Десертик - Анна Харламова
Поклавши слухавку, Мітчел знервовано провів долонею по обличчю. Не в змозі стримати гнів, він з усієї сили вдарив по полицях з фарбою. Залізні банки з гуркотом попадали на підлогу, утворюючи на ній різнокольорові струмочки.
Айлі здригнулась, коли почула у сусідній кімнаті шум. Дівчина поклала пензлик на стіл, на якому лежала газета, та й побігла туди, де пролунав гуркіт. Айлі, була шокована, побаченою картиною. Мітчел стояв над купою бляшанок, та розлитої фарби, поруч валялася розбита полиця. Він був злий, на його шиї пульсували жили, руки були стиснуті у кулаки, придавивши їм неймовірної сили. Він був розгніваний, і цим нагадав їй справжнього шотландського гірського вікінга. Він був прекрасний. Уся справжня чоловіча сила була зараз тут – у цій кімнаті. Але його краса - не виправдовувала його вчинку. Чого він оскаженів? Що він собі дозволяє? Задавалась питаннями дівчина, але роздивлятись його при цьому не припиняла.
На підлозі валялась одна із банок, яку Мітчел добряче зафутболив ногою, цим злякав і без того налякану Айлі.
— Що тут коїться? Ти що тут влаштував? — запитала Айлі, тихіше ніж хотіла.
До кімнати вбігли Крейг та Джессі.
— Що тут сталось? — Джессі огляділась.
— Що ти зробив? — Айлі запитуючи, дивилась в блакитні очі шотландця.
— А що не видно?! — різко відповів Мітчел.
— Я бачу наслідки. — Сердито сказала Айлі. — А що тебе спровокувало зробити тут безлад і усе поламати я не знаю. Будь такий люб’язний поясни.
— Не хвилюйся, я за все заплачу. — Він нахабно, дістав гроші з кишені.
Дівчина кипіла від злості. Звичайно це було не із-за пролитої фарби, а ні за розбитої полиці, чи гармидеру. Навіть не із-за тих слів, яких вона почула на передодні у свою адресу. Їй не подобався його тон, зухвалість, та насмішки. Він розбудив у Айлі звіра. Вона не має наміру терпіти його грубість та неповагу, тому знайшовши свою рішучість, вона мовила:
— Залиш собі, тобі вони потрібніші. Ти забризкав свою одежу фарбою. Залиш на хімчистку. — Вона обвела його поглядом. — Мабуть, дуже дорого тобі обійшовся цей одяг?! Тобі потрібна гарна одежа, щоб хоч якось прикривати твій кепський характер.
— Ні, краще все ж таки, я тобі їх віддам. Я то в змозі купити ще щось пристойне, а ось ти… — Він поклав гроші на полицю. — Купи щось пристойне, щось замість мішка, який на тобі. А ще краще сходи на ці гроші у спортзал. Якщо залишиться решта, тістечок не купляй. — Мітчел, зрозумів як сильно образив дівчину у пориві гніву. Він був сердитий сам на себе. Він у цю ж саму мить шкодував про сказані слова.
— Мітчел, ти що?! — ошелешено, спитала Джессі. — До чого усі ці слова. До чого тут спортзал?! У неї дивовижна фігу…
— Джессі. — Зупинила її Айлі. — Навіщо ти це йому кажеш? Він помішаний на прибиранні своєї персони, і думає, що кожен повинен поводити себе як він.
Мітчел дивився на Айлі, на її прекрасне обличчя, на якому ще нещодавно була усмішка. Але завдяки йому, тепер у її очах сльози. Він хотів щось сказати. Хотів перепросити.
— Айлі… — Почав він, та дівчина перехопила «естафету».
— Дякую за пораду. Дякую за допомогу. Дякую, що поставив оцінку мені та моєму вигляду. Але я точно не «у два рази більша за тебе». — Повторюючи його слова, вона дивилась прямісінько йому у вічі.
Джессі та Крейг переглянулись, не зрозумівши, що Айлі мала на увазі. Але Мітчел добре знав, про що йдеться. Айлі чула його розмову, і щойно вона дала це зрозуміти. Вона чула його телефону розмову, і все одно продовжувала йому усміхатись. Мітчел заплющив на мить очі, і у думках промовив до себе: — «Я нікчема. Усе, як завжди. — Хоча він вже давно змирився з цим фактом».
