Вогонь - Барбюс Анрі

Ну-бо, бідолахо ти мій". Потім польовий шпиталь, санітарний потяг, панії з Червоного Хреста всю дорогу коло мене впадатимуть, як коло Жюля Крапле, потім шпиталь десь у тилу. Ліжка з білими простиралами, посеред палати гуде грубка, люди, що мають доглядати нас; казенні виступці і нічний столик — меблі! А в великих шпиталях! Ось де добре годують! Там мені подаватимуть смачні обіди, там я братиму ванни, братиму все, що дають, І ласощі! Не треба через них битися до крові. Буду байдики бити: покладу руки поверх ковдри, і вони лежатимуть, наче коштовні речі, наче цяцьки! А ногам під ковдрою буде тепло-тепло; вони грітимуться згори донизу, розпечуться до білого, а пальці розчепіряться, наче китички фіалок...

Вольпат зупиняється, порпається в кишенях, дістає свої славетні суасонські ножиці і ще дещо.

— Глянь! Бачив?

Це світлина його дружини і двох хлопчиків. Він уже її не раз показував мені. Я дивлюсь і хвалю.

— Поїду на поправку,— каже Вольпат,— і поки вуха приростатимуть, жінка й діти дивитимуться на мене, а я на них. І поки вуха будуть рости, наче салата, війна, друзі мої, дійде кінця... Ну, росіяни натиснуть... Та мало що може статися!..

Він заколисує себе цим муркотом, утішає щасливими візіями, думає вголос, нібито відкинувшись нас і святкуючи своє особливе щастя.

— Розбійник ти! — кричить Фуяд.— Тобі надто щастить.

І справді, як йому не заздрити? Він поїде на цілий місяць, а то й на два, а то й на три місяці, і на цей час, замість бідувати й потерпати, перетвориться на рантьє!

— Спочатку,— каже Фарфаде,— мені було чудно, коли хто-небуть хотів дістати "вигідну рану". А зараз хай хоч що кажуть, тепер я розумію, що тільки на це й може сподіватись бідний солдат, коли він ще не з'їхав з глузду.

* * *

Ми підходимо до села. Простуємо вздовж лісу.

Раптом на узліссі, в півтіні, з'являється жіноча постать. Гра проміння обвела її світлом. Дерева витворюють тло з бузкових штрихів. Струнка жінка! її голова сяє світлом білявих кіс; на блідому обличчі вирізняються величезні нічні очГ. Ця осяйна істота дивиться на нас, тремтячи, раптом вона зникає. Наче смолоскип погас.

Ця поява і зникнення так уразили Вольпата, що він утрачає нитку своєї балачки.

— Просто лань, а не жінка!

— Ні,— не дочувши, одмовляє Фуяд,— її звуть Едоксі. Я її знаю, я вже бачив її. Утікачка. Не знаю, звідки вона. Живе в одній сім'ї в Гамблень

Вона худорлява, але гарна,— зауважує Вольпат.— З нею цікаво пожирувати. Ласий кавалок, справжнє курчатко... А оката яка!

— Витівниця! — каже Фуяд.— На місці не постоїть... Впізнаєш її по розкудовчених білявих косах. Бачиш її тут. І раптом — фіть! — немає її. І, знаєш, нічого не боїться. Іноді вона добирається майже до передових ліній. Її навіть бачили в полічперед окопами. Чудійка!

Глянь, ось вона знов! Вона нас із очей не спускає. Хто б це її цікавив?

Тієї хвилі сильветка, окреслена світлими лініями, оздобила вже інший край узлісся.

Ну, мені на жінок начхати,— заявляє Вольпат, знову цілком захоплений своєю думкою про евакуацію.

— У кожному разі, в нашій чоті один хлопак утелепався в неї... Диви — про вовка помовка..,

— А тут його й хвіст.

— Ще ні, але майже... Дивись!

Праворуч із кущів вистромилася пика Ламюза, схожа па рило рудого вепра.

Він ішов слідком за цією жінкою. Угледів її, зупинився як укопаний, уже ладен кинутися на неї. Але наткнувся на нас.

