Ранні журавлі - Айтматов Чингіз

"На добро, на спокій!"— сказав Сам собі Султанмурат, вдивляючись уперед, щоб знайти зручне місце для першого привалу.

Місце доводиться вибирати з гірочкою, таке, щоб потім легко встати на ноги. Спершу носій кураю розхитується на спині, лежачи на в'язці; розгойдатися разом із в'язкою треба не дуже сильно, якщо розгойдаєшся дужче, ніж слід, в'язка перекотиться через голову, а носій розпластається, мов жаба. Розгойдавшись, треба впасти на коліна, потім з колін встати на ногу, на другу і тоді із заклинанням "о пірім!" випростатись, наскільки дозволить вантаж. Зате дуже просто відпочивати — треба сміливо падати горілиць.

Султанмурат упав горілиць на в'язку і на мить зажмурив очі. Ах, як приємно було розпустити мотузки на грудях! Він лежав, раюючи, прикидаючи, де буде далі привал. Коли він зможе, спочиваючи після довгого переходу, думати тільки про неї? — — Тільки ти скоріше дай відповідь на мого листа, чуєш? — сказав він беззвучним шепотом, усміхаючись сам собі. І прислухався.

Величезна, прекрасна тиша спочивала на землі в світлому передвечір'ї, що непомітно поринало в присмерк.

7

І надходили ті дні.,.

Тривожне, томливе чекання відповіді від Мирзагуль не залишало його весь день, доки він не васинав мертвим сном... Він думав про це весь час, що б не робив. Працював з повною віддачею, командував своїм десантом, а в думках тільки й ждав, коли нарешті прибіжить із школи на стайню Аджімурат, коли принесе так довго очікувану відповідь. У них з Аджімуратом були навіть свої умовні сигнали. Якщо Мирзагуль дала відповідь, то Аджімурат повинен бігти з підскоком, розмахуючи руками, стриб-скік; якщо ні, то не бігти, а йти, і щоб руки були в кишенях.

Султанмурат увесь час поглядав у той бік. Та що не день, братунь приходив, тримаючи руки в кишенях. Сумував, мучився Султанмурат. Терпець урвався. Допитувався, питав і перепитував Аджімурата, що вона йому сказала при зустрічі, як він до неї підійшов і яка відбулася розмова. Брат уже спав, коли Султанмурат повертався додому. А хотілося випитати ще якісь подробиці. А випитувати особливо то й не було чого. Зі слів Аджімурата виходило, що та нестерпна Мирзагуль-бійкеч зовсім ні про що не говорила з ним на перервах, а вдавала, що нічого не знає, нічого не пам'ятає. Наче ніякого листа й не одержувала. Стоїть собі на перервах, розмовляє з подругами, а його, Аджімурата, не помічає, доки сам не підійде, не потягне за руку.

Не розумів Султанмурат, що б це означало. Якщо Мирзагуль не хоче мати з ним нічого спільного, то чого не відповість, чому не скаже про це одверто? Чому мовчить, невже не догадується вона, як боляче, як тяжко чекати відповіді?

З цими думками він поринав у сон, а вранці, починаючи день, знову думав про це. І вже часу не лишалося чекати. Сніги навколо хутко танули. От-от відступить мерзлота й земля запарує, от-от проляже перша борозна в полі, а там устигай тільки...

Одного разу Султанмурат сказав братові: — Передай їй, що скоро я поїду в Аксай, надовго поїду...

Відповідь була короткою.

"Знаю",— сказала вона, і більше нічого.

Султанмурат губився в здогадах. Іноді хотілося побігти в школу, дочекатися перерви, побачити її і поспитати самому, що все це означає. Але не зважувався. Все, що раніше здавалося дуже простим, тепер стало майже непереборним. Страх, нерішучість, сором'язливість і сумнів, мов мінлива погода в горах, терзали його душу...

Та й роботу не залишиш. Роботи по горло. Бути командиром десанту, як виявилося, не дуже легко. З ранку й до вечора робота, робота, і чим ближче надходила пора виходу на Аксай, тим більше всяких клопотів назбирувалося.

Наближаючись, весна, проте, не тільки додавала різних турбот, а й прикрашала, обновлювала, розбурхувала їхнє життя. По-весняному стало на водопої, веселіше, просторіше. Крига зникла, як дим. Річка, заново відкрившись, шумливим водограєм весело бігла по кам'янистому перекату. Кожнісінька галька на дні переливалася світлом і тінню в бистроплинному зеленуватому потоці. Коні шумно забігали табуном на середину річки, здіймаючи хмаровища бризок в-під копит. І хлопці верхи туди ж, у ту купу. Сміх, вигуки від холодних бризок, штовханина...

Саме в такий момент на водопої Султанмурат побачив її. На камінцях через річку побачив і обімлів. Чого б, здавалося, обімлів? Мирзагуль була не сама. Четверо було їх, дівчат. Вони йшли зі школи. Він міг би їх не помітити... Хіба мало людей ходить тією дорогою, перескакуючи по переступках через річку. Та от же пощастило! Глянув випадково й від того обімлів, притримуючи Чабдара на місці, одразу впізнав її. Вона ступала по камінцях і теж упізнала його, захиталася на переброді, балансуючи руками, й, діставшись берега, зупинилася, ще раз кинула погляд у його бік. І, йдучи геть з подругами, .кілька разів озиралася. Щоразу, коли вона оберталася в його бік, він ладен був поскакати, полетіти за нею, щоб зразу ж, не ховаючись, не боячись сказати їй, як він любить її. І що без неї життя не може бути життям. І кожного разу не вистачало духу, кожного разу, коли вона озиралася на нього, він умирав і воскресав. Вона вже зникла з подругами на повороті на Аральську вулицю, а він усе притримував Чабдара посеред річки, хоч інші коні вже давно понапивалися й вийшли на берег. Хлопці згонили їх до гурту, щоб рушити на кінний двір, а він стояв на місці, вдаючи, що все ще напуває Чабдара...