— Вибач. Вибач мені Айлі. Мені шкода. — Щиро мовив Мітчел.
— Ні, не шкода. І це знають усі. Я знаю тебе лише якусь годину, але мені вистачило цього, щоб знати який ти. Ти гарна обкладинка – за таким критерієм оцінюєш й інших. Тобі легко зробити комусь боляче, бо для тебе важливіше, що людина носить – а не те, яка вона. Ти можеш пишатись, у тебе гарне вбрання. А от все інше… Ти… — вона подивилась на нього і затихла. В його очах вона побачила біль. Зрозумівши, що теж перегинає палицю, дівчина додала: — Бажаю тобі, щоб люди тебе сприймали не по одежі, а по тому, який ти у середині.
— Все сказала?! Чи є ще, що додати? — його брови зійшлись на переніссі. — Я не такий. — Її слова змусили його згадати, яким він був. І тоді б її слова були доречними, але тепер ні. Тепер він не такий.
— Мої слова тебе зачепили?! Тепер ти знаєш, як вони можуть ранити.
— Мені байдуже. — Збрехав він. Мітчел тримав гроші у руці, які хотів віддати Айлі за безлад, який він вчинив. Він не дивлячись на неї, все ж таки поклав їх на полицю.
— Ееее ні, — Айлі розсердилась не на жарт, — забери їх.
Мітчел навіть не ворухнувся. Тоді Айлі підійшла до полиці, узяла гроші у маленьку жменьку та й підійшла до Шотландця.
— Айлі, я хочу… просто відшкодувати збитки і все. — Мовив Мітчел.
Дівчина підійшла у притул до хлопця. Дивлячись на кишеню його кофтини, вона склала гроші, та й поклала їх до неї. Піднявши очі, вона зустрілась з його поглядом. Її рука і досі була на кишені, точніше на грудях Мітчела. Вона відчула, як калатає його серце. У цю мить стук її власного серця бився в унісон з його. А очі ні на мить не покидали дивитись у його очі, які блищали як, сині водоспади. Але у них вона побачила не лише красу, але й сильний біль.
Мітчел у ту ж мить читав в її очах повне розчарування у ньому і жалість. Перший погляд він бачив не раз у своєму житті, і навіть звик до нього. А от жалість, він не міг витерпіти, тому і покинув усе тай усіх.
Він звернув увагу, що її рука і досі на його грудях. Гаряча маленька долонька, покоїлась там, де вирувало його серце. Айлі глянула туди, куди він звернув свою увагу, і миттю забрала свою руку.
— Я попрошу тебе піти і більше, якщо твоя ласка, ніколи не приходити сюди.
Він зустрівся востаннє з її зеленими очима, та нічого не кажучи, пішов геть.
Айлі сіла на один зі стільців, залишений минулим власником. Усього мить вона просто сиділа, доки не прикривши обличчя руками, гірко-гірко не заплакала. Джессі отямилась від побаченого, та почутого, і миттю опинилась біля Айлі. Присівши, навпочіпки, вона обійняла подругу.
Крейг подивився на дівчат, але нічого не мовив. Нічого кращого, аніж вибігти за Мітчелом, він не придумав. Тим паче, йому треба було вивідати, що ж трапилося між ним та Айлі.
Хлопець вибіг на вулицю, та оглядівся довкола. Побачивши свого ліпшого друга, Крейг наздогнав його.
— Яка тебе «оса вжалила»? Що Айлі тобі могла такого зробити, що ти на неї накинувся? — запитав Крейг, дивлячись на похмурого Мітчела.
— Нічого. — Відрізав він.
Мітчел був сердитий на себе. Він згадував очі Айлі, у яких читалось розчарування, як колись і у маминих очах. У його горлі застряг клубок, та й ще б трохи і сльози підкотили до очей. Але зібравшись, та не виказавши себе, він усміхнувся другу.
— Змістовна відповідь. — Крейг продовжував чекати на відповідь. — Що сталося Мітчел? Чого ти її образив?
