Завоюй мене - Стефанія Лін

Старе озеро — місце, котре діти нашого випуску привласнили собі ще класі у п'ятому. Спершу там збиралися хлопці, потім всі разом. Досі є щось на кшталт шалаша, де сідали колись у карти грати. Бувало, з наметами приходили, ночували, коли не вистачало гострих відчуттів. В озері купалися, а вночі розповідали страшні казочки повʼязані з водоймищем. 

Сьогодні воно виглядає так само. В оточенні дерев, приховане голими гілками чагарників, з прозорою водою під місячним сяйвом. Рік тому я стояла тут... Дитиною була, котра мріяла якось вирватися з замкнутого кола бідності. Сьогодні я знову тут. В думах ті самі цілі. А ще усвідомлення — за стільки часу не змінилося нічого. Я ні на крок не ближче до власних бажань. 

Настя зустрічає нас з усмішкою. Веде повз купу людей, — частину з них я не знаю, тож тут не просто зустріч однокласників, — та вказує на Марину з Алісою. 

— Як тобі? 

До нас приєднується Пташеня. Я ковзаю очима по тих, хто рік тому міг дозволити собі знущатися з мене. Ким я тільки не була, і Настя так само. Булінг у всій його красі. Сьогодні ж Аліса виглядає ніби її добряче помучили, а Марина, ніби з тортур повернулася. Вони нафарбовані, стильно одягнені, але обличчя виснажені. В очах втома, немов дівчата встигли з'їсти не один пуд солі. 

Гучний звук музики відволікає. Тільки зараз помічаю діджея, який керує тут усім.

— Ви казали про однокласників. Решта хто? 

Пташеня всміхається.

— Вони всі з нашого міста. Взагалі-то, хтось з працівників Данте з нашими познайомився, вирішили відпочити. Деякі  тут туристи, чи як правильно казати? Гості нашого лісу?  Діджей точно, наче на Данте працював, на відкритті комплексу був. А сьогодні приїхав відпочити. 

— Привіт, шум, прощавай спокійне життя, — бурчу. 

Настя штурхає у плече.

— Припини. Я знаю, що Данте тебе образив, але він привів сюди гроші. 

— Він робить гроші завдяки своїм грошам. Чи ти заробляти стала більше? — сухо питаю.

Настя опускає очі. Проте, лише на мить. 

— Я вирішила на Данте працювати. Сьогодні проходила співбесіду.

— І ким будеш? — скептично питаю.

— В комплексі відпочинку.

— Що ж, пробуй, — промовляю. Відмовляти подругу не збираюся. По-перше, вона вперта. По-друге, все одно не знала чим зайнятися, можливо таким чином знайде свій шлях. 

Настя всміхається.

— Ходімо танцювати!

Не встигаю відмовитися, друзі тягнуть у коло незнайомців. Спочатку почуваюся дуже некомфортно. Відчуття, що всі на мене дивляться, шукають недоліки, а потім, коли музика проникає у кістки, коли тіло рухається в такт кожній ноті, розумію — всім чхати. Ніхто ні на кого не зважає. Всі зайняті собою, або партнерами по танцях. 

Минає половина ночі. В якусь мить Настя пропонує пиво, і я, сповнена азарту, не відмовляюся. Хочеться хоч раз у житті відірватися, вже не школярка, вже можна не боятися відповідальності. 

Алкоголь швидко бере все у свої руки. Тіло стає м'яким, в голові памороки, але приємні. Розумію, ще танець, і мене знудить, тож тікаю з натовпу в бік озера. Обходжу його частково та сідаю на берегу, захована між деревами, під покровом темряви. 

Музика гримить так, що навіть плесо води тремтить. Лягаю на траву, заплющую очі. На мить, всього лише на мить. А от коли розплющую, то наштовхуюся на хлопчаче обличчя заховане у пітьмі. Дихання пришвидшується. Страшно стає. Смикаюся, одразу лунає приємний, низький тембр:

— Не лякайся. 

Завмираю. Усвідомлюю, що моя голова лежить на ногах незнайомця. Це, мабуть, один з гостей міста, чи туристів. Пташеня так і не дав їм визначення. 

— Що я?... — хочу запитати чому він тримає мою голову, але решта слів тонуть у гучній музиці.

Хлопець розуміє без слів. 

— Я тебе випадково знайшов. Думав, погано стало. 

— Я заснула, — лепечу, ледве рухаючи губами. 

— Тепер зрозуміло. — усміхається.

Соваюся. Хлопець не тримає. Відсуваюся і сідаю. На нього дивлюся, намагаюся прийти до тями. 

— Маріан, — представляється. — Маріан Данте.

Не встигаю здивуватися незвичному імені, як назва його прізвище прибиває чимось важким до землі. Знову Данте?...