Вогонь - Барбюс Анрі

Я маю прибирати лайно.

Він показує на лопату й мітлу; зігнувшись, задихаючись від смороду, він виконує обов'язки сміттяра й золотаря.

Ми йдемо млявою ходою. День звис над дрімотним селом; у шлунках, набитих стравою, важко. Ми зрідка по* рекидасмося словом.

Нараз десь лунають крики: на Барка напала ціла зграя господарок... Цю сцену боязко спостерігає бліда дівчинка, її кіска — ніби з клоччя, губи поприщила лихоманка, пантрують і жінки; вони сидять коло дверей у затінку, латають шмаття.

Проходять шість солдатів з капралом-каптенармусом. Вони несуть оберемки нових шинелей та в'язки взуття.

Ламюз оглядає свої набряклі, зашкарублі ноги.

— Мені потрібні чоботи, бо ці скоро каші проситимуть. Не ходити ж босому!

Чути хрип аероплана. Ми стежимо за ним; зводимо голови, витягаємо шиї; очі сльозяться від яскравого світла. Коли ми знову дивимося на землю, Ламюз заявляє:

— Від цих штучок ніколи не буде діла, ніколи!

— Що ти! За короткий час ми вже досягли такого успіху!..

— Так, але на цьому край. Кращих не зроблять ніколи.

Цього разу я не сперечаюся; як завжди, неуцтво рішуче відкидає поступ. Я дозволяю цьому гладунові вважати, що наука й промисловість раптом зупинилися на своїх незвичайних здобутках.

Почавши відкривати мені свої таємні думки, Ламюз підступає ближче, опускає голову й каже:

— Знаєш, Едоксі тут.

— Та ну!

— Так, друже. Ти ніколи нічого не помічаєш, а я помітив (Ламюз поблажливо посміхається). Отож, розумієш, якщо вона тут, значить, щось її цікавить,— хіба не так? Вона прийшла, безперечно, заради котрогось із нас.

Згодом він знов каже:

—‘ Хочеш, друже, щоб я тобі сказав? Вона прийшла заради мене. '

— А ти цього певен?

— Так,— каже глухо чоловік-бугай.— По-перше, я її хочу. А потім, вона двічі потрапляла мені перед очі. Розумієш? Ти скажеш: вона втекла, але ж вона полохлива...

Він став посеред вулиці й дивиться мені в живі очі. Його лискучі щоки й ніс, усе його пухке обличчя відбиває повагу. Він підносить кулястий кулак до рудих, дбайливо закручених вусів і ніжно погладжує їх. Потім знову починає виливати свою душу:

— Я її хочу... і, знаєш, я навіть ладен одружитися з нею. Її звуть Едоксі Дюмай. Раніш я не думав одружуватися. Але відтоді як я узнав її прізвище, мені здається, ніби щось змінилось, і я ладен побратися з нею. А вона з біса гарна кобітка! Але річ не тільки у вроді... Ех!

Черевань схвильований і намагається висловити свої почуття.

— Ех, брате! Буває, що мене треба б тримати на припоні,— каже він суворим тоном, з притиском, і кров приливає йому до бичачої шиї і щік.— Вона така гарна, вона... А я, я... Вона зовсім не схожа на' інших, ти помітив, певне,— ти ж усе помічаєш... Правда, вона селянка, а все в ній є щось таке, чого нема в парижанки, навіть у найчепурнішої, розцяцькованої, наквацьованої парижанки, — хіба не так? Вона... Я... Мені...

Він супить руді брови. Йому хочеться з'ясувати всю пишноту своїх почуттів. Але він не вміє висловлюватися й замовкає, він самотній, завше самотній.

...Ми йдемо далі вздовж будинків. Перед дверима стоять вози з бочками. Вікна, що виходять на вулицю, розквітли строкатими бляшанками консервів, жмутами губки, всім, що змушений купувати солдат. Майже всі селяни торгують бакалією. Місцева торгівля розвивалась повільно, але тепер перший крок зроблено. Кожен селянин кинувся в спекуляцію, він охоплений пристрастю до цифр, засліплений множенням.

