Вогонь - Барбюс Анрі

Мий так почманіли! Правда ж, Фірмене?

Вольпат переконливо киває головою, спльовує, потім уважно розглядає свій плювок.

— Твоя правда,— підтримує Барк.

— Тут не варто дошукуватися. Треба жити з дня на день, з години на годину; коли можна.

— Розуміється, мацапуро! Треба робити, що звелять, поки не дозволять вибиратися додому.

— Отож-то! — позіхає Меніль Жозеф.

Засмаглі, загрубілі, проїдені пилом обличчя мовчки згоджуються. Ясна річ, це дуйка всіх цих людей, що півтора року тому з'явилися з усіх кутків країни і зібралися на кордоні: відмовитися розуміти щось, а також бути собою, сподіватись не померти й боротись за те, щоб прожити якнайкраще.

— Доводиться робити, що велять,— це так, але треба викручуватись,— каже Барк, повагом брьохаючи сюди й туди по болоту.

* * *

— Авжеж, треба,— підтверджує Тюлак.— Коли ти не викрутишся сам, ніхто не зробить цього за тебе!

— Щегне народився такий чоловік, який би подбав за іншого. /

— На війні кожний за себе!

— Еге, еге!_ 4

І от серед усіх нестатків ці люди викликають привабливі образи минулого. •

— А як у Суасоні колись добре жилося,— каже Барк.

— Ех, кат його бери!

Відсвіт утраченого раю займається в очах і, здається, обарвлює посинілі з холоду обличчя.

— Пий, гуляй — оце життя! — зітхає Тірлуар, задумливо перестаючи чухатись і вдивляючись через окопи в далечінь.

— Ех, бодай його, все місто майже стояло пусткою і, власне, було цілком наше! Будинки, постелі!..

— І шафи!

— І льохи!

У Ламюза очі стали мокрі, обліччя розквітло й затьохкало серце.

— Довго ви там були? — питає Кадільяк, що прибув пізніше з —підмогою з Оверні.

— Кілька місяців...

Майже завмерла розмова оживає від цих споминів про часи достатків.

— Наші солдати,— каже Параді наче вві сні,— шмигали скрізь, по всіх дворах; бувало, вертали до свого постою з курми за поясом або з кролями під полою, підібраними в добрих людей, яких ніколи не бачили й не побачать.

І всі згадують забутий смак курчати чп кроля.

— Траплялося за дещо й заплатити. Грошва теж халясувала. Тоді ми ще були тузами.

— У крамницях залишили сотні тисяч франків!

— Мільйони! Цілими днями гуляли,— ти уявити собі не можеш. Суще свято, як у казці.

— Вір чи не вір,— каже Блер Кадільякові,— але з усім багатством усюди, де нам довелося побувати, найбільше не вистачало вогню: Треба було бігати за нпм, шукати, 'роздобувати. Ех, друже, скільки ми набігались!

— А ми стояли там де нестройова сотня. Кухарем був черевань Мартен Сезар. Ото був майстер діставати дрова!

— Еге, молодець! Гай, гай, він усе вмів!

— На кухні в нього завжди був огонь, завжди інші кашовари бігають по вулицях, скиглячи, що нема ні дров, ні вугілля, а в нашого завжди був огонь. Коли ж траплялося, що вже катма, він казав: "Не турбуйтеся, я викручусь". І викручувався.

— Можна сказати, іноді він навіть 'переборщував. А знаєш, чим він розпалював у пічці, коли я вперше заглянув на кухню? Скрипкою: він знайшов її десь у будинку.

— Все-таки паскудство, — каже Меніль Андре. — Скрипка хоча й не вельми корисна річ, а все-таки...

— А то інколи діставав на розпал більярдні киї. Нашому Зізі ледве пощастило поцупити в нього один кий, щоб змайструвати собі палицю. Решта пішла в огонь. Потім помалу загули туди й крісла з рожевого дерева. Він їх рубав і розпилював уночі, щоб якийсь унтер не постеріг.

— Та й штукар!—каже Пепен.— А от ми пустили на розпал старі меблі; нам вистачило їх на два тижні.

— Тому-то в нас нічого й немає! Треба зварити суп •— катма ні дров, ні вугілля. Стоїш після роздачі дурень дурнем перед купою гнилого м'ясива, а хлопці глузують з тебе, а потім ще й облають. _Як же бути?

— Така вже робота! Ми не винні.

-— А начальники не батькували, як ви щось цупили?

— Та вони самі тягли, та ще як! Пам'ятаєш, Демезоне, яку штуку утнув поручник Вірвен? Виважив сокирою двері до винного льоху! Якийсь наш солдат побачив, ну і поручник, щоб хлопець не розголосив, подарував йому двері на розпал.

— А сіромаха Саладен, офіцер з обозу,— якось надвечір його спіймали на гарячому,— виходить із льоху, а в кожній руці по дві пляшки білого вина. Наче мамка з чотирма шмаркачами. От його і злапали; довелося йому спуститися назад у цю пляшкову копальню і роздати всім по пляшці. А ось капрал Бертран — строгої поведенціі і не захотів пити. Пам'ятаєш, ковбасинка двонога!

