Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Ви таки більше личите мені в дочки, ніж у дружини, це правда... Прощавай, Джаспере! А тепер ходімо до піроги,— вам пора уже бути на борту.
Зосереджений і спокійний проводив їх Слідопит до берега. Коли вони підійшли до піроги, він знову взяв Мейбл за пальчики і, тримаючи їх^у своїх простягнутих руках, довго з сумом дивився їй в обличчя, аж доки'на очі йаб'ігли непрошені сльози й струмочками полилися по обвітрених щоках.
— Благословіть мене, Слідопите,— попрохала Мейбл, сумирно стаючи перед ним на коліна.— О, хоч благословіть мене, доки ми ще не розлучилися назавжди.
Цей неосвічений, але шляхетний син природи виконав її прохання, а коли посадив дівчину в пірогу, він, здавалося, відірвав себе від неї з такою силою, з якою рвуть цупку нитку. Та перш ніж піти, він узяв Джасперову руку, відвів хлопця вбік і звернувся до нього з такими словами:
— У тебе добре серце й лагідна вдача, Джаспере, проте ми обидва з тобою грубі й дикі у порівнянні з цією любою ясочкою. Шануй її і ніколи не виказуй перед її ніжною натурою своєї грубої чоловічої суворості. З часом ти навчишся її розуміти, і той, хто правує озером та лісом, з усмішкою дивлячись на добро-честя й хмурніючи від кожної вади, оберігатиме ваше щастя і взаємну любов.
Слідопит, подав знак відчалювати, а сам стояв, зіпершись на свою рушницю, і не зводив з них очей, доки вони підпливали до борту "Вітрогона". Мейбл ридала, немов їй серце краялося навпіл, і не відривала очей від прогалини, де на тлі галяви самотньо стриміла постать Слідопита, аж доки суденце обігнуло мис/-за яким зовсім не стало видно острова. І коли вона дивилася востаннє, мускуляста постать цієї— незвичайної людини стояла непорушно, * мов статуя, споруджена в цьому відлюдному місці на спомин про події, свідком яких вона ще так недавно була.
РОЗДІЛ XXX
О! Дихнути хоча б повітрям, Що милій вдихати дано. Що б не принесло тим вітром, Життя а чи смерть,— все одно.
Мур. "Лалла Рук"
Слідопит не належав до тих, кому треба було призвичаюватися до відлюддя, та коли "Вітрогона" зовсім не стало видно, його пойняло почуття самотності. Ніколи ще він так не усвідомлював своєї відірваності від світу, як тепер, коли він мало-помалу став уже призвичаюватися до радощів і турбот суспільного життя, а надто після того, коли почав ладнатися до родинного щастя.
І от усе це в одну мить зникло, так немовби ніколи й не було, а він зостався сам, як билина,— без друзів, без жодних надій. Навіть Чингачгук залишив його, щоправда, ненадовго, але ж його не було тут саме цієї миті, котра була мабуть-таки найтяжча в житті нашого героя.
Слідопит стояв, зіпершись на свою рушницю, в тій позі, яка описана в попередньому розділі, ще довго затим, як "Вітрогон" остаточно зник із кола зору. Здавалося, він закляк у цій незрушності, і лише той був спроможний вистояти стільки часу, мов кам'яна статуя, в кого м'язи вже звикли до найсуво-ріших випробувань. Та ось, нарешті, він зрушив з місця, зітхнувши так тяжад, ніби зітхання це вирвалося в нього десь із самої глибини душі.
Така вже була вдача цієї незвичайної людини, що вона ніколи не втрачала здатності тверезо мислити й діяти, хоч би що у неї коїлося на душі і хоч би чим були заполонені її думи. Так було й цього разу: хоча в нього з голови не виходила Мейбл, її врода й те, що вона віддала перевагу Джасперові, її сльози та її від'їзд, він усе-таки цілком свідомо простував до того місця, від якого не відходила Роса,— могили її чоловіка. Розмова, що відбувалася між ними, велася наріччям туска-рор, яким вільно володів Слідопит; а що це наріччя знають лише люди неабиякої вченості, то ми вільно перекажемо їхній діалог нашою мовою, зберігши, по змозі, хід думок кожного співрозмовника, як і спосіб вислову.
