Десертик - Анна Харламова

Айлі відсахнулась, але через секунду, все ж таки дала йому змогу допомогти. Він важко ковтнув, а її дихання прискорилось. Їхні погляди зустрілись, та на мить вони забулись, де знаходяться.
   Він витирав пляму, але все одно був поглинений її очима. До тих пір, доки весела офіціантка не прийшла за порожніми келихами. Дівчина миттю зникла, але «парочка», встигла зрозуміти, що вони захопилися. Час вертатись на землю.
   — Дякую. — Тихо, але при цьому не забуваючи супитись, подякувала вона.
   — Нема за що.
   Айлі зашарілась після їхніх «дивоглядок», та одразу повернулась у бік вікна. Мітчел теж удав, наче розглядає натовп, який зібрався у пабі, завдяки дощу. Але раптом, його дійсно зацікавила одна особа, яку він добре знав. Особливо, у холодні вечори. Вона частенько скрашувала його самотність. Рудоволоса «лисиця», на ім’я Крісті, теж побачила його і одразу попрямувала до їхнього столика.
   — Привіт любий. — Вона нахилившись, цмокнувши Мітчела.
   — Привіт. — Цмокнув він її у відповідь. Потім відчув на собі погляд зелених очей. — Знайомся Крісті, це Айлі.
   — Привіт. — Усміхнулась знайома Мітчела.
   — Привіт. Рада знайомству. — Айлі теж ввічливо усміхнулась.
   Знайома хлопця виглядала на всі сто. Айлі детально роздивилась її. На ній був гарний синій комбінезон, підбори, браслети та гарні руді локони. Очі немов у кицьки, томливий погляд обрамляли довгі вії. А червону помаду було видно, напевно із «космосу». Айлі уся осіла. Вона дійсно одягнена «у мішок», а ще схожа на «панду».
   — Ти коли збираєшся до дому? — поцікавилась рудоволоска у Мітчела.
   — А ти хочеш скласти компанію?
   — Залюбки. — Усміхнулась вона, та облизала червоні губи.
   — Тоді ходімо. — Він згадав, що не один. Та подивився на Айлі.
   — Все гаразд, іди. Не змушуй подругу чекати. — Айлі відповіла на його не озвучене запитання.
   — Мітчел любий. Я почекаю тебе біля входу. — Промурликала вона, та махнувши па-па Айлі, пішла похитуючи стегнами до дверей. Мітчел задивився на її стан. За ним бери та хоч слину прибирай.
   — Айлі… Скажеш Джессі та Крейгу, що я мав піти.
   — Добре.
   Ця коротка відповідь його вивела із рівноваги. Йому здавалось, що Айлі як і усі дівчата буде ревнувати і не приховувати цього, але… Вона інша. Її вуста нічого не мовили, а от очі. Погляд Айлі ніби то кричав «Я і не сумнівалась, ти як і усі чоловіки».
   — Це не те, що ти подумала.
   — Мені байдуже до тебе і до неї. Головне, що вона не «панда». — Задерши носика, мовила Айлі.
   — Так. Ти права. Тобі у таких, як вона треба повчитись. Бо так і у старих дівах можна залишитись. — Він зрозумів, що бовкнув. Він навіть про це не думав. Ці слова просто вирвались, на її відповідь. А понад усе його вивело з рівноваги те, що вона не ревнувала до Крісті. — Айлі, вибач. Вибач. Я не знаю чому так виходить.
   — Просто іди. Розважайся Мітчеле. — Айлі дивилась на нього своїми очима, які стали темні від злості, а ще гірше від сліз.
   — Айлі. Я не хотів тебе образити. — Мітчел встав та пішов геть.
   Дівчина повернулась до вікна, та разом з дощем заплакала.
   — Айлі, Айлі, що сталося? — схвильована подруга сіла біля неї, та обняла її.
   — Все гаразд. — Крізь сльози мовила вона. — Я хочу додому.
   — Звичайно. Там мені все і розкажеш.
   — Добре. Але пішли, прошу.
   Крейг розплатився на барі, а дівчата пішли до виходу.
   Спіймавши таксі, вони рушили додому.