— Так вийшло. — Холодно сказав він. Важко від однієї думки, що він образив дівчину. А ще Крейг зі своїми запитаннями.
— «Гарні» відповіді друже!
— Іди до дівчат. Тай вибачся за мене. Хоча це вже не допоможе.
— Еее ні. Я навіть не знаю, за що просити пробачення. — Буркнув хлопець.
— Це вже не важливо. — Він хлопнув друга по плечу, і додав: — Мені пора Крейгу. Побачимось.
— Нічого не розумію. — Брови Крейга злетіли до гори. — Але це твої справи. Проте, я тобі раджу перепросити у Айлі, вона дуже хороша дівчина.
— Можливо, я так і зроблю. Згодом. — Мітчел усміхнувся товаришу, а потім розвернувся, та й пішов у своїх справах.
Крейг лише розвів у подиву руки, та почимчикував до кондитерської. Увійшовши у середину будівлі, він зостався у наполовину пофарбованій кімнаті. Всівшись на стілець, він чекав, коли з кухні повернуться дівчата.
Айлі вже і не пам’ятала, коли так гірко плакала. Вона ще пару років назад дала собі обіцянку не давати слабинки. Тим паче плакати при комусь. Вона зараз сама не могла зрозуміти, чому цей хлопець так її зачепив. Хоча…
— Айлі, що у вас сталося з Мітчелом? — запитала Джессі.
— Нічого. Чесно кажучи, я й сама не розумію, як ми посварились. Хоча знаю. — Вона подивилась на подругу і переказала усе що почула з телефонної розмови Мітчела, та й те, як він з незрозумілої причини розізлився.
Джессі не могла зрозуміти поведінку Мітчела. Вона знає його, як доброго та веселого хлопця. Її понад усе «гризло» питання, чому Мітчел сказав, що їй треба у спортзалу.
— У тебе ж дивовижна фігура! Будь яка дівчина позаздрить тобі. — Не приховуючи свого роздратування, стосовно Мітчела, сказала вона. — І я тобі трішки заздрю. Мені б твої стрункі ніжки. — Роздратування змінилось на замріяність.
Айлі крізь сльози засміялась.
— Хай каже, що хоче. Мені байдуже.
— Я помітила, як тобі байдуже.
— Я не із за Мітчела плачу. Видно, це все стреси. — Вставши зі стільця, та витерши заплакані очі, Айлі зібралась знову до праці.
— Ти куди? — Джессіка послідувала туди, куди й подруга.
— Як куди, до праці. Кондитерська сама не пофарбується. — Айлі начепила на обличчя усмішку.
— Ти ж щойно плакала?!
— Забулись про цей безглуздий порив емоцій. Все гаразд. До праці!
— Добре. — Подруга зрозуміла, що Айлі хоче побути сама. — Тоді ми з Крейгом, підемо дороблювати сходинки.
— Дякую Джессі. Я безмежно вдячна вам з Крейгом.
— Нам приємно. — Щиро сказала подруга, та й усміхнулась.
— Тоді до праці. — Айлі підбадьорилась думкою про те, що вона здійснює свою мрію.
Увійшовши до кімнати, де був хлопець її подруги, Айлі усміхнулась. Крейг був зайнятий, фарбуванням стін. Йому так само, як і Мітчелу не потрібно було драбини. Знову у думки Айлі проник, цей нахабний красень Мітчел.
— Привіт красуні. — Усміхнувся хлопець.
— Привіт. — Грайливо, цмокнула його Джессі.
— Привіт і дякую. — Дівчина подивилась на кімнату. Крейг встиг пофарбувати одну стіну, яку на пів пофарбованою залишив його ліпший друг.
— Мені сподобалось вдихати фарбу. — Розреготався він.
Дівчата підтримали його голосний сміх. Він намагався хоч трішки підняти настрій усім присутнім. Йому це вдалось. У гарному настрої усі попрямували до праці.
Крейг та Джессі вийшли на двір, і почали лагодити сходинки. А Айлі й надалі приділяла увагу фарбуванню стін.
