Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

Знову ж таки Матвій Іванович... Він майже не розмовляв із нею сьогодні, зосередивши всю свою увагу на лісових мешканцях. Був незмінно ввічливий і вихований, але вона згадувалася лише як частина його роботи, якоїсь великої місії з порятунку чарівництва у цьому світі. І від цього вона почувала себе щасливо причетною до чогось великого, але водночас ошуканою, а тому зовсім крихітною та незначною. Адже він ніколи з нею про це не говорив. Тому що вона виявляла невіру в чаклунство як таке. Чи боявся їй чимось зашкодити? Словом, надто заплутаними виявилися її почуття.

Та й Горинич у цю їхню зустріч був зовсім інший. Вона бачила, що з часом він змінюється, ніби дорослішає разом із нею, відкриває перед друзями нові грані свого характеру, знань і умінь. Але нині дівчина дуже часто не впізнавала його зовсім. І ця маленька скрипалька зі зворушливою довірою... Цілком особлива, мабуть, дівчинка. Чи була така ж дорога Гориничу, як сама Надія? І чому їхня зустріч так схвилювала Надю?

Горинич грузно тупав поруч із друзями, прикриваючи їх собою від поривів вітру, який потроху наростав, погрожуючи і справді перейти в штормовий.

Йому теж було про що подумати. За всі три сотні років свого буття і… за один лише сьогоднішній день, насичений, як не кожному десятиріччю вдавалося.

З голови все не виходили очі двох дорослих жінок — аніматора та мами скрипачки. Обидві вони були страшенно самотніми. А що вже може бути страшніше за самоту? Він знав, що нічого. Втім, це неминуча ціна за свободу, до якої так багато хто прагне у юному віці, не усвідомлюючи наслідків. Він відчував їхній біль, як власний, і засмучувався, що нічим не зможе допомогти. Адже зовсім скоро, лише за кілька днів, він зникне звідси назовсім. І, можливо, всі вони забудуть його. Просто, щоб не нудьгувати за дивом. Адже собі він — це лише він, для чарівного лісу — невід'ємна частина системи, а їм — величезний світ справжнього дива. Такий недосяжний та нереальний.

Крім того, не виходила в нього з голови і сама мала, що осяяла всіх чарами. Адже всі вони в цей момент обдурилися, вирішивши, що великий чарівник саме вона. І навіть злякалися, що в такому разі навряд чи вона зможе їм допомогти, а отже, чарівний ліс приречений на смерть у руках Озерного Царя та його брата Лісовика. Що буде з нею далі? Чи втратить вона вміння бачити справжнє і віру в чудеса чи збереже хоча б її залишки, як намагається зробити її мама?

Зберігалося загальне мовчання і вже у квартирі. Тільки шарудів верхній одяг, що знімався, текла вода з крана, коли всі мили руки перед тим, як сісти за стіл для чаювання з пирогами і плюшками.

Тому всі миттєво здригнулися і здивовано переглянулись, коли пролунав дзвінок у двері. Ніхто не чекав на візитерів. А подій та новин для роздумів і так вистачало.

Любомир знизав плечима і попрямував до дверей.

— Доброго дня, — сором'язливо промовив Федір, роблячи несміливий крок уперед.

Батько Надії відсторонився, пропускаючи хлопчика у квартиру.

Федько простяг йому невелику коробку і відверто глянув у вічі, нічого не кажучи.

— Я іграшки перебрав і знайшов підходящі для лісової ялинки.

Він оглянув присутніх у кімнаті, не розуміючи причини такої пильної уваги до нього. Адже хлопчик не знав, що їм довелося пережити сьогодні та й взагалі за останні дні, і які думки долали друзів. Ось він і розцінив їхню мовчанку по-своєму.

— Звичайно, якщо ви передумали і не можете взяти мене з собою... — почав він, але його перебила Віра:

— Що ти! Ми будемо дуже раді твоїй компанії. Та ти не стій у дверях, проходь, мий руки — і за стіл, Яга спекла чудові пироги!

Всі ніби ожили, почали накривати на стіл, заговорили в одну мить. Розсміялися. Усадили гостя за стіл.

Хлопчик із цікавістю оглянув друзів Надії. Поправив окуляри і, зовсім як минулого разу, тихо спитав Надю, нахиляючись до неї ближче.

— Все це, всі вони… справді справжні?

Надя, лагідно посміхнувшись, ствердно кивнула. Федорове бажання вірити в чари зігрівало їй душу, допомагало розтанути крижинкам, що взялися казна-звідки сьогодні.

— Я так і думав, — сказав Федір, простягши руку за шматком пирога і вчергове діловито поправивши окуляри.

Надія придивилася до обережних рухів сусіда, перевела погляд на тата, мимоволі відзначивши подібність у їх поведінці, і знову лагідно посміхнулася.

Друзі помітили її погляд, але промовчали. У кожного на те була своя причина.