Неділі у серпні - Модіано Патрік

Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: "Отже, ви хочете відновити фірму "Токалон"? — І вже ближче, просто на вухо: — Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?"

Сільвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.

— Глядіть, щоб він не розтанув!

Це був не жарт. Коли Сільвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.

— У вас гарна прикраса, — всміхнувся він. — Чи не так, Барбаро?

Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.

— Він справжній? — запитала з дитячим виразом на обличчі.

Ми з Сільвією перезирнулись.

— Так, на жаль, він справжній,— сказав я.

Моя відповідь начебто здивувала Ніла.

— Ви певні? Камінь досить чималий.

— Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,— пояснив я. — І це нас неабияк обтяжує.

-А ви віддавали його на експертизу? — запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.

— Звичайно... В нас є всі папери на цей діамант. Він називається "Південний хрест".

— Вам не варто носити його з собою, — сказав Ніл. — Якщо він справжній

Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?

— Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.

Ніл насупив брови.

— А що робити? — провадив я. — Найняти сейф у банку?

— Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.

— За штамповку? — Ніл не зрозумів цього слова.

— Ми б його продали,-мовив я. — Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...

Ніл задумливо дивився на діамант.

— Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.

Я знизав плечима.

— Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.

— Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.

— Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сільвія.

Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:

— Запрошуємо до нас на каву.

А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.

Сільвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.

— Божевільні! — кинув Ніл. — Їм аби швидше!

Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.

— Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають [26] на службу... — Потім звернувся до мене: — А вам не доводилося служити в якійсь конторі?

Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:

— Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!

Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом "Шато-Азюр".

— Цю назву віллі дав мій батько, — сказав Ніл. —Він збудував її перед війною.

Його батько? Це мене трохи заспокоїло.

Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац "Тріанон" і здалася мені розкішною.

— Барбаро, будь ласка, каву.

Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.

Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів'яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.

— Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,— промовив він.

Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.

— Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи. — В його голосі наче почулися щирість і сум. — За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?

Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.

— А ваш батько й досі тут живе? — запитав я в Ніла.

— Мій батько помер.

— Пробачте...

Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.

— Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...

Сільвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились — так наче він злякався, що Сільвія побачить щось підозріле.

— Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.

Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сільвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?

Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.

— Інтер'єр доведеться повністю поновити... Я не наважуюсь запросити вас туди зараз... —Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сільвію якомога далі від дверей. — Ми з дружиною живемо тут дуже мало... Якийсь місяць-два на рік, не більше.

Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: "Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?.."

_ Мій батько помер двадцять років тому,— мовив Ніл. — Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок... Садівник був надзвичайною людиною... — Він стенув плечима й показав [27] поглядом на кущі та порослі бур'янами доріжки. — Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше... якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.

— А де ж ви живете решту часу? — поцікавилася Сільвія.

— У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл. —Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.

Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.

Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сільвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.

Згодом мова зайшла знову про "Південний хрест". Ніл звернувся до Сільвії:

— То ви справді бажаєте продати свій діамант?

Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сільвії. Я вирішив, що це — всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сільвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.

— Так, ми хотіли б його продати,— озвався я.

— Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.

Ніл говорив вочевидь серйозно.

— Ви не матимете з ним клопоту,— промовив я заспокійливо. — Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь...

— Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,— сказала Сільвія. — Вона вважала, що діаманти приносять нещастя... Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.

— Скільки ви за нього хочете? — промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте... Нескромне запитання... Розумієте, мій батько... Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей...

— Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,— сухо сказав я. — У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.

— Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,— озвалася Сільвія.

— Ван Клееф? — перепитав Ніл.

Це гучне ім'я змусило його замислитись.

— Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку! — заявила Сільвія.

Барбара Ніл холодно посміхнулась:

— Ну, звісно... Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.

А я подумав: "Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?"

— Я міг би знайти для вас покупців,— знов проказав Ніл. — Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?

Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.

— Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав? — тихо запитав я.

— Звичайно.

— Хочете чогось випити? — запропонувала Барбара Ніл.

Я кинув погляд на Сільвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. [28] Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сільвію і тихо спитав:

— Гадаєте, вона спить?

— Так.

Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:

— Щодо діаманта... Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.

— Справжній.

— Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля.