Десертик - Анна Харламова

   Він вийшов з авто і допоміг їй. Узявши з заднього сидіння плед, він допоміг Айлі з кошиком.
   — Мені не важко. — Запротестувала вона, знову хапаючи кошик.
   — Айлі. — Він насупився і дівчина забрала руки. — От і добре. Будеш слухняною, — він хижо на неї глянув, — поцілую тебе.
   — Та, що ти говориш?! Яка ж не прихована самовпевненість.
   — Тобі це подобається в мені, правда ж?
   — І це самовпевненість.
   — Знаю. Такий я народився.
   — Вітаю тебе з цим!
   — Дякую Десертик.
   Сміючись, вони рушили по кам’яній доріжці, яка вела у хащі. Проте довкола вид був вражаючим. Річка Тей10, неподалік ліс та панують гори.
   — Нам у хащі?
   — Так.
   — І, що ми там забули?
   — Побачиш.
   Вийшовши через кущі, Айлі відкрила рота.
   — Мітчеле, тут неймовірно. — Айлі повертіла головою. Усюди бузкові, блакитні, жовті та білі квіти. Усе встеляло барвами природи. — Тепер я розумію, що ми тут забули.
   — І що ж по твоєму ми тут забули?
   — Рай.
   — Згоден з цим порівнянням. — Він потягнув її за руку, і вони пішли крізь поле квітів. Аромат весни кружляв довкола, змішуючись з прохолодою води.
   Пройшовши поміж квітів, та добравшись до могутніх дерев, Мітчел розстелив під одним із дубів плед.
   — Тут так гарно.
   — Сідай Десертик. — Він потягнув її за руку і вона звалилась в його обійми.
   — Ой!
   — Ой, буде через мить. — Він накрив її губи своїми і ніжно поцілував.
   — Гарний початок пікніка. — Вона усміхнулась, лежачи на його руці.
   — Згоден. Ну давай поїмо, зголоднів, як вовк.
   — Я теж, дуже голодна.
__________________________
10Тей (англ. Tay; шотл. гел. Tatha) — шоста за довжиною річка у Великій Британії і найдовша у Шотландії. Довжина — 193 км, площа басейну 6216 км² (найбільший на території Шотландії).
   Айлі розклала усе, що було у кошику на тарілки, та мовила:
   — Надіюсь тобі буде це до смаку. Це все дуже проста їжа, тому…   
   — Тому, — повторив він, — усе буде дуже смачно.
   Дівчина усміхаючись, віддала йому пляшку з вином та штопор, а сама почала діставати келихи. Мітчел одним рухом відкоркував пляшку білого вина, та налив його у келихи, які тримала Айлі. Шотландець поклав пляшку до кошика і забрав один з келихів у своєї супутниці. Мітчел хотів сказати тост, але Айлі його випередила.
   — Хочу випити за сьогоднішній чудовий день, і за мого гіда. Дякую.
   — Цього б чудового дня не було б без тебе. — Він усміхаючись, додав: — За нас!
   — За нас!
   Зробивши декілька ковтків вина, вони поставили келихи та прийнялись смакувати бутербродами.
   — Ммм. Це домашній хліб. Смакота.
   — Дякую. Боялась, що не встигну, але час був на моєму боці.
   — Як твоя кондитерська?
   — Чудово. Мрії збуваються. — Сяюча посмішка змінилась на сум в очах.
   Мітчел теж перестав посміхатись. Йому стало боляче від того, що у її неймовірних смарагдових очах з’явився сум.
   — Що таке Айлі?
   — Мрія збувається, але якою ціною. Я брешу власній родині.
   — Айлі, вони з рештою усе зрозуміють. Ось побачиш. Хоча я трохи почуваюсь винним. Все ж таки, я запропонував тобі брехню. А ти від того, що опинилась у складній ситуації, мусила погодитись на мою пропозицію. — Він раніше так не думав. Йому було байдуже. Головне, що йому дістанеться будинок. Але тепер він відчуває до Айлі те, що ніколи ще ні до кого не відчував.
   — Мітчеле, ти не причому. Я б могла і не погоджуватись. Я брехала рідним ще до того, як ми домовились.