   Стоячи під гарячими струмками води, Айлі плакала, як маленька дівчинка. Їй було так боляче від слів цього зухвалого грубіяна Мітчела. Вона завжди боялась самотності. І ось їй двадцять шість, вона сама без чоловіка, дітей. Навіть без хлопця. Вона самотня. Її найстрашніший сон зараз на яву. Мітчел правий, вона так і залишиться сама.
   Він зараз напевно гарно проводить час в обіймах рудоволоски. Дивиться у її очі, пестить її, цілує. Ні! Ні! Ні! Айлі заплакала з новою силою. Їй так би хотілось бути в обіймах цього красеня. Відчути себе жаданою. Відчути його пестощі на своїй шкірі. Кохатися з ним усю ніч. Але він зараз з іншою, і робить з нею те, про, що Айлі може лише мріяти.
   Вона так багато років одна. Її так давно ніхто не обіймав, не цілував. Вона вже і забула, як це проводити ніч з чоловіком, а не лягати самій у холодне ліжко.
   Айлі вийшла з ванної, та вляглась на ліжко. Укутавшись ковдрою, та звернувшись калачиком, вона важко зітхнула.
   До її кімнати, хтось постукав, і це була Джессі. Дівчина прийшла розпитати, що знову сталося у них з Мітчелом. Айлі втомлена й виснажена думками та почуттями, все одно набралася сил, та розповіла подрузі, що сталося у пабі. Джессі була така зла, хоч на прив’язі тримай. Але дівчина встигла її заспокоїти, бо та вже хотіла подзвонити Мітчелу, та добряче «всипати» йому.
   Айлі позіхнула, і Джессі зрозуміла, що теревенити вони будуть вже завтра.
   — Добраніч подружко. — Поцілувавши у щічку, мовила подруга до Айлі.
   — Солодких снів, Джессі.  
  
   Мітчел відкинувся на подушку та задоволено усміхнувся.
   — Крісті, ти як завжди знаєш, що мені потрібно.
   — Знаю любий. — Промурликала вона, встаючи з ліжка. — Ти теж знаєш, що мені до вподоби. — Вона пройшлась по кімнаті немов кішка. Задоволена кішка. Знайшовши свої мереживні трусики, вона їх почала одягати. Усміхаючись, та не відводячи очей від Мітчела, вона додала. — Дякую за теплий прийом. — Одягнувши комбінезон, вона підійшла до ліжка.
   — Я завжди тобі радий. — Забравши рукою коси, Мітчел навіть не думав вставати з ліжка.
   — Ти знаєш мій номер. І знаєш де я живу. Дзвони. Заходь. — Вона нахилилась, та поцілувала його швидко у губи. — Мені треба бігти. Па-па. Не проводжай, я знаю, що ти виснажений. — Хитро посміхнулась вона.
   — Крісті ну ти і хитра кицька. — Він вишкірився на усі тридцять два. — Па-па.
   Дівчина одягла підбори та грайливо пішла до дверей, похитуючи стегнами. Обернувшись, вона усміхнулась Мітчелу та вийшла.
   У низу почувся гуркіт дверей. А через пару хвилин, як авто Крісті від’їжджає від його будинку.
   Мітчел похлопав по подушці, та вмостився для сну. Тіло було геть виснажене, після пустунки Крісті. Йому це було потрібно. Ранішній стрес, потім знову сварка у пабі, бабуся вередунка - усе звалилось йому на голову. Тіло виплеснуло енергію, мало б бути, як завжди – міцний сон. Але чомусь, не як завжди. Щось не так. Чомусь у думках не оголене тіло Крісті, а прекрасні зелені очі Айлі.
   Він знову пригадав її погляд. В останнє коли він дивився у її очі, в них були сльози. Як він міг так її образити? Як? Він не заслуговує навіть на те, щоб просити у неї пробачення. Все, як завжди, він ображає гарних людей. Так само, він образив і своїх рідних.
   Мітчел не міг заснути. Очі Айлі не полишали його до самої пізньої ночі. І тільки на світанку він відключився.