Слідопит - Купер Джеймс Фенімор

І хоча в таких справах, як ця, не можна стверджувати щось із цілковитою певністю, та я дотримуюся думки, що вони мандруватимуть такими різними шляхами, на яких ніколи не здибаються.

— Розтлумачте мені все це ясніше, друже мій,— сказав зовсім спантеличений моряк, виглядаючи з уоіх боків М'юр а, довга відсутність якого почала вже його дивувати.—Я щось його ніде не бачу, проте вважаю, що він усе ж таки не настільки збабів, щоб хоч не тікати тоді, коли вже здобута перемога. Інша річ, звичайно, якби це було перед боєм, й|бді ще його можна було б зрозуміти.

— Он під шинелею' лежить усе, що від Ірр^о залишилося,— відповів провідник і піс-Щ цього коротко розповів йому про обстави-'йи смерті квартирмейстера.— Тускарора завдав йому удару із швидкістю гримучої змії, хоча й без властивого їй попередження,— вів далі Слідопит.— Я був свідком багатьох трагічних побоїщ і диких спалахів індіянської зненависті, але мені жодного разу не доводилося бути свідком того, щоб дух так зненацька покидав тіло, до того ж саме в най-несприятливішу для нещасного мить. Його дихання зупинилося з брехнею на вустах, а дух покинув тіло, я б сказав, саме в розпалі своєї наймерзеннішої підступності.

Кеп слухав, роззявивши рота, а коли Слідопит закінчив, він двічі чи тричі голосно гмукнув, ніби не довіряючи своєму власному диханню.

— Яке все-таки, добродію Слідопите, непевне й неспокійне ваше життя серед прісної води та дикунів,— промовив він, нарешті. — І що швидше я відчалю звідси, то вище стану в моїх власних очах. Тепер, як ви оце розповіли мені все, скажу і я, що коли в перший день на нас напав ворог, цей тип так ганебно накивав п'ятами до своєї схованки в ущелині, що мені просто соромно було за нього як офіцера. Проте я так поспішав за ним, що не спромігся все це детально занести до бортового журналу. Боже мій, подумати тільки! Так ви кажете, він зрадник і ладен був'продати й свою батьківщину цим самим кривавим французам?

— Він ладен був продати все: батьківщину, душу, тіло, Мейбл і всі наші скальпи, до того ж байдуже кому — хто тільки більше заплатить. Цього разу йому платили співвітчизники капітана Крем'яне Серце. 1

— А вони на це здатні; завжди купують те, чого не в силі видерти, а коли не вдається ні те, ні інше, то дають драла, аж смуга лягає.

Мсьє Сангліє з іронічною поважністю ггід-няв капелюха і ввічливо, хоча й не без презирства, подякував за такий комплімент, що, однак, зовсім не діткнуло товстошкірого моряка. Проте Слідопит мав досить природженої тактовності і був занадто справедливий, щоб полишити цей Кепів випад без відповіді.

— А про мене,— втрутився він,— між французами та англійцями, зрештою, великої різниці нема. Правда, врни розмовляють різними мовами й слугують різним королям, але і ті, й інші — люди, і, як людям, їм за однакових обставин властиві ті ж самі почуття. Якщо, скажімо, французи інколи бувають полохливі, то не відстають у цьому від них і англійці. Ну, а давати драла,з переляку може навіть кінь, не те що людина, і від національності це аж ніяк не залежить.

Капітан Крем'яне Серце, як називав його Слідопит, 'знову поклонився, але цього разу вже 'усміхнувся приязно і без іронії, бо відчув Слідопитову доброзичливість за дещо грубими його словами. Надто байдужий, однак, до всього, що така дріб'язь, як Кеп, може там сказати чи подумати, він припав до свого сніданку і вже не дозволяв собі й на мить відвернути своєї уваги від такого важливого заняття, аж доки остаточно виорався з ним.

— Я, власне, мав справу головним чином до квартирмейстера,— продовжував Кеп, надивившись на те, як француз мовчки працює ложкою.— Сержантові вже недовго зосталося тягти, і я гадав, що він, може, захоче щось сказати своєму наступникові перед смертю.

Але, виявляється, я запізнився, бо поручник, як ви цілком слушно сказали, Слідопите, таки й справді випередив його.

— Авжеж, тільки зовсім іншим шляхом. А щодо того, хто буде тепер командувати, то, я гадаю, з таким маленьким і виснаженим загоном, який залишився після проведеної експедиції, цілком упорається й капрал. Ну, а коли треба буде щось особливе вирішувати, то тут, більш ніж напевне, усі так чи інакше звертатимуться за порадою до мене. Нам, по-моєму, залишається тільки поховати забитих і спалити блокгауз та хижі, оскільки вони стоять на ворожому терені, хоча, власне, тільки територіально, а не по праву, і тому нам нема чого їх дарувати ворогові. Більше вже вони нам не знадобляться, адже французи вивідали, де лежить цей острів, і безглуздям було б із розплющеними очима лізти у вовчий капкан. Все це ми із Змієм, досить обізнані з наукою відступу, так само як і з мистецтвом наступу, беремо па себе.

— Воно, безперечно, так, друже мій,— погодився Кеп,— от тільки як бути з моїм бідним шуряком: незважаючи на те, що він — піхтура, ми не можемо відпустити його з цього світу без слів розради. Невдала була з усіх боків ця затія, хоча, коли зважити на вибраний для експедиції ч*ас і стан тутешнього мореплавства, то це, з мого погляду, можна було передбачити. Але нічого вже не вдієш: тепер залишається тільки зробити те, що нам до хисту, і допомогти достойному воякові легше віддати швартови й знятися з якоря. Смерть — це, зрештою, неабияка обставина, добродію Слідопите, до того ж обов'язкова для всіх, оскільки й нам її, рано чи пізно* не минути.

— Ваша правда, ваша правда, а тому я вважаю за краще завжди бути готовим до цього. Я прийшов до висновку, Солона Водо, що найщасливіший усе-таки той, хто нічого після себе не залишає, коли приходить остання мить. Візьмімо хоча б мене. Я мисливець, розвідник і провідник, і, хоч у мене немає і фута своєї землі, я вважаю себе щасливішим і багатшим навіть за найбільшого багача штату Нью-Йорк. Коли в мене над головою висить блакитне склепіння небес, а під йогами шелестить сухе листя і я ступаю по землі, обдумуючи своє останнє успішне полювання, я почуваюся так вільно, ніби я і пан, і господар на цій землі: а чого ще більше може бажати душа? Не скажу, проте, щоб у мене не бул