    — Ти неймовірна дівчина Айлі. Ти завжди хочеш, щоб усім було добре.
    — Так, я така. — Засміялась вона. — Ось і зараз, хочу зробити так, щоб нам обом було добре.
   Мітчел подивився у її очі, які за мить зі смарагдових перетворились на темні. Він задоволено усміхнувся, чекаючи на її подальші дії.
   Айлі нахилилась та цмокнула його у губи.
   — І це все?! — він здивовано підняв брови.
   Притягнувши її до себе, він добряче насолодився ванільними губами Айлі.
   — Ой, повітря закінчилось. — Засміялась вона.
   Він розреготався, та задоволено гепнувся на плед.
   Айлі дивилась на нього, слухала його сміх, та думала про те, що її серце вже їй не належить. Вона закохалась. Проте, він ніколи не буде її. Як тільки Мітчел отримає будинок, він покине Аберфелді та її. Але ці хвилини задоволення поруч з ним, вона ніколи не забуде. Вона ніколи не забуде його губи, які дарують безмежну насолоду.
   — Про що ти думаєш? — він наполохав її своїм запитанням.
   — Та так. Нічого.
   — Можна я тебе дещо запитаю? Тільки не ображайся.
   — Питай.
   — Чого ти нічого іншого не одягаєш? Чого тільки мішкуваті светри?
   — Я так звикла. — Збрехала вона, згадуючи, що у неї повна валіза гарного, стильного та молодіжного одягу.
   — Давай щось купимо тобі. Моя бабуся буде не в захваті від того, що ти… що ти…
   — Кажи як є.
   — Що ти одягнена, як робітниця, а не моя кохана. Начеб то, я економлю на тобі.
   — Ти ж тут не причому. Я така.
   — Добре. Вибач.
   — Нічого. Я теж тебе розумію. — Вона гірко усміхнулась. — Твоя бабуся, завжди бачила біля тебе красунь, а тут…
   — Найгарніша з усіх кого я знаю. — Чесно сказав він, дивлячись у її очі.
   — Мітчеле, не треба.
   — Але це так. Ти дуже гарна. — Йому важко було зізнаватись у своїх почуттях, проте він хотів, щоб Айлі знала, що вона для нього найгарніша. Він ковтнув, та продовжив так само, дивлячись у її очі. — Люблю коли твоє волосся розпущене та спадає на плечі, коли ти проводиш язичком по своїм соковитим губам, а ще краще, коли твої губи торкаються моїх. Коли я дивлюсь у твої смарагдові очі – світ зупиняється. А ще люблю, коли після поцілунку твої щічки червоніють. Коли ти поруч, і я відчуваю аромат твого ванільного тіла, я ні про що окрім тебе не можу думати. Ти найгарніша для мене та найнеповторніша дівчина у світі. — Мітчел казав це від серця, тому забувся про те, що він не мав права давати їй надію.
   — Мітчеле. — Очі Айлі зволожились від його зізнання.
   — Пробач Десертик, як би ти мені не подобалась, але разом нам не бути.
   — Але чому? Якщо я тобі подобаюсь, а ти мені. Тоді чому ми не можемо спробувати?
   — Я не той хто тобі потрібен.
   — Знаєш, кожна дівчина це чує.
   — Але це дійсно так. Я не зможу тебе скривдити, якщо тільки буду від тебе осторонь.
   — А зараз ти мене не кривдиш?
   — Я не хотів, щоб ти думала, що ми можемо бути парою. Вибач мене за це. Просто тобі краще знати одразу, що у нас нема майбутнього.
   — Чому? Як ти можеш мене скривдити?
   — Так, як свою родину. — Він важко та голосно ковтнув.
   — Розкажи мені.
   — Я не можу. Пробач.
   Айлі затремтіла і з її очей полились два пекучих струмки.
   — Гаразд. Я все зрозуміла. Будемо просто грати пару.
   — Айлі не плач. Благаю. — Дивлячись на неї, він згадав маму. Вона теж часто плакала із-за нього.
   — Не хвилюйся за мене. Все добре. — Вона витерла сльози, та узяла до рук келиха. Зробивши ковток, вона поставила його туди, де він був секунду назад.
   — Айлі.
   — Все гаразд. — Усміхнувшись, вона мовила: — У кошику ще кексики.
   — Я це люблю. — Він усміхнувся їй, хоча його серце розривалось.
   Він узяв кексик, та задоволено прицмокнув. Айлі теж узяла випічку, та мовчки почала її їсти.
   — Коли приїде твоя бабуся?
   — Можливо через декілька днів. А твої батьки?
   — Можливо через тиждень або два.
   — Тоді місяць буде «веселим».
   — Ага.
   Гомоніння природи змішалось зі звуками цивілізації. Телефон Мітчела дав про себе знати. Хлопець підняв слухавку, та поговоривши декілька хвилин, незадоволено зітхнув.
   — Вибач Айлі, але нам пора додому. Це дзвонили з роботи і я маю їхати туди.
   — Нічого, я все розумію. Я тобі вдячна за цей день. Дякую, що викроїв для мене свій час.
   — Я отримав купу задоволення від сьогоднішньої прогулянки. Ти ж знаєш це?
   — Знаю. — Вона усміхнулась, як завжди та мовила: — Доїжмо, та поїдемо до дому.
   — Звичайно.
   На цій ноті їхня розмова добігла кінця. Збирали речі вони теж мовчки. Проте повертаючись до авто, Мітчел тримав її за руку, як і тоді коли вони ішли сюди. Айлі йому в цьому не відмовила, їй хотілось відчувати його тепло та турботу.

   Зайшовши додому, Айлі одразу пішла до кухні помити руки та розкласти речі з кошика. Мітчел попрямував за нею. Він бачив, що її настрій сумний, і це все із-за їхньої розмови на пікніку.
   — Айлі, мені треба іти, але ввечері я хочу провести з тобою час біля каміна з келихом вина. Якщо ти не проти?
   — Не думаю, що варто. Удавати пару будемо потім. — Сумно мовила вона, не дивлячись на нього. Вона боялась, що як тільки зустрінеться з ним поглядом, заплаче.
   Він підійшов у притул, та повернув її за плечі обличчям до себе. Він нахилився поцілувати її, проте Айлі сіпнулась.
   — Будь ласка. — Тихо попросив він.
   Айлі підняла на нього свої зелені очі.
   — Не варто. Більше цього не буде. Тільки коли будемо вдавати.
   — Прошу тебе. — Його погляд благав її ніжності.
   Не витримавши, дивлячись на його губи, вона підвелась навшпиньки та торкнулась його губ. Мітчел з полегшенням зітхнув, відчувши ванільні губи. Проте, дівчина одразу їх забрала.
   — Іди, ти повинен бути на роботі.
   — Я нікуди не піду, доки ти мене не поцілуєш нормально.
   — Нам не варто цього робити.
   — Варто.
   — Ні.
   — Так!
   — Ні. І не сперечайся!
   — Знаєш, що?!
   — Ось, що. — Він притягнув її у свої обійми, та почав цілувати.
   Айлі стиснула губи, не даючи змоги оволодіти її ротиком, проте настирний язик Мітчела все ж таки потрапив у солодкі глибини. Айлі застогнала, не змігши оволодіти своїм бажанням. Вона не могла упиратись йому. Вона з жадібністю відповіла на поцілунок, і почула задоволений стогін Мітчела. Це її запалило не на жарт, вона просто накинулась на його губи. Її гарячий язик пестив його несамовито та жадібно. Він відчув, що його чоловіча частина просто закіпає. Він хоче її. Хоче настільки, як ніколи і нікого. Дівчина усміхнулась, відчувши, як впливає на шотландця.
   — Мітчеле.
   — О, так Десертик. Це те про, що ти подумала. — Він ще більше притис Айлі до себе, щоб вона відчула стегнами, як сильно він хоче її.
   — Я не тільки подумала. — Вона важко дихаючи додала: — Я і відчуваю.
   — Ммм. Це добре. — Він знову поцілував її, але у цю мить, йому знову зателефонували.
   — Вибач.
   — Нічого. — Вона усміхнулась.
   Мітчел підняв слухавку, сказав кілька слів, та вимкнувши телефон, поклав його до кишені.
   — Вибач, Десертику. Маю бігти. Я не надовго.
   — Все гаразд. Звичайно їдь. — Айлі усміхнулась, та швидко облизала нижню губу. Вона не зрозуміла чого Мітчел на неї задивився. — Що таке?
   — Ти облизала губи.
   — Ну і що?
   — Хочу зробити теж саме. — Його очі потемнішали, коли він уявив, як цілуватиме її через мить.
   Айлі дивилась у його очі, потім подивилась на вуста Мітчела і знову провела язиком по своїй губі. У роті пересохло, а дихання прискорилось.
   — Зроби. — Дівчині здавалось, що вона втратила самоконтроль, проте кому він зараз потрібен? Хто буде шукати цей контроль? Їй потрібно лише одне – його цілунок.
   Він нахилився, вона піднялась навшпиньки і їхні губи, як завжди затанцювали у ритмі пристрасті.
   Поцілунок був довгим, пристрасним та солодким для обох. І тільки дзвінок зміг відірвати їх одне від одного. Він знову дістав телефон, але вже не відповідав на нього, а просто вимкнув.
   — Вибач. Це знову з роботи. — Дивлячись у телефон, сказав Мітчел.
   — Нічого. Біжи. — Вона знову облизала губи, але це вже було зроблено спеціально. — Солодко.
   — Та ванільно.
   Айлі засміялась, і її дзвінкий сміх розлетівся по кухні.
   — А коли ти будеш вдома?
   — А що кавалера якось приведеш? Боїшся, що я прийду невчасно? — він розреготався.
   — Так, а що?
   — Скажеш йому, що ці губи, — він швидко її цмокнув, — на сьогодні мої.
   Айлі голосно ковтнула і подивилась прямісінько йому у вічі.
   — Так і скажу.
   — От і добре. Я скоро буду. Бувай.
   — Обережно на дорозі. Бувай.
   Мітчел усміхнувся їй. Давно він не відчував такої турботи стосовно себе.
   Почувши, що Мітчел зачинив двері, Айлі швидко піднялась на гору. Зайшовши до своєї кімнати, вона узяла зошит, який сьогодні ховала від шотландця. Швидко гортаючи його, вона знайшла рецепт з улюбленим печивом Мітчела. Усміхнувшись, та узявши із собою зошита, вона побігла до кухні.
   Поклавши на стіл старенький зошит, вона пробіглась пальчиком по рецепту, дивлячись, що потрібно для печива. Усміхнувшись самій собі, вона розпочала пошуки інгредієнтів. Через дві хвилини на столі були: борошно, яйця, масло, ваніль, кориця, вівсянка, родзинки та цукор. Діставши з шафки дощечку, качалку, деко та ніж вона була готова розпочати куховарити.
  
   Через дві години Мітчел був удома. Зачинивши двері, він втягнув носом, та швидко побіг до кухні.
   — Мама. — Сказав він, забігши у двері.
   — Ні, не мама. — Відповіла Айлі. — Тільки не сердься, я знайшла сьогодні зошита і там побачила рецепт твого улюбленого печива. От я і приготувала його. — Вона хвилювалась, що розсердила його.
   Він підійшов до умивальника, помив руки, та узяв з тарілки печиво. Заплющивши на мить очі, він насолоджувався смаком печива. Воно було точнісінько таким, як робила його мама. Він так давно не відчував домашнього тепла, а тепер це тепло повернула Айлі. У його очах з’явились сльози, які він одразу прогнав, але дівчина все одно їх помітила.
   Мітчел підійшов до Айлі, та узявши у свої долоні її прекрасне обличчя, поцілував так ніжно, наче перший промінь сонця потрапив на квітку.
   — Дякую. — Прошепотів він їй у губи, а потім знову їх торкнувся.
   — Яка гарна картина! — пролунав задоволений тремтячий голос.
   Мітчел відпустив дівчину, почувши знайомий голос. Шотландець та Айлі, повернулись у бік, звідки пролунали задоволені зойки. Перед ними стояла маленька жіночка, та усміхалась, наче Джекпот отримала.
   — Бабусю?!
   — Ти ще мене пам’ятаєш, — вона засміялась, — рада це чути. Ну онучку, знайом мене зі своє нареченою.
   — Так, так звісно. Бабусю, це моя кохана Айлі. А це Айлі, моя бабуся Маргарет МакАдам.
   — Ти королеву Великобританії представляєш, чи що?! — фиркнула вона до онука, і тріснула своєю палицею по підлозі. Вона підійшла до Айлі, та дивлячись на неї мовила: — Для тебе я просто бабуся. Зрозуміло?!
   — Так. — Вона усміхаючись, додала. — Бабуся.
   — От і добре. Хоч хтось у цьому домі зважує на мої слова. — Вона невдоволено зиркнула на онука. Потім знову повернулась у бік Айлі.
    Айлі усміхнулась, та зробивши крок до бабусі, міцно обійняла її. Маленька жіночка на мить ошелешила, але одразу ж відповіла на обійми. Дівчина відійшла, та запитала:
   — Чого Ви не попередили про приїзд? Я б підготувала Вам кімнату.
   — Нічого Ягідко, я буду, як завжди у своїй кімнаті. Там все на мене чекає.
   Мітчел аж закашлявся.
   — Не все бабуню. Просто там… там…
   — Розумієте, я сьогодні вирішила поприбирати… — Айлі намагалась збрехати до ладу. — Я не знала, що там чіпати нічого не можна.
   — Ну, що ти, Ягідко. Там вже давно треба була хазяйка. Я тобі навпаки вдячна. А, що ти там робила?
   Айлі глянула на Мітчела, шукаючи допомоги, але він стояв як вкопаний.
   — Я тільки почала. Але встигла змінити постіль, та у шафі повитирати пилюку.
   — От молодець! — старенька усміхнулась.
   — Дякую.
   — От таку дівчину треба було тобі давно шукати. — Вона подивилась на онука, та підійшла до нього ближче. — Я дуже рада Мітчеле. — Вона похлопала його по плечу, ледь дотягуючись.
   — Дякую бабусю. Я теж дуже радий, що зустрів свій Десертик.
   — Ой, як же мило ти її називаєш. — Найщиріша усмішка осяяла обличчя старенької. — Але Мітчел, як я взнаю, що це лише гра тобі не бачити цього будинку. — Вона насупилась. — Проте ти ж не такий дурний, щоб обманювати свою рідну бабусю. Та й це янгольське обличчя, — вона повернулась до Айлі, — навряд чи уміє обманювати.
   Бабця знала, що робить. Айлі затремтіла, руки стали вологими. А головне їй було так соромно, що вона опустила очі.
   Прокашлявшись, Айлі мовила:
   — Я зараз швидко підготую Вашу кімнату. А Мітчел зробить Вам поки, що чаю. Правда Мітчел?
   — Так, так. Звичайно.
   — Добре. — Старенька всілась на стілець, та чекала коли її онук буде пригощати чаєм.
   — Тоді я пішла. — Айлі покинула їхнє товариство, та поспішила до кімнати, яку зайняв Мітчел.
   — Бабуню, зачекай хвильку, я дещо запитаю в Айлі.
   — Так, так біжи.
   Мітчел вилетів з кухні, та побіг на другий поверх.
   Айлі наче «метеор» зняла стару білизну, та вже почала стелити свіже простирадло.
   — Ну ти і швидка. — Забігши у кімнату, мовив хлопець. — Я швидко заберу усі речі, та перенесу їй у «нашу» кімнату. — Він навмисне підкреслив слова «нашу».
   — Я попереджаю в одному ліжку ми спати не будемо.
   — Я це пам’ятаю. Ми це обговорювали. — Мітчел швидко поскидав речі у велику сумку, та поніс їх у кімнату Айлі.
   Дівчина швидко перестелила постіль, і так само швидко витерла пилюку у шафі, комод, підвіконня та нічний столик. Забігши у ванну, вона забрала дрібнички Мітчела та понесла їх у свою кімнату.