Червнева Роса, простоволоса, байдужа до того, що її густі коси нависли над очима й сховали все обличчя, сиділа на камені, вивернутім, коли копали яму, низько схилившись над свіжою могилою Гострої Стріли, і зовсім не підозрювала, що вона тут не одна. Роса й справді гадала, що на острові не залишилося нікого, крім неї, до того ж Слідопит ступав мокасинами так безшелесно, що вона й не чула, як він підійшов до неї.
Чималенько хвилин простояв Слідопит у цілковитій безмовності, не зводячи очей з ін-діянки. Споглядання її невтішного горя, роздуми над її неповоротною втратою й усвідомлення її повної самотності цілюще вплинули
на його власні почуття: розум підказував
Слідопитові, що лихо цієї молодої вдови, так
нагло, насильницьки навіки розлученої зі
своїм чоловіком, було ще більше, ніж його
власне. ч
— Червнева Росо,— лагідно, проте з повною серйозністю, що відповідала силі його співчуття, промовив Слідопит,— ти не самотня у своїм горі. Обернись, і хай очі твої глянуть на друга.
— У Роси немає більше друга! — відповідала йому індіянка.— Гостра Стріла пішов у країну щасливих ловецьких угідь, і тепер нікому більше піклуватися за Росу. Тускарори наженуть її від своїх вігвамів, ірокези ж ненависні її очам, і вона їх навіть бачити не хоче. Ні, дай Росі краще вмерти з голоду на могилі свого чоловіка.
— Цьому ніколи не бути!.. Цьому ніколи не бути! Це суперечить і розумові, й закону. Ти ж віриш у Маніту, Росо?
— Маніту відвернув своє обличчя від Роси: він гнівається й залишив мене саму помирати.
— Послухай того, хто давно вже споріднився з натурою червоношкірих, незважаючи на те, що сам зроду блідочолий і має вдачу блідочолого. Коли Маніту блідочолих бажає пробудити добро в серці когось із блідочолих, він завдає йому горя, бо тільки в горі нашім ми найкраще пізнаємо себе, Росо, і найглибше усвідомлюємо правду. Великий Маніту бажає тобі добра, і він забрав до себе вождя, аби той не звів тебе з вірної дороги своїм лукавим язиком і не зробив з тебе мінга й по натурі, як уже зробив з тебе їхню спільницю.
— Гостра Стріла був великий ватаг! — з гордістю заперечила йому у відповідь жінка.
— У нього були свої чесноти, це так, але він-мав і вади теж. Одначе, Росо, ти не будеш залишена тут сама, ні, ні, не будеш. Виплач досхочу своє горе... Дай йому спокійно вийти, як того вимагає твоя натура, а коли настане слушний час, я тобі ще багато дечого розповім.
Сказавщи це, Слідопит пішов до своєї піроги й відплив з острова. Впродовж дня Роса чула один чи два постріли його рушниці, а коли сонце було вже на вечірньому прузі, він з'явився знову, принісши їй вареної птиці, від якої розходилися такі принадні пахощі, які розпалили б апетит навіть у вибагливого епікурейця !. Таке спілкування між ними тривало цілий місяць, і весь цей час Роса вперто відмовлялася покинути могилу чоловіка, хоча й не цуралася дружніх приношень свого заступника. Коли-не-коли вони сходилися й балакали, і тоді Слідопит намагався розгадати душевний стан молодої індіянки; проте розмови
1 Епікуреєць — послідовник епікуреїзму — антирелігійного вчення Епікура, стародавнього грецького філо.софа-матеріаліста (341—270 рр. до н. е.). Епікурейці не засуджували % розумного прагнення людини де щастя й розкошів. Реакційні ідеологи, щоб дискредитувати епікуреїзм, звинувачували йою послідовників у ви-" правдовуванні чуттєвих насолод.
