Швачка з іншого світу - Кучеренко Анна
Коли ми приїхали, я побачила чоловіка й одразу ж упізнала його: це був один із коханців Міріади. І чоловік міс Гортензії! Я зупинила його перш ніж він зумів сказати хоч слово.
– Заткнися і послухай. – На мене ошелешено подивилися дві пари очей. – Я не хочу тебе бачити... ніколи. Віднедавна мені стали огидні такі мерзоти та зрадники, як ти. Хочеш і далі зраджувати дружину – роби, тільки тепер не з моєю допомогою. Ах так, і друзям своїм передай, що якщо вони зазирнуть до мене, то їх віднесе вітер у далекі країни, за далекі моря. Сподіваюся, ти мене зрозумів?
– Ось, значить, як, так? – пробурчав чоловік, свердлячи мене поглядом. – А чого, власне, я міг чекати від... такої, як ти. Гаразд, недоторко, нехай буде по-твоєму, але щоб до мене більше не приповзала. Запам'ятай гарненько!!!
І все це він сказав на очах у дружини.
– Пане Самбул, де ваші манери? Чи може ви їх загубили десь у своїх грошах. Перед вами стоїть леді, будьте ввічливішими.
– Це ти, чи що, леді, не сміши мене. Ти – звичайна повія!
– А хто вам сказав, що я говорю про себе? Я зараз говорила про пані Гортензію.
Чоловік подивився на жінку і скривився, ніби його змусили з'їсти гору лимонів... а потім він розвернувся і пішов.
Мою ж голову відвідала думка: це ж скільки в мене тепер проблем буде через колишніх залицяльників…
– Скажи, Міріадо, ти ж спеціально спровадила його, – сказала жінка, заходячи в дім, – щоб показати себе переді мною в кращому світлі?
Як же мені було шкода цю жінку. І як мені хочеться придушити того козла, що щойно пішов! Адже вона його любить.
– Ні, ви не праві, я просто втомилася і вирішила почати все з нуля. Думаю, в моєму віці ще не пізно одуматися.
– Не пізно, то не пізно, але як ти збираєшся жити з таким минулим, тебе ж ніхто заміж не візьме.
Схоже, Гортензія жінка відхідлива і вельми добра. Сподіваюся, у мене вийде з нею порозумітися...
– А я і без чоловіка проживу. Якщо, як ви сказали, ніхто не візьме заміж, тоді залишуся старою дівою і буду до кінця життя шити сукні.
***
Три місяці потому.
– Мірі, що ти накоїла?!
– Я... я всього лише прибрала ваш кабінет і нічого більше, – сказала я, відірвавшись від ескізу сукні.
– Це-то я зрозуміла, тільки навіщо ти це зробила, я ж тепер там навіть сидіти не можу. І як, скажи на милість, я маю там знайти ті документи, що мені потрібні, чи каталоги?!
– Пані Гортензія, я все склала в алфавітному порядку, а всі документи лежать у вашому письмовому столі…
Мабуть, не знайшовши, що мені відповісти, жінка пішла до свого кабінету.
Так, за ці три місяці сталося багато чого. Але найбільше досягнення для мене на цей момент – це те, що я змогла вмовити господиню ательє прибратися в її кабінеті. До кінця життя пам'ятатиму, як я чхала після прибирання. Усе в мене тоді було в пилу: і волосся, і сукня, навіть шкіра. Коли я йшла вулицею та обтрушувала пил, на мене дивилися як на ненормальну. Але я все ж зробила це, і тепер там стерильна чистота.
Коли ж три місяці тому я взялася до роботи, до мене всі ходили, щоб насміхатися. Здебільшого це були дівчата або жінки, чиїх чоловіків або залицяльників я звабила. А ось йшли вони вже задоволені, з порожніми гаманцями та дивовижними сукнями. Так триває і донині. До речі, ті дівчата досі ходять до мене і замовляють сукні. Тільки тепер розхвалюють мене!
На другий місяць почали приповзати коханці Міріади. Приповзати-то вони приповзали, от тільки назад уже відлітали. Ну або тікали, гнані вітром. Гортензія того місяця насміялася від душі, оскільки всіх виганяла я по-різному. Іноді жінка навіть записувала ті слова, що я пускала в хід, коли вже був пік злості. Доходило до того, що я викидала за ворота по двадцять залицяльників за день. І під кінець дня способи позбуватися їх ставали дедалі жорсткішими, а слова – дедалі витонченішими. Іноді Гортензія теж підключалася...
Усі ці місяці я жила в неї та допомагала з ательє, хоча давно могла купити собі будинок і жити самостійно. З моїм приходом ательє почало давати вдвічі більше прибутку! А відповідно і зарплата була більшою. Ми зробили чималий ремонт і розширили ательє, зробивши його більш комфортним і затишним. Так само ми зробили вітрину з сукнями: такої не було ні в кого. Щоправда, потім нашу ініціативу підхопили інші, але ідея-то була моя. А що ви хотіли, я ж все-таки українка, як ніяк, і можу знайти вигоду там, де інші її не бачать.
Від роздумів мене відволік дверний дзвіночок. Схоже, прийшов відвідувач.
– Добрий день! Чим можу... бути корисна?
Я запнулася і застигла... біля входу стояв мій батько.
