Завоюй мене - Стефанія Лін

Прокашлююся. Маріан Данте… Як? Ще й імена на “М”. Невже брат? Але ніде, в жодній статті не писалося про брата пана Данте! Ніколи! Я стільки інформації про цього чоловіка знайшла, що мала б точно дізнатися про брата. 

Моє мовчання стає надто неприпустимим. Представляюся теж:

— Сабріна Іскра. 

Маріан знову всміхається. Я швидше чую і відчуваю, ніж бачу.

— Іскра? З тебе утворюються пожежі? 

Хмикаю. Дещо розслабляюся. Його тон спонукає до цього. Спокійний, іронічний, м'який. 

— Сумніваюся.

— Що тут робила? Крім того, що спала. — сміється.

Прикушую губи. На язиці питання, і це не відповіді для нього. Вирішую не тягнути:

— Ти брат Марка Данте? — випалюю. 

Маріан спирається на стовбур, поки очікую. Силюся розгледіти його детальніше, але виходить погано, темрява заважає. Очам вночі доступні лише обриси тіла, розуміння, що у нього  коротка  стрижка, а ще він досить високий. 

— Це додає плюсів? — питанням відповідає.

— Швидше, навпаки.

— Навіть так? — недовірливо. — Мій брат встиг нашкодити тобі? 

— Я б сказала, обікрасти. 

Маріан щось нерозбірливо буркає. Широка усмішка, котра з'являється майже одразу, викликає приємні емоції. Ніч не заважає бачити її, бо подібні прояви емоцій відчуваються серцем. Вона така щира, що подих перехоплює. 

Жоден хлопець не усміхався до мене ось так. 

— А ти часом не та Іскра, з крамниці раритету? 

— Вона.

— Тоді все зрозуміло, — Маріан поправляє волосся. — Твоя власність більше не твоя. Щоб одразу не давати приводу ненавидіти мене, ми зведені. 

Вигинаю запитально брови.

— Зведені? 

— Його батько одружився з моєю матір'ю. То було давно, — сухо і здавлено виходить. — Тепер нас лише двоє. 

— О, — хмурюся. Таке враження, що їх батьки померли.

Деякий час ми мовчимо. Музика струшує все навколо нас, та попри все, відчуття, що ми удвох на острівці спокою. Десь там, далеко, бушує світ, а ось тут, біля озера, все інакше. 

— Марк не казав, що ти красуня. — раптово звучить.

Добре, що темно, не видно як червонію. 

— Я… — розгублююся. Компліментами мене обдаровували друзі, або близькі, і все. Та і, дивно, що Марк взагалі говорив про мене з братом. 

— Він приховав це, бо знає, як сильно я люблю цікавих дівчат. — Маріан підсувається.

— Не знаю, що сказати, — лепечу. 

Маріан, як і Марк, збиває з пантелику. Вони різні, та ось ця спільна риса — вводити людей у ступор, змушувати почуватися їх якось…незвично, — ідентична. 

— Не обов'язково щось казати, — хлопець так близько, що його плече торкається мого. — Підвезти тебе додому? 

Прочищаю горло. Насправді алкоголь вже вийшов, мені холодно, тож було б дійсно чудово поїхати з лісу. Єдине, чи не хвилюватимуться друзі? 

— Попереджу лише своїх.

Не одразу усвідомлюю, що погоджуюся легко. Маріану навіть вмовляти не потрібно. Хлопець встає, подає руку. Удвох прямуємо у гущу вечірки. Настю з Павлом знаходжу не одразу, вони, виявляється, як одна з тих парочок, які не готові відпустити одне одного — стоять неподалік діджея і цілуються. Доводиться перервати їх палкість. Попереджаю, що їду додому, і не даючи прийти до тями, повертаюся до Маріана. 

Його авто неподалік, заховане поміж дерев. Таке ж, як у брата — чорний монстр. Колеса, певно, з більшу частину мого зросту. 

— Не соромся, — відмикає дверцята.

Сівши в салон, дочекавшись, поки й хлопець займе місце за кермом, кажу:

— Ваші машини всі такі великі? 

Сміється. Заливисто, гарно, дзвінко. Всередині машини світло, тож можу роздивитися його уважніше. Красивий. Вони не схожі з Данте взагалі. Маріан чорнявий, колір очей карий, близький до темно-коричневого, статура геть інша. Він теж високий, але досить худорлявий. Не скажу, що худий, проте не качок точно. Одягнений у джинсівку та чорні карго, на ногах кросівки. Звичайний. Стильний, та не виглядає холодною й неприступною горою. Просто…інший. 

— Марк любить, коли його бояться, — хмикає Маріан. —  А ці машини викликають страх, захват, заздрість. 

Мотор гудить так, що вуха закладає. Здається, ми й музику перегукуємо. Кілька ривків, авто зривається з місця. Хлопець вправно минає усі дерева, горби та ями й, нарешті, опиняємося на нормальній дорозі. 

Думаю про Данте. Отже, любить, щоб його боялися… Пригадую реакцію працівників. Вони ж бояться його? Принаймні, кожний наказ виконується одразу. Навіть на звільнення ніхто не реагував. Яна казала не зважати, та я не можу так. Сьогодні він вліз у моє життя, а завтра почне ним маніпулювати? Марк не просто любить, коли його бояться, він любить, щоб йому корилися. Любить мати вплив і вагу. Мати проти усіх щось. Інакше, навіщо йому перевіряти мене? Навіщо знати темні таємниці? Я не важлива ланка його компанії. Не дівчина без якої усе розвалиться, проте він порпається у минулому, шукаючи все. 

— Йому подобається, коли він володіє інформацією? — питаю після паузи.

— А ти гарно його вивчила, — Маріан мчить вперед. — Куди далі? — варто в місті опинитися, запитує. Одразу підмічаю, що хлопець не підтверджує, але й не спростовує, моїх висновків. 

Розповідаю як проїхати до мого дому. Мені не соромно показувати, де живу. Я ніколи не вдавала з себе когось іншого. І не планую зараз. Тим паче Маріан рано чи пізно дізнався б, що мій дім — колишні конюшні. 

Під будинком хлопець глушить мотор. В очі зазирає, вивчає, сканує, не гірше за Марка. Вирішую, що вони не такі й різні, ці брати. Байдуже, що зведені.  Імовірно, схожість все ж є.

— Більше не спи біля озер, — підморгує, демонструючи довгі вії. — Я не завжди поруч.

Завзяття з яким говорить, тон, погляд, усмішка — все у ньому викликає так багато емоцій. Нових, щирих, теплих. Опускаю очі. Відчуваю як червона фарба заливає обличчя.

— Добре. 

Відмикаю дверцята. Маріан перехоплює за руку й тягнеться до мене. Не рухаюся, застигаю в очікуванні. Він залишає поцілунок на щоці.