! Озиваються дзвони. Показалася процесія. Військовий похорон. На передку воза сидить вояк, він везе труну, загорнуту в прапор. За труною йде цівчота солдатів, унтер, полковий священик та один цивільний.

— Ех, куций похорон! — каже Ламюз.— Шпиталь недалеко. Порожніє, нічого не вдієш. О, щасливий, хто вмер! Позаздриш! Але тільки іноді, не завжди... Еге ж!

Ми проминули останні будинки. За селом, у полі, отаборилися полкові обози. Похідні кухні й деренчливі вози, що їдуть за ними з усякою примусією, фургони Червоного Хреста, ваговози, фуражні брички, біда поштаря.

Навколо всіх цих возів розсипались намети їздових і варти. Між ними, на голій землі, стоять коні і шкляними очима дивляться на латку неба. Четверо солдатів ставлять стіл. Просто неба димить кухня. Це строкате гамірне сели-

ще постелилося на витоптаному полі, де рівнобіжні й лукуваті колії кам'яніють на сонці; всюди вже валяються покидьки. f

На краю табору вирізняється своєю чепурністю й чистотою білий фургон. Можна подумати, що розкішна ярмаркова ятка на колесах, де беруть дорожче, ніж в інших.

Це славетний стоматологічний фургон, що його шукав Блер.

А ось і сам Блер; він його розглядає. Він уже давно, певно, крутиться тут, не спускаючи його з ока.

Дивізійний санітар Самбремез повертається з села і лізе по дерев'яній фарбованій драбинці до дверцят фургона. Він тримає в руках велику коробку з бісквітами, пухку булку і пляшку шампанського. Блер його озиває:

— Гей ти, купратий, ця чортопхайка — зуболікарня?

— Тут написано,— відповідає Самбремез, тілистий коротун, чепурний, голений, з важким білим підборіддям.— Якщо не бачиш, звернися не до зубного, а до костоправа, щоб він тобі протер баньки.

Блер підходить і розглядає цей заклад.

— От так штука! — мовить він.

Він підходить ще раз, відходить, вагається, перш ніж довірити свою щелепу лікареві. Нарешті зважується, ставить ногу на східець і зникає за дверима.

* * *

Ми йдемо далі... Звертаємо на стежку, де високі кущі обсипані курою. Галас ушухає. Світло пражить, шкварить і тремтить на ясному синьому небі.

На першому звороті чується легкий шерех ходи і просто перед нами — Едоксі.

Ламюз глухо скрикує. Може, він знову уявляє, що вона шукає саме його, вірить у якийсь дарунок долі... Всім своїм громаддям він подається до Едоксі.

Вона зупиняється серед глоду й дивиться на Ламюза. Її напрочуд худорляве й бліде обличчя стурбоване: повіки чудових очей тремтять. Вона — простоволоса... Полотняний корсаж вирізаний на грудях. Вінчана золотом, ця жінка зблизька справді спокуслива. Місячна білість її шкіри манить і вражає. Очі іскряться, зуби блищать у свіжому розрізі її розтуленого рота, червоного, як серце.

—г Скажіть... Я хочу вам сказати!..— задихається Ламюз.— Ви мені так подобаєтесь!..

Він простягає руку до пожаданої жінки.

Вона бридливо сахається:

— Дайте мені спокій, ви мені гидкі!

Ламюз хапає своєю ручпською її ручку. Едоксі силкується випручнути її. Яскраві коси розсипалися і майорять, наче полум'я. Ламюз тягнеться до неї, випинає шию. Він хоче поцілувати Едоксі. Він хоче цього всім тілом, усією істотою. Він ладен померти, аби лиш торкнутися її губами.

Але вона пручається й приглушено кричить. Її шия здригається, вродливе личко кривиться зі злості.

Я підходжу й кладу руку на плече свого товариша, але моє втручання зайве: він уже задкує і щось мимрить, переможений.

— Та ви ума рішились! — кричить йому Едоксі.

