Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет
Крім того, я не люблю, коли мене називають "дорогим другом". Вже одного цього було б досить, щоб відмовитися від її запрошення. До того ж, мене вкрай роздратував увесь зміст листа, бо я не міг виставити жодної відмовки, яка б не свідчила, що я просто не бажаю приїхати. А їхати до неї я справді не хотів. У мене не було листів Дріффілда. Може, колись він і прислав мені кілька коротких записок, але тоді він був маловідомий письменник, і, якби я навіть збирав листи, мені ніколи б не спало на думку зберегти і його послання. Чи міг я знати, що колись його оголосять найбільшим письменником сучасності? Я вагався тільки через те, що у місіс Дріффілд, як вона писала, була до мене якась особиста справа. Було б, звичайно, незручно і навіть неввічливо не виконати її прохання. Та й, зрештою, її чоловік був справді визначна людина.
Лист прийшов з ранковою поштою, і після сніданку я подзвонив Рою. Тільки-но я назвав себе, секретарка одразу ж з'єднала мене з ним. Якби я писав детективний роман, то запідозрив би, що на мій дзвінок чекали. А бадьорий голос Роя тільки підтвердив мою підозру: ніхто не буває такий веселий з раннього ранку.
— Сподіваюся, я не розбудив вас?— спитав я.
— Та що ви, бог з вами, — линув з трубки його здоровий сміх. — Я з сьомої години на ногах. Катався верхи в парку і саме збираюся снідати. Приходьте, поснідаємо разом.
— Я дуже вас люблю, Рою, — відповів я, — але ви не та людина, з якою я хотів би снідати. Крім того, я вже поснідав. Послухайте, я щойно одержав листа від місіс Дріффілд, вона запрошує мене в гості.
— Так, вона говорила мені, що збирається вас запросити. Ми могли б поїхати разом. У неї чудовий зелений моріжок, і вона дуже добре приймає. Певен, що вам сподобається.
— Чого вона від мене хоче?
— О, гадаю, їй приємніше буде сказати це самій.
В голосі Роя вчувалися лагідні нотки; якби він був лікарем, то саме так, мабуть, повідомив би майбутнього батька, що його дружина незабаром ощасливить його| нащадком. Та на мене це не вплинуло.
— Облишмо, Рою, — відповів я.—Я стріляний горобець, і ви мене не піддурите. Кажіть прямо, що там така
На другому кінці дроту запала коротка пауза. Я відчув, що Рою мої слова не сподобалися.
— Ви дуже зайняті сьогодні вранці?! — раптом спитав він. — Я хотів би зайти до вас.
— Що ж, заходьте. Я буду вдома до першої.
— За годину я прийду.
Я поклав телефонну трубку, запалив свою люльку знову поглянув на лист місіс Дріффілд.
Переді мною жваво постав сніданок, про який вона згадувала. Мені довелося тоді провести неділю під Тенкенбері з леді Годмарш — культурною і приємною американкою, дружиною не дуже розумного, але добре вихованого баронета-спортсмена. Мабуть, щоб якось розважитись і відпочити від домашніх справ, вона звичайну приймала в себе людей, котрі мають якесь відношенню до мистецтва. Її вечори були різноманітні й веселі. Аристократи і дрібні дворяни із здивуванням і острахом зустрічалися там з художниками, письменниками та акторами. Леді Годмарш не читала книг і не дивилася картин людей, перед якими гостинно розчинила двері свого дому, але любила їх товариство і пишалася тим, що має великі знайомства в артистичних колах. Одного разу мова зайшла про Едварда Дріффілда — її прославленого сусіда. Я зауважив, що колись був з ним добре знайомий. Тоді вона раптом запропонувала піти до нього поснідати у понеділок, коли більшість її гостей поїде до Лондона. Я завагався, бо не бачився з Дріффілдом тридцять п'ять років і не був певний, чи пам'ятає він мне (та про це я, звичайно, не говорив), якщо ж і пам'ятає, то навряд чи йому приємно буде мене бачити. Але серед нас був молодий пер — лорд Скалліон, людина такими серйозними літературними нахилами, що замість того, щоб управляти країною, як веліли б йому всі людські й природні закони, він усі свої сили віддавав писанню пригодницьких романів. Його бажання побачити Дріффілда було безмежне, і, як тільки леді Годмарш висловила свою пропозицію, він заявив, що це так чудово, що краще й бути не може. Найзначнішим гостем у компанії була молода огрядна герцогиня; її любов до знаменитого письменника виявилася настільки великою, що вона ладна була не їхати в понеділок до Лондона і вирішила лишитися тут до вечора.
— Нас буде четверо, — сказала Годмарш. — Не думаю, що вони змогли б прийняти більше. Я зразу ж пошлю телеграму місіс Дріффілд.
Я не міг уявити, як можна йти до Дріффілда такою компанією, тому спробував охолодити їх запал.
— Це тільки вкрай стомить його, — сказав я. — Дріффілдові буде страшенно неприємно, коли його обсяде юрба незнайомих людей. Адже він дуже стара людина.
— Отож, коли ми хочемо побачити його, то повинні робити це зараз. Довго він уже не житиме. Місіс Дріффілд казала, що він любить зустрічатися з людьми. Вони ні з ким, окрім лікаря й священика, не бачаться, і це буде для них розвагою. Місіс Дріффілд казала, що до них завжди можна привести кого-небудь оригінального. Щоправда, їй доводиться бути обачною. Адже йому набридають різні люди, які йдуть до нього заради звичайної цікавості, та ще різні там газетярі, письменники, які хочуть, щоб він прочитав їхні книги, і недоумкуваті істеричні жінки. Але місіс Дріффілд просто чудо, не пускає до нього нікого, крім тих, кого вона вважає за потрібне пропустити. Він, напевно, помер би через тиждень, якби зустрічався з усіма, хто до нього приходить. Звичайно, ми зовсім не такі, як усі.
