Вогонь - Барбюс Анрі

Я йду за вояками, орудую ліктями і проштовхуюсь до Маршалевого рою; ця частина потерпіла найбільше: з одинадцяти товаришів, нерозлучних півтора року, вціліло тільки троє, разом із капралом Маршалем.

Капрал мене уздрів. Він радісно скрикує і всміхається на цілий рот; він попускає ремінь рушниці і простягає мені обидві руки.

— Ну, як поживаєш, брате? Що в тебе чувати?

Я одвертаю погляд і кажу майже пошепки:

— Бідолаха, вам погано повелося?

Він зразу хмурніє.

— Так, друзяко, що вдієш! Цього разу було страшне діло... Барб'є забитий.

Так, мені казали...' і Барб'є!

— У суботу, об одинадцятій годині вечора. Верхню частину спини йому знесло гарматнем, наче бритвою зрізало,— каже Маршаль.— А Бесові уламком розпороло живіт і шлунок. Бартелемі й Бобез поранені в голову й шию. Цілу ніч довелося бігати траншеєю, щоб сховатися від ураганного вогню. Ти знав маленького Годфруа? Йому видерло всі нутрощі, вся кров витекла одразу, мов із перекинутого шаплика; він був такий маленький, а стільки в ньому було крові — якесь диво дивне,— в траншеї ринув цілий струмок, принаймні метрів на п'ятдесят. Куньярові уламками пошматувало ноги. Коли його підібрали, він ще дихав. Це було на вартовому посту. Я був разом з ним. Ллє коли упав цей гарматень, мене там не було: я пішов у окопи спитати, котра година. Я залишив, на посту рушницю, а коли вернувся, дивлюсь: її зігнуло навпіл, цівку скрутило в коркотяг, а частина приклада перетворилась на тирсу. Так пахло свіжою кров'ю, що мене аж занудило.

І Монден також?.. .

— Його наступного ранку, то то вчора, в землянці, її зруйнував "чемодан". Монден лежав, йому посікло груди.. А казали тобі про Франка? Він був обік Мондена. Обвалом йому перебило хребет. Коли його витягли й посадили на землю, він заговорив; він схилив голову набік, сказав: "Помираю",— і вмер. З ним був іще Віжіль; на тілі нічого не було, але голову розчавило, наче млинець; величезна, широченна — отака! Він лежав крижем на землі, чорний, його годі було впізнати; наче це була його тінь, тінь, що П часом бачиш, як ходиш уночі з ліхтарем.

— Це той Віжіль... заклику тринадцятого року, майже хлоп'я? А Монден і Франко — славні хлопці, хоч і з нашивками! От і нема ще двох добрих приятелів!

— Так,— каже Маршаль.

Але його вже оточила ціла бурса товаришів; його озивають і шарпають звідусіль. Він відбивається, відповідає на їхні дотепи; і всі штовхаються й сміються.

Я дивлюсь на їхні обличчя. Всі веселі, і крізь утому та бруд так і прискає радість.

Навіть більше! Аби на передових позиціях воякам давали вино, я б сказав: "Вонп всі п'яні".

Я придивляюся до одного з уцілілих вояків; він щось хвацько наспівує, ідучи в такт, як гусарини в пісеньці: то Вандерборн, барабанщик.

■— Гей, Вандерборне! Та ти, здається, задоволений? Вандерборн, звичайно спокійний, стриманий, кричить мені:

— Моя черга ще не прийшла. Як бачиш: ось він — я!

І з божевільним виглядом він розмахнувся і плеснув мене по плечу.

Розумію...

Коли ці люди, наперекір усьому, щасливі, вийшовши з пекла, то саме тому, що вони звідти вийшли. Вони вернулися, вони врятовані. Ще раз смерть їх милувала. За встановленим порядком кожна сотня йде на передові позиції раз на шість тижнів. Шість тижнів! На війні в солдатів і в великих, і в малих справах дитяча психологія: вони ніколи не заглядають далеко вперед. Вони думають тільки про завтрашній день, живуть із дня на день. Сьогодні кожен із цих людей певний, що він хоча й трохи, а поживе!