А потім думав про це й дивувався, картав себе, що не догадався раніше побачити її, зустріти на цій дорозі, коли вона повертається із школи. Еге ж, там, на камінцях через річку, завжди можна зустрітися ніби ненароком. Як же раніше не спало це на думку? Звичайно ж, треба самому діяти, зустріти її й узнати від неї самої, що вона думає про його лист.

Він зрозумів потім, що зустрічі такі могли бути кожного божого дня, якби їхній десант пригонив коней на водопій трохи пізніше, аніж звичайно. Дуже прикро було Султанмуратові усвідомлювати, що кожного разу по тому, як вони гнали коней з водопою, появлялася на тому ж місці Мирзагуль, а він не міг докумекатись до такого простого діла. Страждає, мучиться, коли.все так просто...

Тепер він вирішив дочекатися її. На другий день Султанмурат затримався на річці, сказав хлопцям, що скоро повернеться, зробить добру розминку Чабдарові, а хлопців попросив, щоб вони доглянули його коней після водопою: поприв'язували їх на місце, заклали корму. • І знову Анатай!

Він не поспішав повертатися з водопою й інших затримував.

— А я знаю, кого ти ждеш,— сказав він з викликом. Ох і осоружний тип!

Султанмурат теж хороший. Немає того, щоб спокійно обізватися: "Знаєш, ну й добре. Ти не помиляєшся", так замість цього обізвав Анатая:

— А ти шпигун фашистський!

— Це хто шпигун? Я шпигун?

— Ти шпигун!

— Ану, доведи! Якщо я шпигун, нехай мене розстріляє трибунал! А ні, я тобі пику поб'ю!

І вони зчепилися, понукнули коней назустріч один одному і, напираючи один на одного, закрутилися посеред річки. Погрозливо кричали, кидали люті погляди, стягали один одного з коней. Хлопці на березі сміялись, потішалися, під'юджували, а вони, як півні, розійшлись не. на жарт. Вода закипіла навколо, розліталася бризками, спотикалися коні в воді, скрегочучи підковами по камінцях, і тоді Еркінбек крикнув:

— Ей, ви, знову коней покалічити хочете!

Одразу схаменулися, зраділи навіть, що знайшлась важлива причина, і розійшлись без зайвих слів.

■ Але все одно настрій був зіпсований. Коли хлопці погнали коней на стайню, Султамурат все ще важко дихав і, щоб якось угамувати себе, поїхав тюпцем уздовж річки, все поглядаючи на дорогу. Далеко не заїхав, повернув назад і несподівано побачив її. Як і вчора, Мирзагуль поверталася з подружками. Йшли вони, розмовляючи про щось своє, і ніякого їм діла не було до того, що тут хтось, мало не побився за одну з них, що хтось мучиться, марніє в журбі за нею. Мати перелякалася недавно за сина: "Що з тобою? Чи не хворий ти? Змарнів як!" Заспокоїв маму, а сам узяв дзеркало, давно не дивився на себе, все немає коли, і справді дуже змінився, виявляється, за останній час. Очі блищать, як у хворого,-обличчя витяглося, шия стала довга, ніби навіть дві зморшки, дві складочки залягли між бровами, а на верхній губі темний пушок з'явився. Якщо на світло дивитися, а так не видно. Оце-то так! Зовсім інший став, не впізнати... Батько, либонь, і не зразу признає, коли повернеться...

Він під'їжджав на коні збоку і, зближуючись, помітив, як Мирзагуль глянула разів зо два в бік водопою, ніби видивлялася когось. А як побачила його, аж здригнулася від несподіванки, зупинилася, а потім швидко пішла разом з подругами. Вони, ніби нічого й не було, перескакували з камінця на камінець, переходили річку, а потім подалися додому. А він випередив їх збоку, так начеб поспішав кудись у справах, виїхав городами на вулицю, щоб перестріти її. Він побачив Мирзагуль здалека, в кінці вулиці. Тут він поїхав поволі. І що ближче вони сходилися, то ставало страшніше. Йому здавалося, що вся вулиця дивиться у вікна, в двері, стежить за ними, і всі чекають, як вони зустрінуться і що він їй скаже.

А вона йшла назустріч не дуже швидко. Не розумів він, що сталося, чому він так хвилюється. Вчилися ж разом, в одному класі, йому нічого не варто було одібрати щось у неї і навіть скривдити, а тепер наближався з трепетом і ляком у душі. Йому навіть хотілося уникнути цієї зустрічі, та було вже пізно. І, напевне, вона якось відчула його стан. Коли відстань між ними зовсім скоротилася, вона раптом заквапилася і, не дійшовши до свого дому, повернула в двір до сусідів. Він зрадів, полегшено зітхнув. І був дуже вдячний їй. Як страшно, виявляється, зустрічатися віч-на-віч...

А потім докоряв собі й картав за малодушність. Погано спав уночі й, прокинувшись на світанку, думав про неї, дав собі слово: сьогодні, що б там не було, підійде до. леї, і просто заговорить, і спитає цілком серйзно, чи має вона намір відповісти на його лист і коли. Якщо ні, то ніякої образи, цими днями йому виїжджати на Аксай, і нехай усе це залишиться між ними. Так і скаже.

З таким твердим наміром він починав той день, з таким наміром працював, з такою думкою він ще раз подався на річку після водопою.