Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Влад залишає мене наодинці миттєво. У тиші квартири чую, що він пішов у душ. Шум води чомусь заспокоює. 

Відкриваю першу коробку й дістаю звідти полотна. Слідом — складений мольберт і підставку для фарб та пензлів. Все це ставлю у кут стіни. Далі розкладаю й сортую фарби, олівці, навіть маркери. З насолодою пробігаюся пальцями по багатьох видах пензлів, деякі з них бачу вперше. 

Вирішую, що почати варто одразу. Байдуже, що ніч. Ще ніколи не мала можливості малювати ось так, по-справжньому, не ховаючись, не хвилюючись через те, що побачать. Тож підсуваю мольберт до ліжка, беруся за чорну фарбу та замальовую усе полотно. Потім, коли чорний висихає, беру тонкий пензлик, знаходжу білий колір та вимальовую ним обриси дівчини. Вона не має обличчя, але її волосся розвіває невидимий вітер. Руками обхопила себе за стан й стоїть на колінах, немов у німій молитві до Бога. На диво виходить все гарно з першого разу, наче разом з ейфорією прийшло і натхнення. Намалювавши усі потрібні лінії, котрі надали реалістичності дівчині, встаю й відсуваю мольберт. Деякий час розглядаю малюнок. Чомусь пригадується дівчина та хлопці з картини Влада. Моя зараз нагадує ту, першу: така ж налякана й у повному відчаї. 

Це потрібно виправити. 

Знову беруся за пензлик й вимальовую таємничі обриси чоловіка. Він м'яко торкається дівчини за плечі, з-за спини. Його голова схилена до її маківки, підборіддям впирається у неї. Чоловік не на колінах, зовсім ні, він сильний й могутній. Янгол цієї дівчини. Руки самі домальовують крила. Великі, сильні, з неперевершено ніжними пір'їнками. 

Потім починаю вимальовувати тіні. Розбавляю білий з чорним, й додаю життя героям цієї дивної історії. Але втома бере своє. Відчуваю, що сон сильніший за мене, та сил, щоб усе прибрати не вистачає, тож так і засинаю з пензлем у руках.

Вночі сниться дивний сон. Немов хтось у моїй кімнаті. Тінь, чужа, але небезпека, котра хвилями турбує спокій ночі, безпечна для мене. Чомусь не запам'ятовую, що далі. Просто відчувається присутність когось невідомого, немов аромат парфуму, який ще довго не може зникнути…

Прокидаюся з першими промінчиками сонця. Різко сідаю до власного подиву відчуваючи себе сповненою сил. Одразу ж пригадую чому так. Інтуїтивно стискаю пальці, вони ще пам'ятають поверхню пензлика, але немає його. Схвильовано верчу головою й наштовхуюся на мольберт під стіною. Столик там же. Фарби на ньому викладені по кольорах з точністю перфекціоніста. Пензлики вимиті й сухі, тож одразу стає соромно. А під мольбертом видніється ще одна деталь, нова в інтер'єрі — стільчик зі зручною спинкою, такий же, як у майстерні Влада…

Усмішка сама з'являється на обличчі. Прекрасно розумію — Святий постарався. Для мене. Це усвідомлення торкається теплом серця. Воно прискорено б'ється й готове на крилах летіти до цього чоловіка. Кинутися у його обійми й відчути аромат лісу, фарб та темних ночей повних небезпеки. Лише тіло не слухається. Воно звикло боятися й триматися осторонь. Звикло бути беземоційним. Просто гарною оболонкою. 

Раптом у двері стукають. Хрипло відповідаю, що відкрито й тягну на себе білосніжну ковдру. Влад завмирає на порозі й спирається на одвірок:

— Доброго ранку, Юліано. 

— П-п-привіт. 

На засмаглому обличчі виграє цікава посмішка. Не можу дати їй визначення й пояснити чому вона бентежить. 

— Сьогодні у мене є вільний час, — впевнено продовжує, попри мої широко розплющені очі й часте дихання. Пояснити, чому так відчуваю себе — неможливо. — Поїдемо у твій новий університет. До речі, — Влад схиляє голову на бік, погляд темніє, — твій батько, як виявилося, не проти зміни професії. 

— Ти говорив з ним? — хрипло запитую.

— Тимур, — виправляє.

— Так, Тимур.

— Збирайся, — завершує розмову, пробігається по мені очима, з ноткою насміху, чи то поблажливості, не розібрати, й виходить плавно замикаючи двері.

Видихаю. Серце прискорено б'ється з миті, як зайшов, але тільки зараз повною мірою усвідомлюю це. Виявляється, не тільки дихання підводить.

Падаю на спину та заплющую очі. Ставлю питання, чому ж так реагую, якщо Святий не дає жодного приводу, не виказує симпатії…хоча у ній я не дуже досвідчена. Шкода, відповіді немає. 

Встаю з ліжка. Потрібно привести себе у нормальний вигляд. Врешті, не кожного дня випадає шанс змінити життя. Тож схопивши одяг мчу у ванну. На щастя, у вітальні Влада немає, тому вдається пройти непоміченою. Вмиваюся, чищу зуби, розчісую волосся, підмічаючи знову руді відблиски, котрі так ненавидить батько, й зав'язую пасма у високий хвіст. Одягаю топ та джинси й виходжу з ванної. У вітальні вже є Святий. Стоїть до мене спиною й розмовляє телефоном. Голос низький, лунає той самий тембр, від якого миттєво виступають сироти, а тон владний й впевнений у собі:

— Якщо ти не розумієш елементарних речей, Мілано, мені нічого тобі сказати. 

Чую жіночий голос та слів не розібрати. Завмираю й прислухаюся. Не тому, що хочу дізнатися якусь таємницю чи щось подібне, Влада. А тому, що просто тіло ціпеніє і я боюся зробити крок. Колись так вийшло з татом. Колись я невчасно проходила повз, коли він розмовляв з кимось та розв'язував власні питання. Як виявилося, то було помилкою — заявити про власну присутність. 

— Послухай, — продовжує Святий й раптом обертається до мене обличчям. Залишається спокійним, а от я не можу навіть вдихнути через паніку, що стискає грудну клітку. — Не підходить твоя пропозиція, — відрізає й тисне відбій. 

Сині очі пронизливо дивляться у мої. 

— Пробач, — тихо кажу.

Влад вигинає брови. Здивований, миттєво стає серйозним й погляд змінюється на зацікавлений, немов перед ним дійсно полохлива лань. Думаю, тепер забере власні слова сказані у ресторані. 

— Ти знову? — суворо запитує.

— Просто розмовляв, я не захотіла…— починаю виправдовуватися.

— Припини, — зупиняє, поправляє браслет на зап'ясті й розпускає рукави сорочки. — Ти готова? — Киваю й сильніше притискаю до себе вчорашній одяг. — Тоді поїхали.