Пізнавши Вольпата й Фуяда, товстун Ламюз аж скрикнув з радощів. Ту хвилю він забув усе й думав тільки про те, щоб швидше забрати в нас і понести мішки, рушниці й ранці.

— Давайте все це мені! Я спочив. Та давайте ж!

Він хотів нести все. Ми з Фарфаде охоче позбулися Вольпатових речей, а Фуяд, геть висилившись, згодився віддати йому свій ранець і рушницю.

Ламюз обернувся в ходячу зброярню. Під величезною, незручною ношею він майже зник і, зігнувшись, ледве пересував ногами.

Але почувалось, що його опосіла одна думка: він зиркав набік, він шукав жінки, що до неї трохи не кинувся.

Зупиняючись, щоб поправити свою поклажу, перепочити й витерти піт, він щоразу крадькома оглядався навколо й пильно вдивлявся в узлісся. Але жінки він більше не бачив.

А я побачив її знову! І на цей раз мені здалось, що її цікавить хтось із нас,

Вона маячіла там, ліворуч, у зелених нетрях. Тримаючись за гілку, вона нахилялась; її нічні очі блищали; бліде обличчя, яскраво освітлене з одного боку, сяяло, як півмісяць. Вона всміхалась.

Простеживши за напрямом її погляду, я обернувся й побачив Фарфаде; він теж усміхався.

Потім вона зникла серед лпстя, несучи з собою й цю зустрічну усмішку...

Так мені відкрилася таємниця цієї гнучкої, крихкої, ні на кого не схожої циганки і тонкого, стрункого Фарфаде, що виділявся серед нас своєю поставою. Ясно...

Ламюз не бачив нічого, засліплений і перевантажений багажем, узятим у мене й у Фарфаде; він намагайся, пильнуючи рівноваги, нічого не впустити, уважно дивився собі під ноги і ледве переступав.

Одначе в нього нещасний вигляд. Ось він стогне, задихається, його пригнічує сумна турбота. В його хрипкому переривчастому подихові ввижається биття й скарга серця. Дивлячись на перев'язаного Вольпата, на дужого й повнокровного товстуна Ламюза, що носить в собі вічно незаспокоєне поривання, я бачу, що небезпечніше поранений не той, кого вважають за пораненого.

Нарешті ми спускаємося tfo села.

— Вип'ємо,-— каже Фуяд.

— Мене евакуюють,— мовить Вольпат.

Ламюз сопе:

— М-м... М-м...

Побивши нас, товариші кричать, збігаються на маленький майдан, де стоїть церква з двома баштами, так пошкоджена обстрілом, що її важко впізнати.

V

Притулок

Білястий шлях у нічному лісі дивно перерізаний і захаращений тінями. Ніби якимись чарами ліс виступив із берегів і розлився в густій темряві. Це полк іде на новий постій.

Потемки, важкі ряди тіней, навантажених з голови до ніг, юрмляться й штовхаються: кожна хвиля під тиском задньої набігає на передню. Обабіч сунуть стрункіші привиди — начальники. Над цим густим натовпом, стисненим схилами, здіймається гамір — вигуки, уривки розмови, слова наказу, кашель і співи. Цей галас супроводить тупіт ніг, бряжчання багнетів, кухлів і металевих бідонів, гуркіт і стукіт шістдесятьох фургонів першого і другого обозів, що їдуть за двома батальйонами. Вся ця юрба простує, витягується вгору по дорозі, і під високим склепінням ночі задихаєшся від запаху, схожого на запах левів у клітці.

В шерезі не видно нічого, але в тисняві натикаєшся на сусіда, розрізняєш бляшану миску, голубий крицевий шолом та чорну цівку рушниці. Іноді при світлі сліпучих іскор, викресаних кресалом, або при полум'ї, що спалахує на крихітній голівці запалки, помічаєш за близькими чіткими обрисами рук і лиць нерівні лави плечей і шоломів, і колих ючись, наче хвилі, вони йдуть на приступ чорної пітьми. Потім усе гасне, і поки ступають ноги, очі кожного пішоходця вдивляються в те місце, де має бути спина того, хто йде спереду.