Про себе я думав якраз навпаки. Та, поглянувши на інших, я впевнився, що герцогиня і лорд Скалліон однієї думки з леді Годмарш, тому краще було не сперечатися.
Ми поїхали в ясно-жовтому роллс-ройсі. До Ферн-Корт всього три милі від Блекстейбла. Це був вкритий штукатуркою будинок, збудований десь близько 1840 року — простий і скромний, але досить міцний. Він виглядав однаково і з фасаду і з протилежного боку; між двома великими арками були парадні двері, дві інші арки підтримували другий поверх, простий дерев'яний бар'єр закривав низький дах. Будинок стояв у садку, досить густому, але добре догляненому, площею близько акра; з вікон вітальні відкривався чудовий краєвид на гаї і зелені луки. Вітальня була умебльована саме так, як має бути умебльована кімната в скромному сільському будинку. Чохли з барвистого ситцю вкривали м'які крісла і великий диван; з такого ж ситцю були зроблені й штори. На маленьких чиппендельських столиках стояли великі східні вази з ароматичною сумішшю. На кремового кольору стінах висіли чудові акварелі художників, добре відомих на початку сторіччя. Тут і там стояли вдало підібрані букети квітів, а на великому роялі в срібних рамках — портрети славетних актрис, покійних письменників та якихось членів королівської родини.
Отже, не дивно, що герцогині ця кімната видалася чарівною. Саме в такій кімнаті відомий письменник мав провести кінець свого життя. Місіс Дріффілд зустріла нас із скромною гідністю. У неї було маленьке бліде лице з приємними гострими рисами. На вигляд вона мала біля сорока п'яти років. На ній був сірий костюм; на голові міцно сидів чорний капелюшок. Вона була неї висока і не низька і мала дуже стрункий стан. Місіс Дріффілд нагадувала овдовілу дочку поміщика, яка верховодить у всій окрузі. Вона відрекомендувала нас священику й жінці, які підвелися, коли ми зайшли. Це були вікарій Блекстейбла і його дружина. Леді Годмарш і герцогиня відразу ж прибрали ласкаво-запобігливого вигляду, якого знатні особи прибирають у стосунках з нижчими за становищем людьми, даючи зрозуміти їм, що зовсім не зважають на соціальну нерівність.
Потім зайшов Едвард Дріффілд. Я інколи зустрічав його портрети в ілюстрованих журналах, але тепер, коли побачив, на що він звівся, мене огорнув жаль. Він виглядав нижчим, ніж я його пам'ятав, і дуже худим. Красиве срібне волосся страшенно поріділо, він був чисто виголений; шкіра аж просвічувала. Його голубі очі вицвіли, а повіки стали червоні. Він мав вигляд старої людини, якій залишилось три чисниці до смерті; дуже білі, штучні зуби робили його посмішку теж штучною і вимушеною. Я ніколи раніше не бачив його без бороди; губи в нього були тонкі й бліді. Він був одягнений в новий, добре зшитий костюм з синього сержу, а низький комірець сорочки, на два або три номери більший потрібного, відкривав зморшкувату, сухорляву шию. На ній висіла гарна чорна краватка з великою перлиною. Він трохи скидався на духовну особу в світському вбранні пі час літньої поїздки до Швейцарії.
Тільки-но він зайшов, місіс Дріффілд кинула на нього швидкий погляд і підбадьорююче посміхнулася. Він потиснув руки кожному з гостей і кожному сказав щось приємне. Коли черга дійшла до мене, він промовив:
— Як це чудово, коли ділова людина, котра досягла таких успіхів, як ви, не боїться змарнувати час заради того, щоб побачитися з старим диваком.
Я трохи збентежився: він говорив так, буцімто ніколи досі мене не бачив. Мої друзі могли подумати, що я просто хвалився, кажучи, ніби колись був добре знайомий з ним. Мені кортіло довідатися, чи справді старий зовсім забув мене.
— Вже й не знаю, скільки минуло років з часу нашої останньої зустрічі, — сказав я.
Дріффілд подивився на мене, здається, не більше кількох секунд, але мені вони видалися годиною, і раптом я оторопів: він нишком підморгнув мені. Зробив він це так швидко, що ніхто, крім мене, нічого не помітив. Я не сподівався такого від поважного дідугана і навіть не повірив власним очам. За мить його обличчя знову стало зосереджене і мудро лагідне. Нас запросили до столу, і ми посунули натовпом у їдальню. їдальня теж була прибрана з найвишуканішим смаком. На чиппендельському буфеті стояли срібні свічники. Ми посідали на чиппендельських стільцях навколо чиппендельського столу. Посередині у срібній вазі стояли троянди; довкола в срібних тарілочках — шоколадні цукерки і м'ятні помадки; сільниці, певно георгіанської доби, теж були срібні і начищені до блиску. На світлих стінах висіло кілька літографованих жіночих портретів роботи сера Пітера Лелі, а на камінній полиці стояв голубий сервіз дельфтської порцеляни. Прислужували за столом дві служниці в коричневих убраннях, і місіс Дріффілд, підтримуючи невимушену розмову, не зводила з них очей.