Усі роздуми Айлі повертались знову ж таки, до зухвалого синьоокого красеня. За п’ять років самотності, яку вона сама й обрала, їй нарешті сподобався хлопець. Але вона для нього виявилось – зовсім не пара. Хоча слова Мітчела про те, що вона гарненька їй подобались, але слова про «панду» ставили все на свої місця. І Айлі знову сердилась на цього зухвалого грубіяна Мітчела.
Мітчел величезними кроками спішив до свого дому, який він охоче продав би у цю ж мить. Але зуськи. Бабуся вирішила за них обох – дім не продається. Але, все, як є полишати хлопець не збирався. Будинок стане його власністю, і тоді все буде, як по маслу.
Дійшовши до будинку, встелений рожевими квітами довкола, він згадав про кондитерську. Про розлиту рожеву фарбу, про пронизливі очі Айлі, які здавалось бачать його душу. Він поринув у думки, які називались - Айлі.
— Так, вона гарненька. — Погодився він сам з собою, сказавши у голос. — Але усе інше…
Проте, ображати її він не мав права, тай зовсім не хотів. Але так вийшло. І йому краще думати над проблемою, яка дійсно важлива – і це, як продати дім. Проте, як би він не старався бути черствим, та не ховався за маскою зухвалого, самозакоханого егоїста, його серце знало правду – він не такий. І це добре знають ті, кому він друг. Скільки б він не прикидався, його сутність знаходить шпаринку. Мітчел не хотів чути голосу совісті, бо він добре пам’ятав, як воно стискає у грудях, коли знаєш, що робиш комусь боляче.
Мітчел тряхнув головою, скуйовдивши зачіску, нібито проганяючи, непрохані думки.
Він глянув на свій будинок, і хитро усміхнувся. Треба придумати план, як зробити так, щоб старенька леді захотіла продати дім.
Переступивши поріг дому, він зачинив двері. Дім був майже порожнім. Усі достойні меблі, які колись прикрашали кімнати, були вивезені бабусею. Цілою залишилась тільки кухня. Там все було, як колись.
Увійшовши до кухні, він обперся об одвірок. Простора, світла з великим столом по середині кімната, нагадувала про сімейні сніданки. Веселий мамин сміх здавалось проносився зараз по кухні, так само, як і аромат її печива. Мітчел замріяно зітхнув. Йому бракує родини, проте до дому йому зась.
Він підійшов до рукомийника, та помив руки з милом. Знявши з дверцят духовки рушник, він обтер руки. Почувши власний живіт, який хотів їсти, Мітчел відкрив холодильник, та почав готувати собі бутерброд. Останні роки, це єдине, що він сам собі готує. Він ніколи не «дружив» з готуванням їжі. Хлопець міг лише згадувати, як готувала його матір.
Доки він готував - згадував свій дім.
Довгий та насичений день добігав кінця. Айлі тішилась тим, скільки усього вони з друзями встигли зробити лише за один день. Сходинки були, як нові Крейг та Джессі, добре почаклували над ними. Ніжно рожева плитка прикрашала дві сходинки біля прозорих дверей. Подруга Айлі пофарбувала фасад довкола вітрин та входу. Не вистачало лише вивіски з назвою.
Айлі за увесь цей час встигла пофарбувати невеличке приміщення. Голова йшла обертом. Запах фарби, здавалось був усюди. Ніс Айлі вже не відрізняв інших ароматів, ніж запах дурманливої фарби.
— Дякую вам! — обіймаючи по черзі друзів, усміхаючись мовила Айлі. — Дякую за вашу допомогу.
— Мені було весело та приємно! — обіймаючи навзаєм Айлі, сказала Джессі.
— Завжди до твоїх послуг. — Відповів Крейг.
— Навіть не сподівалась, що робота піде так швидко. Завтра дофарбую кухню, та приберу крізь.
— Я тобі допоможу. — Обізвалась подруга.
— Вибачте дівчата, але завтра мені на роботу. Тому ви якось самі. — Розвів руки Крейг.
Айлі згадала першу зустріч з Крейгом, це було рік назад. Джессі привела її на знайомство зі своїм хлопцем. Виявилось, що такий величезний хлопчина працює флористом. Спочатку він працював у невеличкому магазині, а згодом він відчинив свій магазин і тепер він справжній бос, який наймає своїх перших робітників. Айлі захоплювалась його наполегливістю і тим чого він сам досяг.