Ось чому, незважаючи на нелюдську втому, і на свіжу кров, якою вони забризкані, і на загибель братів, вирваних із їхніх лав, незважаючи на все, наперекір собі самим, вони радіють, що вціліли, вона гордо тішаться, що все ще стоять на ногах.

IV

Вольпат і Фуяд

Ми прийшли на постій; хтось гукнув:

— А де ж Вольпат?

— А Фуяд? Де вони?

їх забрав і одвів у першу лінію окопів 5-й батальйон. Ми мали зустрітися з ними на постої. Але їх немає. Пропало двоє людей із нашої чоти!

— Чорти б його взяли! От що значить давати людей! — рикає сержант.

Доповіли капітанові, і він почав лютувати, лаятися і сказав: ч

— Ці люди мені потрібні! Знайти їх негайно! Марш!

Капрал Бертран викликав мене й Фарфаде з клуні, де ми простяглися і вже дрімали:

Треба йти шукати Вольпата й Фуяда!

Ми хутко схопились і пішли стривожені. Двоє товаришів, узятих 5-м батальйоном, потрапили під цю пекельну зміну. Хто зна, де вони тепер і що з ними?

...Ми знов беремося узгір'ям; ми-знов проходимо весь довгий шлях, пройдений за ніч і на світанку. Хоча ми взя-

ли з собою тільки рушниці, почуваємо себе стомленими, сонними, скутими серед цього сумного поля, під затуманеним небом. Скоро Фарфаде починає сопти. Спочатку він трохи розмовляв, але з утоми замовк. Він хоробрий, але кволий і за все своє попереднє життя не звик користуватися ногами; від часу своєї першої сповіді він сидів у канцелярії мерії, між грубкою і старими збляклими течками, і тільки водив пером.

В ту мить, коли ми виходимо з лісу і, ковзаючись* і тьопаючи в багні, вступаємо в мережу сполучних ходів, попереду показуються дві тіні. Підходять двоє солдатів: ми бачимо їхні скочені шинелі й цівки рушниць. Подвійний привид, похитуючись, вимальовується ясніш.

— Це вони!

$ одної тіні — закутана в біле — велика голова.

Поранений. Це Вольпат!

Ми біжимо їм назустріч. Наші чоботи, хляпаючи,* грузнуть у грязюці; в ладівницях від струсів бряжчать набоь Тіні спиняються й чекають нас.

— Нарешті! — гукає Вольпат.

— Тебе поранено, брате?

— Що? — каже він.

Через грубу пов'язку він нічого не чує. Доводиться кричати. Ми підходимо, кричимо. Тоді він відповідає:

— Це нічого:.. Ми вертаємося з тієї нори, куди запакував нас п'ятий батальйон у четвер.

— І відтоді ви й були там? — гукає Фарфаде. Його верескливий, сливе жіночий голос добре доходить навіть до перев'язаних* вух Вольпатових.

— Еге ж,— каже Фуяд.— Хай їм лихий прасунок! А ти гадаєш, ми полетіли на крильцях або — що краще.— пішли на своїх двох без наказу?

Обидва сідають на землю. Вольпатове лице значиться жовтаво-чорною плямою; голова, закутана полотняними шматками, зав'язаними на маківці в великий вузол, здається купою брудної білизни.

— Про вас забули, бідолахи!

— Еге,— кричить Фуяд.— Забули. Чотири дні й чотири ночі в ямі, під дощем куль. А крім того, смерділо лайном.

— Ще б пак! — каже Вольпат.— Це тобі не звичайний вартовий пост; пішов на зміну й вернувся. Цей пост — просто вирва, схожа на всяку вирву від гарматня. В четвер нам сказали: "Стійте тут і стріляйте безперестанку". Ось що нам сказали. Правда, на другий день до нас стромив носа хлопець-зв'язківець з п'ятого батальйону. "Що ви тут робите?" — питає. "Та стріляємо. Нам наказано стріляти, ми й стріляємо. Раз наказано, значить, так і треба; ми чекаємо, поки нам накажуть робити щось інше". Хлопець звіявся; у нього був не вельми хоробрий вигляд, він ніяк не міг звикнути до стрілянини. Він казав: "Це двісті двадцять".