— Ні!.. — стогне нещасний Ламюз, збентежений, пригнічений, ніби збожеволілий.

— Щоб цього більш ніколи не було, чуєте! — кричить вона.

І вона йде геть, уся тремтячи, а він навіть не дивиться на неї. Він опустив руки, роззявив рота і стоїть там, де стояла вона, з мукою в тілі, отямившись від своєї мрії і не сміючи більше благати.

Я тягну його. Він йде мовчки, відсапуючись, задиханий, наче довго біг.

Він похнюплює велику голову. В немилосердному сяйві вічної весни він скидається на бідолашного циклопа, що блукав колись на стародавніх берегах Сіцілії, осміяний і підкорений осяйною дівчиною-дитиною — якоюсь потворною забавкою первісних віків.

Проходить мандрівний винар, штовхаючи візка з барилом. Він продав кілька літрів охоронникам. Лице в нього Жовте, пласке, наче сир-камамбер, рідкий чуб обернувся на курні волокна. Він такий худий, що його ноги бовтаються в штанях, ніби поприв'язувані до тулуба мотузками. Він зникає за зворотом дороги.

Край села, під крилом хитливої рипучої дощечки, де написано його назву, гулящі вояки в караулі кажуть про Цього мандрівного полішинеля.

— Бридка морда! — гукає Бігорно.— І знаєш, що я тобі скажу? Скільки "шпаків", хоч би тобі що, тиняються на фронті! Не треба їх сюди пускати і надто невідомих драбуг!

— Ти закандзюблюєш, вошо летюча! — відказує Корне.

— Балакай, стара підошво! — обстоює Бігорно.— Надаремно їм довіряють. Я вже знаю, що кажу.

— А Пепера переводять у тил,— каже Канар.

— Тутешні кобіти всі незугарні,— бурчить Лямолет.

Інші солдати охорони дивляться навсібіч і стежать за віражами й петлями двох ворожих літаків. Від гри проміння ці механічні жорстокі птиці здаються то чорні, мов круки, то білі, наче меви, круг них у блакиті вибухає шрапнель, наче пластівці снігу несподівано посипалися гарячого дня.

* * *

Ми вертаємось. До нас підходять двоє вояків. Це Карасюс та Шейсьє.

Вони кажуть, що кухар Пепер вирушає в тил. За законом Дальб'єза й зараховується до ополчення.

— Ось тепле місце для Блера,— каже Карасюс, у котрого чудний великий ніс ніяк не пасує до обличчя.

Селом вештаються солдати купками або парами, їх єднає переплетеними нитками розмова.

Окремі солдати підходять один до одного, розходяться, потім сходяться знов, наче їх тягне один до одного якийсь магніт.

Нараз несамовита штовханина: в юрбі злітають білі листочки. Це газетник продає по два су газети, що коштують одне су. Фуяд зупинився посеред шляху, худий, наче заяча лапа. На сонці сяє рожеве, як шинка, обличчя Параді.

До нас пристає Біке; він не в повній уніформі: в куртці й сукняній шапці. Він облизується.

— Я спіткав хлопців. Ми випили. Розумієш, завтра треба буде знов братись до роботи і насамперед почистити свої манатки й рушницю. З самою шинеллю скільки буде клопоту! Це вже не шинеля, а підшивка якогось панцира.

З'являється канцелярист Монтрей і кличе Біке:

— Гей, шелихвіст! Тобі лист. Я шукаю тебе вже цілу годину. Ніколи тебе не знайдеш. Дзига.

— Не можу ж я встигнути всюди воднораз,лантух ти набитий! Дай-но сюди!

Він розглядає конверт, зважує листа на руці й, розриваючи, оповіщає:

— Це від моєї старої!

Ми притишуємо ходу. Біке читає, водячи по рядках пальцем, переконано хитаючи головою й ворушачи губами, наче молиться.

Ми наближаємось до центру села; натовп більшає. Ми козиряємо майорові та чорному священикові, що йде плічо-пліч із ним, наче дама .на прогулянці.