— Завтра ми й самі впораємось. Дякую любий. — Усміхнулась Джессі.
— Слухайте дівчата, а давайте підемо посидимо у паб. Вип’ємо по келеху пива, щось з’їмо. Згода?
— Я тільки за! — Джессі, запитуючи глянула на подругу.
— У цьому одязі?! Ні.
— Ну пішли. — Надула губки дівчина.
Айлі згадала Мітчела, який був у «захваті» від її вбрання. Таке враження, що вона хотіла допекти йому, та піти в цьому вбранні у паб. Хоча Мітчел навіть не буде знати про її похід з друзями, їй все одно стало приємно. Їй то байдуже до гламурних речей, вона і у цьому светрі прекрасно почувається. Хоча… Зараз Айлі сама собі брехала. Але на перекір йому, вона піде у паб. Ось так вона «втре» йому носа. Але він про це не взнає. На жаль.
Погодившись піти з друзями, Айлі розпустила волосся, щоб хоч трохи бути схожою на людину.
Щоб навідатись до пабу, друзям треба було пройти усього одну вулицю та перейти невеличку дорогу.
Вигляд у закладу був простим, але у стилі Шотландії. Фасад пофарбований у зелений колір, за вітринами прапор країни та вивіски, що сьогодні смачненького у шеф-кухаря. Увійшовши у середину, Айлі пробіглась поглядом по усьому приміщенні. Усі меблі були зі світлого дерева. На лавках та стільцях, були м’які шкіряні сидіння, а столи були міцні та масивні. Стіни до половини викладені світло, помаранчево-червоними цеглинами, а друга частина до стелі била дерев’яною. У закладі завис аромат запашного пива та картоплі. Усе довкола було приємним для ока. Добре, що людей було вдосталь, і на одяг та на саму Айлі ніхто не звертав уваги. Дівчина з полегшенням зітхнула.
— Он там, є вільне місце. — Вказав Крейг у дальній кут пабу.
— Це чудове місце! — зраділа Айлі, побачивши, як далеко вони будуть сидіти, і на них зовсім не будуть дивитись клієнти закладу.
— Тоді дівчата йдіть сідайте, а я принесу пива та чогось перекусити. — Сказав хлопець.
— Добре любий. — Коротка фраза, пролунала від Джессі.
Дівчата пішли за столик, а Крейг пішов до бару. Айлі та Джессі, нарешті всілись, та водночас обидві з полегшенням зітхнули. А потім голосно розсміялись. Вони так повтомлювались, що ноги лише й благали відпочинку.
Айлі повернула голову до вікна, біля якого сиділа. Погода почала змінюватись, і важкі темні хмари геть затягнули вечірнє небо. А незабаром об вікно, забарабанили перші краплі дощу.
— Добре, що встигли дійти сюди. — Сказав Крейг, підійшовши до дівчат. Тримаючи три великих келихи з пивом в одній руці, притиснувши їх до грудей, в іншій він тримав смажену картоплю з бургерами.
Дівчата допомогли йому поставити це все на стіл.
Сидячи, та просто відпочиваючи від насиченого дня, друзі майже мовчали. Сили були лише на те, щоб піднести келих до рота, та їсти швидку вечерю.
Айлі згадала сьогоднішній ранок, та красеня «Шотландця» з синіми, як вода очима. Їй так давно ніхто не западав у серце. До сьогодні. Але виявилось, що знову треба зняти «рожеві окуляри». Вона і досі поводиться, як замріяне дівчисько?! Ні! Ні! Ні! Цього не буде. Та й узагалі, чого вона про нього згадує? Він показав, хто він є. Він самовдоволений нахаба. Досить згадувати про нього. Але його красиве обличчя, наче помахом чарівної палички, з’явилось за пару кроків від неї.
Мокре, золотаве волосся прилипло до вилиці. Очі блищали у темряві, наче блискавки, а дихання було важким. Одежа теж промокла, і від цього його біцепси ще більше виділялись.
