Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

Дорога додому займає близько сорока хвилин. Мама сидить спереду, разом з татом, який знову розповідає, яка у нього жахлива сім'я. Привід для подібного не потрібен, будь-що стає ним. Не усміхнулася? Винна. Голос був недостатньо привітний? Те саме. 

Маленька ручка братика стискає мою. Пальчики міцно обхоплюють й стискають. Дивлюся на Тимура. Зелені очі, великі, широко розкриті, здається крізь них можна побачити всесвіт, наповнені страхом. Вкотре. 

— Юліано! — рявкіт тата змушує внутрішнє стиснутися.

— Так, татко? — тихо кажу. 

Страх, той самий наш постійний супутник й друг, чіпляється лещатами у горлянку й тисне. Довго. Повільно. Навіть млосно. Аби довести — не впораюся. Не можу дати відсіч.

— Той чоловік з яким ти розмовляла, хто він? — грубий тон не дивує.

— Ти не знаєш його? 

— Якби знав, запитував би тебе? — уїдливо. — Давай, напруж мозок, Юліано, здивуй татка його присутністю у жіночій голові. 

Тимур совається. Знаю, йому дуже-дуже страшно. Батько його не чіпає, практично. Завжди винні ми з мамою, але він любить нас, бачить усе, і попри дитячий розум, усе усвідомлює. 

Проковтую клубок у горлянці. Так постійно, коли розмовляю з батьком. Немов хтось перекриває доступ до кисню і я гублюся, стаю дурепою, незграбою, не вартою нічого у цьому житті. 

— Я не знаю, — відповідаю здавлено.

— Що? 

— Не знаю, татко. Побачила його вперше, — тихо лепечу.

Чоловік тисне на гальма. Машина різко зупиняється, Тимур б'ється чолом в крісло попереду й починає тихо скиглити. Тато дратується. Гиркає до мами, щоб заспокоїла його сина, сам виходить з авто, обходить його та відкриває дверцята з мого боку. Хапає за руку й витягує на вулицю.

— Юліано, — напружено викарбовує, — він дав тобі щось, я бачив. 

Серце б'ється швидко-швидко. Якби воно було звіром у неволі, то зараз би жалібно заскавчало й заховалося у щілину, де б його ніхто не дістав. Ніколи. 

Навколо тихо. Дороги порожні. Літня тиша заполонила місто, але саме вона дисонує у цю мить й б'є по голові важким мовчанням. 

— Візитку, але я…

— Давай! — рикає.

Тремтячими руками беру клатч з авто, під схлипи Тимура дістаю візитку Влада й віддаю татові. Швидко кидаю погляд на маму. Її очі не відрізняються від братових, такі ж великі та повні страху. Вона повернулася до брата й тримає за ручку, все ще знаходячись у машині.

— Художник, — констатує факт Володимир Дикий. — Цікаво, і навіщо дав тобі візитку? — суворо запитує.

— Ми говорили про картину, — швидко відповідаю, — він запитав як би намалювала я, і…

— І ти вирішила, що комусь цікава думка такої недолугої, як ти? — насмішкувато. — Ти, Юліано, можеш лише задовольняти майбутнього чоловіка у ліжку й посміхатися, коли потрібно. Бери приклад з мами.

Закушую губи й киваю. Очі сухі. Давно не плачу, коли батько зривається. У дитинстві так, бувало, але ставало ще гірше, тож швидко зрозуміла, що це нічого не дасть. 

— Добре, татко. 

Володимир звужує погляд, дивиться, немов я бактерія під його ногами, й помахом руки показує, щоб сіла назад у машину. Візитку жбурляє у мене, коли тягнуся закрити дверцята й сам захлопує їх.

Непомітно для усіх видихаю з полегшенням. Не думала ще стосовно пропозиції Влада, але…ця візитка рятівний корабель, який видніється на горизонті. 

Вже вдома, коли ми розходимося усі по своїх спальнях, дивлюся на візитку. Вона лежить на раковині у ванній, поки змиваю макіяж. До смерті хочеться набрати вибитий золотими цифрами номер на папері, але страшно. Піти самій і кинути маму з братом? Тато буде біснуватися, якщо зникну ще й вийду заміж за Влада. Можливо не тому, що вибір поганий, а тому, що без його участі донька змогла щось зробити. Для батька я з народження лише жива лялька, котру потім потрібно вигідно продати. Іграшка для когось, хто буде йому вигідний. Нежива душа, котрій варто дякувати життю за те, що її одягають та годують. 

Дивлюся на себе у дзеркалі. Зелено-блакитні очі повні відчаю. Не дивно, що Влад запропонував порятунок, варто було побачитись. Але він знав хто я, знав ім'я, сімейні обставини, отже…слідкував? Шукав інформацію? Я не дурепа, як вважає тато, і аналізувати ситуації вмію. 

Гадаю, що Владу Святому я теж для чогось потрібна, якщо він готовий ризикнути й одружитися зі мною, а потім ще й витягти маму та Тимура. Питання в іншому: для чого конкретно? 

Проводжу гребінцем по білому волоссю з ледве помітними рудими відблисками. Їх гарно видно на сонці, батько ненавидить це. Каже, що лише дурники мають рудий відтінок, недалекі, наївні, яких зжере життя. За це і мамі неодноразово дорікав. Лише Тимур, як він — русоволосий. 

Погляд сам падає на візитку. Номер Влада майорить перед очима, допікає цифрами. Золото виведене на чорному стильне й дороге. От тільки відчувається у цьому чоловікові, візитці, картині щось…темне? Не знаю як назвати. Не вдається ухопитися за потрібну нитку, щоб привела до правильної думки. 

Все, що натякає на доброту Влада — прізвище. Решта заховане під покровом ночі або чогось іншого, такого ж чорного…

Переодягнувшись у нічну сорочку лягаю у широке ліжко. Втім, заснути не вдається. Якщо чесно, взагалі не пам'ятаю, коли востаннє могла безтурботно спати. Лягаю на спину й пробігаюся поглядом по темних стінах. Насправді вдень, вони білі. Навпроти мене стелаж з різною класичною літературою. Ліворуч ванна. Праворуч величезна шафа забита брендовими речами. За головою вікно, під яким туалетний столик. Все лаконічно, стильно, але бездушно. Саме так, як любить мій батько. 

Ранок нового дня починається так, як завжди: водні процедури, сніданок, час на навчання за яке боролася з усіх сил, втім, тато змусив перейти на домашнє. Після обіду виконую самостійні роботи, котрі задали викладачі з університету. У теорії мала б вчитися за кордоном, відвідувати пари, знайомитися з іншими студентами. Володимир Дикий вирішив інакше. Не захотів дати мені ковток свободи. Не захотів слухати ким хочу стати. Освіта, котру отримую, лише для відводу людських очей. Я ж ніколи не мріяла бути маркетологом. Насправді мене цікавить малювання. Під ліжком, як доказ, заховані скетчі заповнені малюнками. Вони, якщо вже зовсім відверто, єдине, що витягує з постійної депресії. Лінії на папері, котрі утворюють собою людей — стали друзями. Єдиними, на жаль.