’ють куранти інакше бажання не збудеться.

Усе це у єдину на весь рік нічь, коли можна було лягати після дванадцятої ночі, на фоні новорічної ялинки...

Не треба казати, що ті бажання збувались коли батьки обережно випитували у своєї дитини що саме та просила.

Маленьке, затишне життя, котре лишилось десь у минулому.

Зараз не було ані паперу, ні склянки з напоєм, ні мами, ні тата.

Була лиш туга і бажання повернути кохану.

Був білий сніг під ногами і в повітрі, у цю темну і холодну ніч.

Вони не провели разом навіть року а якби провели, як би вони святкували? А чи святкували взагалі?

Певно що так, могли б запросити батьків до себе. Могли б поставити ялинку у сторожку, накрити скромний стіл на барній стійці. Певно, що і зграя теж була б присутня, Марія, Франц, Кайла...

Та і чудово, купити стола, стільців, розгребти завали і місця вистачило б на усіх.

Маленьке, затишне життя. Він мав його з Реною, навіть без усіх інших, вона затьмарювала собою усе. Вони двоє могли жити і без усього світу, піклуватись один про одного, кохатись і кохати.

Якби...

Ведмідь з силою вдарив рукою по стіні якогось гаража повз який йшов. Три розбиті цеглини викинуло всередину, вони врізались у авто, що там стояло, заволала сигналізація.

Ітану було байдуже. На гараж, на авто, на власний кулак, котрий він зламав ударом і кістки, котрі вже ставали на своє місце. Арктантроп думав лише про одне:

- Якби не ВЕСПЕР!

***

Франц досі був один на звалищі.

Вампірка ще не повернулась, у магічки не було причин сюди йти а пані і пана Мюллерів ще не було. То загалом його дуже здивувало що Рена раптом відновила ментальне здоров’я і побігла кудись геть зі звалища.

То що ж було хлопцеві робити?

Від безділля він полагодив ворота. Дуже здивувався що ці два шматка заліза такі легкі, бо досі звикав до власної сили а що стосується зірваних петель? Ну їх він не полагодив, просто приставив ворота і закріпив павутинням, не дуже надійно зате дуже бюджетно. Дякую, хоч вирівняв їх перед тим як ставити.

Потім святкував новий рік і навіть не сам.

Франц дістав з холодильника заховану і недоїдену піцу, нагрів собі, налив шампанського, взяв дуділку і пішов до духів. Увімкнув на телефоні трансляцію новорічного привітання і ви мені просто не повірите.

Лавар і Еру, котрі спочатку сильно критикували таке рішення павука і огидні технології послідували прикладу Атроса, котрий просто сів перед екранчиком і мовчки дивився у нього. Після балакучої трійці до імпровізованого кінотеатру приєднались і всі інші, мовчазні духи.

- ... і від щирого серця я бажаю вам щастя і успіхів у новому дві тисячі двадцятому році. Вам, нам і всій країні! Процвітай, Кровіє!

Одразу ж почались куранти.

12...11...10...9...8...7...6...5...4...3...2...1...0!

Дуділку у губах хлопця надулась і задуділа та духи взагалі не були раді. Їх як ніби якоюсь хвилею прошибло.

- Припини, - страшним голосом звелів Атрос.

Тепер примарно-блакитна зграя плакала а дужче за всіх Лавар. Франц не розумів що відбувається.

- Рени більше нема у цьому світі, - пояснив кіт, одночасно змінюючи свою подобу на чорну пантеру. Чорну, в знак трауру.

***

На наступну ніч до свята долучились також і Марія з Кайлою. Вони були мовчазні, видно було що обидвом ніяково проте вампірка явно не була голодною, а у магічки, коли та зняла шарф всередині сторожки, на шиї виднілись дві ранки.

- Святкували? - ледь чутно спитав хлопець.

Обидві дівчини були якісь стомлені, кровопивця мовчала.

- Ні, Франце, - вже одне таке звернення давало зрозуміти усю ступінь її втоми. - Хотіли рятувати Ітана але вийшло що то скоріш йому довелось рятувати і себе і її. А потім я ще виводила отруту з її тіла допоки Марійка не змогла самостійно сьорбнути крові і лише тоді запустився процес її регенерації. Невеселий новий рік видався, але хоча б ми всі живі, правда? Ти чого такий сумний? Де Ітан, ще не вернувся?