Після кількох зупинок важко опускаєшся на мішок біля піраміди рушниць,— їх складають за свистком, страшенно хапаючись і водночас з розпачливою повільністю, бо нічогісінько пе видно в чорнильній пітьмі. Та ось займається зоря, шириться, опановує простір. Мури темряви падають. Ще раз мп споглядаємо величне видовище: над нашою вічно мандрівною ордою встає день.

З цієї похідної ночі виходиш, ніби по концентричних колах: і спершу не така густа тінь, потім півтінь, потім тьмяне світло. Ноги задерев'яніли, спини ниють, плечі болять. Обличчя залишаються сіро-чорні; ніби натужно видираєшся з ночі; тепер ніколи вже не пощастить збутись її остаточно.

Цього разу велика людська отара йде на спочинок. Де нам доведеться прожити цей тиждень? Гадають (але ніхто не знає напевне), що в Гошен-Ляббе. Про це село розказують дива.

Кажуть, там не життя, а рай!

При тьмяному світлі в лавах товаришів починаєш угадувати постаті й обличчя; люди похнюпили голови, позіхають на весь рот. У шерегах чути голоси:

— Ніколи ще не було такого постою! Там штаб бригади, там польовий суд! Там у крамарів можна знайти чисто все.

— Якщо там штаб бригади, значить, усе гаразд!

— А як ти гадаєш, знайдеться там для нас обідній стіл?

— Кажу тобі: все, що хочеш!

Якийсь пророк лиховісно хитає головою:

— Який буде постій, не знаю,— я там ніколи не бував,— каже він.— Але знаю, що він буде не кращий за інші.

Йому не вірять: ми виходимо з нічного гарячкового шарварку; дубіючи з холоду, ми сунемо на схід, до невідомого селища, що появить нам денне світло, і всім здається, ніби ми наближаємось до якогось обіцяного краю.

* * #

На світанку ми підходимо до будинків, що ще сплять під горбом, закутані в сірий туман.

— Прийшли!

— Ху! За ніч учистили двадцять вісім кілометрів...

Але що це?.. Ми не зупиняємось, минаємо будинки, і поступово їх знову оповиває мла і саван таємниці.

— Отже, доведеться простувати ще довго. Це там, там!

Ми сунемо, як автомати. Все тіло наче закам'яніло, суглоби вищать, риплять, ми ладні кричати з болю.

День запізнився. Імлиста завіса вкриває землю. Холод такий, що на зупинках розбиті втомою люди не зважуються присісти і сновигають, наче привиди, у вогкому й густому тумані. Колючий зимовий вітер січе шкіру, мете п розпорошує слова й зітхання.

Нарешті сонце пробиває пару, що звисла над нами, і пронизує нас вільгістю. Серед низьких хмар розгортається чарівна галява.

Солдати потягуються, цього разу справді прокидаються, підводять голову назустріч позолоченому сріблу першого проміння.

Невдовзі сонце починає припікати, і стає надто парко.

Солдати в шерегах уже сапають, пріють і ремствують ще більше, ніж недавно, коли вони цокотіли зубами з холоду й коли туман наче проводив мокрою губкою по обличчях та руках.

Місцевість, якою ми проходимо цього душного ранку,— край вапняку.

— Вони брукують дорогу вапняком, ці задрипанці!

Шлях засліплює нас білотою, і над нами тепер простяглась довга хмара вапнякового пилу.

Обличчя багряніють і вилискують; у деяких вони налиті кров'ю і буцімто намащені вазеліном; щоки й лоби вкриваються корою, що прилипає й кришиться. Ноги втрачають навіть кшталти ніг, наче вони бовтались у цебрі з вапном. Ранці й рушниці припорошені білим, і вся наша орда залишає праворуч і ліворуч на придорожній траві молочно-білу борозну.

І раптом ще, як на те, окрик:

— Правіше! Обоз!

Ми кидаємося праворуч, звісно, штовхаємося.

Шляхом з пекельним гуркотом летить валка ваговозів — довга вервечка квадратових болідів.