Він у пабі. Що він тут забув?! Айлі знервовано зайорзала на стільці, доки взагалі не піднялась, та вийшла зі столу.
— Вибачте друзі, але я не можу залишатись тут із з ним. — Прошипіла дівчина.
Айлі не чекаючи відповіді, попрямувала до виходу. Тепер настав найважчий момент – пройти повз Мітчела.
Вона майже пройшла повз нього, але його сильна та холодна рука зупинила її. Їхні очі зустрілись.
— Відпусти мою руку. — Прошипіла Айлі.
— Не іди. Краще я піду. Там ллє, як із відра, — мовив хлопець. Йому було важко усвідомлювати, що дівчина на стільки ображена на нього, що готова піти під дощ, тільки не бути поруч з ним. — Я не знав, що ви тут. Я забіг у перше приміщення, бо геть змок.
— Відпусти мою руку. — Знову повторила вона.
— Айлі, сьогодні вранці...— він зам’явся. — Я… Я… Я поводився не гідно. Вибач. — Він і досі міцно тримав її руку, яку вона декілька разів намагалась висмикнути.
— Вибачила. — Дивлячись йому у вічі, сказала вона. — А тепер відпусти.
— Друзі, сядьмо за столик. — Крейг опинився біля них. — Люди на вас дивляться.
— А мені все одно. — Буркнула Айлі, а потім засоромилась. Вона ніколи не поводила себе так. — Вибач, Крег.
— Нічого Айлі, я все розумію. Але давай сядемо. — Продовжив Крейг.
— Добре. — Дівчина подивилась на руку, потім у вічі Мітчелу. Нібито кажучи, «відпускай».
Мітчел відпустив її руку, та пропустив вперед.
Всівшись за столик, Айлі повернулась у бук вікна, а Мітчел сів навпроти неї. Він крадькома дивився на неї, доки Крейг не звернув на це уваги. Хлопець глянув, запитуючи на друга, піднявши брови. Але Мітчел похитав головою, нібито кажучи «ця дівчина не для мене».
Джессі наминала картоплю, тоді як Айлі до неї навіть не торкнулась.
— Чого ти не їси? — цмокнувши від задоволення, спитала подруга.
— Я не хочу. — Відповіла Айлі, та й у ту ж мить глянула на Мітчела.
Він зрозумів чого вона не вечеряє. Він сам сьогодні назвав її «пандою». Та ще сказав сходити до спортзали. Мітчел потер потилицю, та й мовив:
— Піду візьму собі пива.
— Сиди, я схожу сам. — Мовив Крейг.
— Я з тобою хочу щось узяти ще смачненького. — Обізвалась його дівчина.
Айлі насупилась. Вона невдоволено глянула на друзів, які залишали її на одинці з цим зухвалим… красенем.
Але Джессі та Крейг дійсно забулись про суперечку друзів, та не звернули увагу на те, що залишають «парочку» сам на сам.
Айлі відвернулась від хлопця, та почала вдивлятись у вікно. Тим часом, Мітчел роздивлювався її.
Її пухкі губи трішки невдоволено надулись. Між бровами з’явились зморщечка, а щічки від гніву розчервонілись. Які ці вуста на смак? — подумав Мітчел, та швидко облизав свої губи. Про, що він думає?! Це не та дівчина, яка йому потрібна. І крапка. Але її миле обличчя знову привернуло його увагу. Він помітив, що на її чолі, під грайливим локоном, який спадав аж до плечей красувалась пляма рожевої фарби. Він згадав той момент, коли вона незграбно поправляла коси та замазалась фарбою. Він усміхнувся та тихо засміявся.
Айлі, яка сиділа впершись об долоню та дивилась у вікно, зацікавило чого це її новий «друг» у такому гарному настрої.
— Що тебе так розвеселило? — вона невдоволено подивилась на нього.
— Нічого. — Він зам’явся. Але додав. — У тебе фарба на чолі. — Він узяв серветку зі столу, та мокнув її у келих з водою, який Айлі замовила до його приходу. Він поглянув у неймовірні, зелені очі. — Ось тут, трішки фарби. — Простягнувши руку, він торкнувся її чола.