— У нас на двох,— каже Фуяд,— була одна хлібина й відро вина, його нам дали в вісімнадцятій сотні, та ще ящик набоїв. Ми стріляли й попивали винце. З обережності ми відклали кілька пабоїв та скибку хліба; але вина не залишили ні краплі.

— І даремно,— зауважує Вольпат,— пити хочеться. Хлопці, чи. немає у вас часом чогось горло промочити?

— У мене ще лишилося з чвертку,— відповідає Фарфаде.

— Дай йому,— каже Фуяд, показуючи на Врльпата,— бо він, бач, утратив багато крові. Мені ж тільки пити хочеться.

Вольпата трусить, і серед ганчірок, намотаних на голову, його зизі очі лихоманково блищать.

— — Ну й добре ж! — проказав він, п'ючи.—А ми ж злапали двох бошів,— додає він, виливаючи, як вимагає солдатська ввічливість, останні краплі вина з кварти Фарфаде.— Вони рачкували полем і зосліпу попали в нашу нору, наче кроти в пастку. Дурні! Ми їх зв'язали. Ну ось... Ми стріляли тридцять шість годин поспіль, отож у нас набої вийшли. Тоді ми набили наші пукавки останніми набоями й стали чекати, не відходячи від цих гевалів-бошів. Хлопець-зв'язківець, певне, забув' сказати в своїй частині, що ми сидимо в цій ямі. А ви в себе в шостому батальйоні забули нас забрати назад; вісімнадцята сотня про нас також забула, адже ми були не на звичайному посту, де зміна відбувається в певний час, як у караулі; я вже гадав, нам доведеться стовбичити там, аж поки вернеться полк. Зрештою, нас відкрили санітари з двісті четвертого полку; вони никали полем, підбирали поранених. Вони про нас повідомили. Тоді нам було наказано вибиратися негайно. Ми спорядилися і підсміювались: гарне "негайно", що й казати! Розв'язали бошам ноги, відвели їх, зд&ли в двісті четвертий полк. А тепер ось ми тут. Дорогою ми навіть витягли сержанта: він заліз у нору і боявся вийти. Ми його вилаяли; це трохи підбадьорило його; він нам подякував. Його звати Сасердот.

Ну, а твоя рана, брате?

— Я поранений у вуха. Недалеко вибухнув "чемодан". Як лусне! Моя голова, можна сказати, проскочила між уламками, проте ледь-ледь, а от вухам дісталося. х

— Якби ти бачив,— каже Фуяд,— обоє вуха висять, паче ганчірки, дивитися гидко. При нас було два бинти, а "помагачі смерті" дали нам ще один. Він і обмотав макітру трьома.

— Ну, давайте ваші манатки! Ходімо!

Ми з Фарфаде ділимо —між собою Вольпатову ношу. Фуяд, похмурий від спраги, бурчить і вперто не хоче віддати рушниці й спорядження.

Ми поволі рушаємо. Кумедно якось, що не йдеш у шерезі; це трапляється так рідко, що якось дивно і приємно. Подих волі веселить нас усіх. Ми йдемо полем, наче гуляємо собі на втіху.

— Проходжаємось,— гордо каже Вольпат.

Ми доходимо до звороту на вершині косогору. Вольпат солодко замарюється.

— А знаєш, браток, у мене, зрештою, добра рана, вигідна. Мене евакуюють — це безперечно.

Він кліпає очицями, і вони виблискують серед накручених білих бинтів, червонуватих з обох боків.

Внизу, в селі, дзигарі б'ють десяту.

— Чхати мені на час! — каже Вольпат.— Мені тепер до нього байдуже.

Він стає балакучий. Його злегка лихоманить; він говорить жвавіше й швидше, з утіхою простуючи повільною ходою.

— Мені, безперечно, почеплять на шинелю червону HánH4Ky і пошлють у тил. Мене поведе ввічливий добродій і скаже: "Прошу сюди, а зараз зверніть праворуч...