   Зайшовши у «їхню» кімнату, вона розставила усе на комод. Мітчела у спальні вже не було, а от речі кинуті у сумці на підлозі – були. Айлі розпакувала його речі, та усі порозвішувала на вішалки до шафи. Всівшись на ліжко, вона привела дихання у порядок.
   Мітчел приготував чай, та всівся біля бабусі на стілець. До кухні увійшла Айлі.
   — Сідай Ягідко. — Похлопавши по стільці поруч із собою, сказала бабуся.
   — Дякую.
   — Ну розказуйте.
   — Що? — спантеличеню Мітчела не було меж.
   — Як що? Коли весілля?
   Айлі зиркнула на Мітчела. Яке весілля?! Так далеко заходити ніхто не буде.
   — Ну, ми це ще не обговорювали. — Мітчел забрав погляд з Айлі.
   — Ну нічого собі! Через декілька місяців – це як найдовше, я чекаю на весілля.
   Айлі голосно ковтнула, привернувши увагу своїх домочадців.
   — Вибачте.
   — Щось не так Ягідко? — хитро запитала бабуся.
   — Все гаразд. Чай не туди пішов.
   — Ну, що пішли спати? Мені завтра рано вставати. — Мовив Мітчел.
   — І мені. — Айлі встала зі стільця.
   — Ну тоді завтра побалакаємо. Продовжимо нашу розмову. — Попередила старенька. — Добраніч Айлі.
   — Добраніч. — Усміхнулась дівчина.
   — Добре бабусю. — Мітчел підійшов до неї, та узявши під руку, повів її на другий поверх.
   Залишившись у кухні, Айлі швидко помила чашки, та поставила їх у шафку. Вона все думала, як вона проведе цю ніч, на одинці з Мітчелом. Він, що буде спати у її ліжку? Ні. Він обіцяв. Думки Айлі змінились іншими, такими, як - він побачить її у нічній сорочці та побачить, яка вона. А найголовніше запитання було, вона - наречена? Фіктивного заміжжя не буде. Вона на це не піде. 
   Увійшовши до кімнати, вона побачила Мітчела, який стояв біля вікна.
   — Привіт.
   — Привіт. — Він подивився на неї, та усміхнувся. — Дякую, що порозкладала мої речі.
   — Нема за що. А де ще один матрац?
   — Айлі сьогодні… — він зам’явся, — тобі прийдеться ділитись частиною ліжка.
   — Що? Є ні.
   — А, що мені спати на підлозі?
   — Так. І це не мої проблеми. — Айлі насупилась.
   — Але матрац в гаражі.
   — І, що?
   — Я не піду туди в ночі, щоб бабуся щось запідозрила.
   — Значить на підлозі буду спати я. — Айлі пронизала його поглядом.  
   — Невже тобі важко витерпіти зі мною одну ніч? Я ще ніколи не вмовляв дівчину лягти у моє ліжко. Вони самі залюбки запрошували мене до нього.
   — Це моє ліжко на час нашої гри. Звикай, іноді дівчата можуть відмовити і тобі.
   — Але ж я не пропоную секс. Просто спати. Ти на одній частині, а я на іншій.
   — Добре. — Погодилась вона, але продовжила. — По середині ліжка ми скрутимо простирадло.
   — Як скажеш. — Він образився, що вона так вперлася і їй не подобається сама думка опинитись з ним в одному ліжку.
   — Я принесла твої речі з ванної.
   — Я бачив, дякую.
   Айлі махнула головою.
   — Тоді…
   — Тоді я в душ.
   — Добре. А потім я.
   — Гаразд. — Мітчел узяв рушник, дрібнички для ванної та пішов у душ.
   — Мітчеле ти ж казав, що вона приїздить за тиждень.
   — Я так думав. Бабуся вирішила влаштувати перевірку своїм неочікуваним приїздом.
   — Хитра бабця.
   — Ото ж бо і воно. Тому нам треба гарно удавати наші ролі. — Сказавши це, він повернувся та вийшов з кімнати.
   Айлі стало сумно, що вона його образила. Вона хотіла більше всього на світі опинись з ним у ліжку та кохатись до самого ранку. Проте вона добре знала, що цього ніколи не буде. А спати з ним і не торкатись – це мука.