— А де він тепер, цей кухар, що завжди добуває паливо? — питає Кадільяк.

— Помер. В його казан попав "чемодан". Нічого йому не сталося, але він все-таки помер з переляку, коли побачив, що макарони полетіли догори дригом; костоправ сказав: удар серця. Він мав слабе серце; він був тільки дужий, як ішлося про дрова. Поховали його як годиться. Труну зробили з паркету; дошки збили цвяхами, на4 яких висіли картини; вгатили цеглиною. Коли кашовара несли на цвинтар, я сказав собі: "Щасливий він, що помер, а то ніколи б не заспокоївся, що не догадався пустити з димом паркет". Ну й стерво ж було свиняче!

— Наш .брат солдат викручується, як може; на товарита йому начхати. Скажімо, ти відникуєш од роботи в наряді, або хапонеш кращий шматок, або забереш місце зручніше, від цього потерпають інші,— філософує Вольпат.

— Я часто огинався, щоб не ходити в окопи,— каже Ламюз,— і не пригадаю навіть, скільки разів мені щастило викрутитися. Признаюсь. Але коли хлопцям непереливки, я не огинаюсь, не відникую. Тут я забуваю, що я вояк, забуваю все. Тут для мене тільки люди і я дію. Зате в інших випадках я, голубе, думаю про власну шкуру.

Це не порожні слова, Ламюз — справді мастак на всякі викрути; а все ж він урятовував життя багатьом пораненим, підбираючи їх під обстрілом.

Він пояснює це, не вихваляючись:

— Ми всі лежали на траві. Воші так і поливали. Пах! Пахі Торох! Дззз! Дззз! Бачу: кілька хлопців поранено, я встаю, хоч мені й кричать: "Лягай!" Не міг же я залишити їх. Та в цьому нема й ніякої заслуги: я не міг вчинити інакше.

Майже всі солдати з нашої чоти мають чималі бойові заслуги, і військові хрести прикрашають їхні груди.

— Я не рятував французів, але зате ловик бошів,— каже Біке.

Під час' травневого наступу він кинувся вперед; він зник і повернувся з чотирма бовдурами в касках.

— Ну, а я нищив їх,— каже Тюлак. ' '

Два місяці тому він поклав рядком перед взятою траншеєю, дев'ятеро німців.

. — Але найбільше я ненавиджу їхніх офіцерів.

— A-а, наволоч!

Цей крик вихопився в усіх разом, з глибу душі.

— Ах, друже,— починає Тірлуар,— от кажуть, німці паскуди. А я не знаю, так це чи ні, і тут нас морочать; можливо, їхні солдати такі самі люди, як і ми.

— Певне, такі самі люди, як і ми,— зауважує Евдор.

— Це ще баба надвоє гадала!— скрикує Кокон. •

— Принаймні годі знати гаразд, які солдати,— каже Тірлуар,— зате вже німецькі офіцери! Ну це вже не люди, а якісь лотвори. Це така погань, кажу тобі, соколику. Можна сказати: це мікроби війни. Ти подивися на них зблизька: ходять, ніби аршин проковтнули, довготелесі, худорляві, наче цвяхи, а голови в них телячі.

— Ав багатьох зміїні. '

Тірлуар каже-далі:

— Якось я вертався з наряду і здибав полоненого, от падло! То був прусський полковник, кажуть, із князівською короною і золотим гербом на реміняччі. Поки його вели траншеєю, він усе репетував: як посміли його зачепити дорогою! І на всіх дивився згори вниз. Я й сказав собі: "Почекай, старе луб'я, я тобі покажу!" Я вловив слушну мить, схистився і з усього розгону дав йому копняка. То він, знаєш, упав на землю і трохи не задихнувся.

— Задихнувся?

— Еге, зі злості: він зрозумів, що його офіцерську, шляхетську пані стару копнув простим чоботом, підбитим залізом, простий солдат. Він завищав, як баба, і забився, наче епілептик...

— Я не лихий,— озвався Блер,— У мене діти, і мені жаль колоти вдома навіть свиню знайому, але цього гада я б залюбки штрикнув — раз, та й годі!

— І я також.

— Та ще не забудьте,— каже Пепен,— що' в них срібні каски й револьвери, за які завжди можна дістати сто монеток, та призматичні біноклі, яким ціни нема. От лихо! Скільки я прогавив таких випадків на початку війни! Дурний ще був тоді. Так мені й треба. Але не турбуйся: срібна каска в мене таки буде. Чуєш, присягаюся, що буде! Я хочу не тільки шкуру, але й добро Вільгельмового золотопогонника. Можеш бути певний: я зумію його роздобути до кінця війни.

— А тп гадаєш, війна скоро скінчиться? — питає хтось.

— А хіба ні? — відповідає інший.