ці були короткі й далеко не часті. Роса ночувала в одній з хиж і завжди йшла спати спокійно, оскільки була переконана, що перебуває під захистом справжнього приятеля, хоча Слідопит постійно переправлявся щоночі на сусідній острів, де він поставив собі курінь.
Наприкіятіі місяця, однак, осінь настільки наблизилася, що її дошкульні подихи стала вже відчувати на собі й Роса. На деревах зовсім облетіло листя, ночі стали холодні і з приморозками. Настала пора від'їжджати.
Саме в цей час повернувся Чингачгук. Він довго про щось сам на сам балакав із своїм другом. Роса стежила, як вони походжали, розмовляючи, і їй упало в око, що її опікун чомусь засумував. Вона крадькома підійшла до нього і з властивою жінкам ніжністю та співчуттям спробувала розважити його в горі.
— Спасибі тобі, Росо... Спасибі тобі!—відповів Слідопит.— Ти дуже добра, хоча все це й ні до чого. Проте час залишати цей острів. Завтра ми від'їжджаємо. Ти поїдеш з нами, бо ти вже почала слухатися розуму.
Роса з притаманною індіянкам покірливістю погодилася й пішла провести останок часу на могилі Гострої Стріли. Незважаючи ні на темінь, ні на осінній холод, молода вдова за всю ту ніч і на мить не стулила очей. Вона просиділа над гробком, у якому були поховані останки її чоловіка, і за звичаєм свого народу молилася за його успіхи на нескінченній стежці, що він на неї так недавно вийшов, та за їхнє возз'єднання в країні праведних. У душі
цієї жінки, такої нужденної та упослідженої, як могло б здатися зарозумілому й нерозсудливому, жив образ духа, і він переповнював її божественними почуттями й бажаннями, які здивували б усіх тих, що більше прикидаються, аніж почувають самі.
Вранці всі троє покинули острів: Слідопит, у всьому щирий і тямовитий; мовчазний і готовий усім допомогти своєму другові Великий Змій та покірлива, сумирна й глибоко засмучена Роса. Вони пливли на двох пірогах, бо човна Роси покинули на острові. Чингачгук плив проти води попереду, а Слідопит на своєму човні — слідком за ним. Два дні гребли вони в західному напрямку, ночуючи стільки ж ночей на островах. На щастя, вітер почав спадати, і коли вони вийшли на озеро, перед ними відкрилася дзеркальна гладінь, тиха, мов на ставку. Стояло бабине літо, і здавалося, ніби в імлистому повітрі мріла червнева спека.
На третю добу вранці вони увійшли в гирло Освего, де форт і сонний прапор на нім марно запрошували їх зупинитися. Не розглядаючись по боках, Чингачгук розтинав веслами темні води річки, а Слідопит, все ще позаду, мовчки докладав зусиль, щоб не відстати від нього. Фортовий вал обліпили глядачі, а Ланді, відразу пізнавши своїх старих друзів, наказав навіть не зупиняти їх, як це заведено, коли вони входили у межі залоги.
Був уже полудень, коли Чингачгук своєю пірогою ввійшов у невеличку бухту, де, ніби на рейді, стояв приякорений "Вітрогон". Понад озером тяглася галява, ще хтозна-коли звільнена від лісу, а на ній біля самої води стояла нова рублена хатина. Все довкола, незважаючи на те, що місцина була дика й відлюдна, свідчило про достатки й гараздування — тою мірою, якою це лише можливо на прикордонні.
Джаспер уже чекав на них і, коли Слідопит ступив на берег, перший подав йому руку, їхня зустріч була проста, але щира.
