Завоюй мене - Стефанія Лін

Яна тікає. Я тільки встигаю помітити як її білява голова зникає за дверима магазину. Ми залишаємося з Марком удвох. Повільно повертаюся до чоловіка. У ньому все без змін. Високий, дивиться зверхньо, поглядом сканує. Іноді таке враження, що я піддослідний кролик, а Данте вчений. Щось у мені зацікавило, та він і сам не здатний зрозуміти, що саме. Не впевнений, чи потрібно йому. Не вважає мене чимось особливим. Просто кролик. Дещо відрізняється від інших, поки не зрозуміло чим саме. Ось це й зупиняє його, змушує вивчати. 

Прокашлююся. В очі дивлюся, але різко ховаю погляд.

— То яка назва буде? 

Ледве помітна посмішка. Щось схоже на хмикання та вищир водночас. Серйозні очі, стулені щелепи. В руках він тримає телефон. 

— “Book I”. 

Хмурюся. Зводжу брови, складаю руки на грудях.

— “Book I”? 

Щось знаходить у телефоні й повертає екраном до мене. Дивлюся на зображення. Слово “Book” англійською, рівними прямими буквами, і “І”. Кольорові, з неоновою зеленою підсвіткою, позаду яких стопка книг з металу чи подібного матеріалу. 

— Чому “Ай”? 

— З англійської читається, — кидає та прямує до стійки, де кавовий апарат. 

Йду за ним. Спину пропалюю очима, вкотре підмічаючи широкі плечі та могутність статури. Пан Данте явно приділяє час власному тілу. Любить себе. Якщо оцінювати його зовнішність, то чітко видно — вкладає у себе.

— Це я зрозуміла. Але, що це за “Ай”? 

Він зупиняється біля кавового апарата. Вмикає якісь мені поки незрозумілі кнопки й заварює каву. Одну ставить на стійку, мені. Іншою смакує сам.

— Це “І”. Українська, звичайна буква “і”. Я достатньо чітко відповів? 

Ковзаю очима між ним та кавою. Сказати хочеться багато. Відповісти на пихатість хочеться так само грубо, як спілкується він. Але я кажу інше:

— Достатньо. 

— Ти займатимешся книгами. Бариста кавою. Також підпишеш деякі документи про прийняття на роботу. Діда тут бути не повинно.

На останнє речення реагую. В очі йому дивлюся. Бачу — очікує. Хоче реакцію знати. Теж застиг, спостерігає. 

— Чому? — хотіла бовкнути, що це наша антикварна лавка, проте вчасно прикушую язика. 

— Не зобов'язаний відповідати працівнику на подібні питання.

Допиває каву, миє у маленькій раковині чашку й, обійшовши стійку, йде на вихід. Проводжаю Данте поглядом. На язиці багато слів, та жодне з них не підходить. 

— Пізніше тебе привезуть в офіс, —  на порозі промовляє й зникає за дверима.

Видихаю. Притуляюся до стійки спиною в спробі вгамувати серцебиття. Ні на кого воно так не реагувало. Ніколи. Навіть страх так сильно не заводив орган. А тут шаленіє. Емоцій забагато, різних, я не можу їх пояснити чи ідентифікувати. Не страх в уособленні, а швидше суміш всього. Наче…наче хтось взяв різні спеції, поклав в одну місткість і добряче струсив. Спробуй, розбери, що собою уособлює кожна частинка. 

До вечора ми з Яною займаємося рештою справ. Розкладаємо те, що довезли працівники Данте. Витираємо пил, я перекладаю книги так, як подобається мені. Яна розповідає деякі особливості власної роботи. Ділиться спостереженнями та попередженнями. Як помічниця, вона знає все про мою антикварну крамницю. 

— Якщо ребрендинг буде вдалим, — промовляє, поки поправляє на одній з полиць червоні свічі, — то через рік минула “Іскра” доведе свою доцільність. За моїми спостереженнями, все вдасться. Місто, завдяки Данте, наповнюється людьми. Вирішуються справи, влаштовуються весілля, розвивається бізнес. 

Мовчки хитаю головою. 

— Тоді чому ніхто тут не щасливий? 

Яна хмикає.

— А ти хоч раз була у якомусь з місць, яке тепер належить Данте? Була там, де можна отримати емоції? В нових комплексах? — дівчина дивиться на мене. Хитаю головою, тож вона продовжує. — У вас мальовнича природа, усамітнення, відпочинок для душі. Кінний клуб, ресторани, офісні будівлі, комплекси відпочинку, кав'ярні, тепер твоя крамничка — все це обличчя пана Данте. Сюди приїздять люди з різних куточків країни й не лише, — багатозначно лунає. — Має бути ще парк, ковзанка, ролером. Допоки він не почав тут будуватися, ваше містечко було просто містечко. Тепер воно живий комплекс відпочинку. Все це гроші, Сабріно. 

— Ціле місто для відпочинку? — недовірливо запитую.

— Так. — завзято відповідає. — Корпорація “Данте Дейлі” вкладається грошима у це місто, бо сам Марк того бажає. Це місто особливе для нього чи що, — стенає плечима. 

— Де ж решта його бізнесу? 

— Він забудовник, — мовить. — Здебільшого захід. 

Киваю, але швидше сама собі. Отже, забудовник. Тому зносить старовинні будинки замість того, щоб реставрувати? Тому будує на їх місцях скляні будівлі, в яких навіть душі немає? Заради того, щоб гроші робити? Не дарма кажуть, що гроші створюють гроші. Спершу Данте вкладає, а потім буде збирати дари. Вже збирає, просто він у процесі.

Наше місто дійсно стало повнішим, якщо можна так сказати, з прибуттям Данте сюди. На дорогах стало більше дорогих автомобілів. Люди приїздять сюди відпочивати. Тусуються у комплексах відпочинку, їздять у ліс, зливаються з природою, мабуть, так правильно сказати. Природа у нас  справді мальовнича. Не Карпати, проте теж є свої пагорби, ліси, річки та озера. Неподалік берег Дністра, який може похвалитися красою. Та і, якщо вже зовсім відверто, на наших дорогах замість гальки тепер асфальт, мер, чи то завдяки Данте, чи з інших причин, але містечко змінив. Принаймні те, що належить саме місту. Навіть школу відремонтували. Цьогоріч діти пішли у перший клас в красиву будівлю в один поверх з новими спортивними залами, полями, та класами. 

Але це не скасовує того, що Данте однією рукою дає, а іншою щось забирає. 

— Я ніколи не була у кінному клубі. Взагалі ніде, крім як… — очима обводжу книгарню.

Яна усміхається. 

— Місто маленьке, а ти ніде не була? 

— Дім, крамничка, — веду плечима.