Неділі у серпні - Модіано Патрік
— Він помітив у моїх очах тінь недовіри. — Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися. — Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше. — Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, — це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так... Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?
Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.
— Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток...
Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім'є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.
— Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,— озвався я до Сільвії.
Її це наче й не здивувало.
— За яку ціну?
— За ту, що я назвав. Як ти гадаєш, вони справді мають гроші?
Не поспішаючи, ми спускалися залитим сонцем бульваром Сім'є. Я скинув пальто, хоч і розумів, що на вулиці зима й незабаром спаде ніч. Але в ту хвилину я почував себе так, немовби був липень. Оте злиття часу, машини, що зрідка проїжджали повз нас, тіні, такі чіткі на тротуарі й на стінах будинків...
Я стис Сільвії руку:
— Тобі не здається, що ми спимо?
Вона всміхнулась, але її погляд мене стривожив.
— І ти гадаєш, що все скінчиться пробудженням? — запитала вона.
Ми мовчки дійшли до округлого фасаду колишнього готелю "Мажестік", де бульвар завертає, і проспектом Дюбушаж дісталися до центру міста. Тут, під аркадами площі Массена, серед безладдя автомобілів і натовпу гуляк та людей, що, повертаючись з роботи, чекали на автобус, я відчув полегкість. Все це пожвавлення довкола створювало в мене ілюзорне відчуття того, що ми вирвалися з полону якогось сну.
Сну? Ні, скоріше відчуття, що дні невблаганно спливають за днями і затримати, спинити їх нема жодної змоги. Ми наче стояли на конвеєрі, а вулиці пробігали повз нас, і ми не знали, чи то рухався конвеєр, чи краєвид, як ото, буває, роблять під час кінозйомки.
Час від часу екран проривався. Не вдень, а тільки вночі, завдяки свіжішому повітрю та мерехтливому світлу. Ми виходили на Англійську набережну і знову твердо ступали по землі. Те отупіння, що оволоділо нами після приїзду до цього міста, минало. Ми знову почували себе господарями долі. І знову могли будувати плани. Треба спробувати перетнути італійський кордон. Ніли нам допоможуть. Саме на їхній машині з дипломатичними номерами ми потрапимо з Франції до Італії, не проходячи перевірки й не привертаючи до себе уваги. І подамося на південь, до Рима. Це — наша мета. Єдине місто, де, як я гадав, ми могли б осісти й прожити решту життя. Саме Рим, що ніби створений для таких апатичних натур, як ми.
А вдень усе зникало. Ніцца, блакитне небо, світлі, схожі на величезні тістечка, будинки, пароплави, безлюдні, залиті недільним сонцем вулиці, наші тіні на тротуарі, пальми й Англійська набережна — все це пропливало, наче на [29] екрані. Нескінченні післяобідні години, коли дощ тарабанив по цинкових покрівлях, а ми вдихали вогкий, запліснявілий запах нашої кімнати й відчували себе покинутими... Згодом я звик до такого стану й тепер добре почуваю себе в цьому місті привидів, де час ніби зупинився. Як і решта людей, що цілими процесіями неквапно прогулюються Англійською набережною, я змирився з тим, що в мені зламалася пружина. Я звільнився від земного тяжіння. Так, я пливу разом із рештою мешканців Ніцци. Але тоді, коли ми жили у мебльованих кімнатах вілли "Свята Анна", цей стан був для нас новий, і ми раз у раз ще поставали проти заціпеніння, що оволодівало нами. Тільки діамант був у нас єдиною надійною і постійною річчю, єдиною незмінною точкою відрахунку. Чи не накликав на нас біду саме він?
Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам'ятаю, це було в барі готелю "Негреско", близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.
— А якщо з'явиться Вількур? — Я завжди називав його на прізвище.
— Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сільвія. — Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.
Оте "зникнемо", почуте з уст Сільвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.
Та ні, Вількур не з'явився.
І ми трохи пройшли з Нілами вздовж Англійської набережної. І саме того дня фотограф, що стояв коло "Середземноморського палацу", навів на нас об'єктив і тицьнув мені в руку картку з адресою ательє, де через три дні я міг забрати знімки.
Машина з дипломатичними номерами стояла навпроти каруселі в парку Альберта І. Ніл сказав нам, що вони з дружиною збираються "заскочити" в Монако й "уладнати справи". Він був у светрі із відгорнутим коміром і замшевій куртці, яку ми бачили на ньому першого вечора; Барбара Ніл була в джинсах і соболиному манто.
Потім Ніл відвів мене вбік. Ми стояли біля каруселі, що повільно оберталася. Там була тільки одна дитина. Вона сиділа в червоних санях, запряжених білими кіньми, навік приреченими тягти за собою ті сани.
— Це нагадує мені дитинство... — зітхнув Ніл. — Я мав тоді, здасться, років десять... Так... У п'ятдесятому році... Чи в п'ятдесят першому... Ми гуляли тут із батьком і його товаришем... А потім мені захотілося прокататися на цій каруселі, і батьків товариш сів разом зі мною... Ви знаєте, хто це був? Еррол Флінн. Вам це ім'я щось каже — Флінн? — Він поблажливо обійняв мене за плечі. — Я хотів поговорити з вами про діамант. Скоро в Барбари день народження, і хочеться якомога швидше дати вам завдаток. Чек мого банку в Монако... Англійського банку... Вас це влаштовує?
— Воля ваша.
— Я вставлю цей діамант у перстень... Барбара дуже радітиме.
Ми знову приєдналися до Сільвії та Барбари. Перед тим, як сісти до машини, Ніли нас обняли. Того дня я подумав, що вони — чудова пара. До того ж повітря на Лазуровому березі взимку таке м'яке, небо і море голубе, а життя, коли простуєш сонячної днини по гірській дорозі Вільфранша, таке легке, і все здається можливим: чеки англійського банку в Монако, які вам тицяють до кишені, Еррол Флінн, що катається на каруселі в парку Альберта І...
— Сьогодні повечеряємо в "Коко-Біч"! — Голос Ніла дзвінко лунав у телефонній трубці. Американської вимови не відчувалося зовсім, навіть коли він сказав "Коко-Біч". — Ми заїдемо за вами до готелю після восьмої.
— Може, зустрінемося десь на вулиці? — запропонував я.
— Ні, ні. Простіше заїхати до готелю. Можливо, ми затримаємось... Отже, після восьмої в готелі. Ми посигналимо.
Заперечувати не було сенсу. Так і буде. Я дав згоду, почепив трубку й вийшов з телефонної будки на бульварі Гамбетта. [30]
Ми відчинили в кімнаті вікно, щоб почути сигнал, і лежали обоє на ліжку, оскільки примоститися в нас більше не було де.
Ще до смеркання пішов дощ. Він дрібно тарабанив по цинковій покрівлі, і від того шуму нам чомусь уявлялося, паче ми лежимо в кімнаті якогось готелю на курорті в Туке чи в Кабурзі.
_ А "Коко-Біч" це де? — запитала Сільвія.
У бік Антіба? Мису Ферра? Чи іще далі? "Коко-Біч"... У цій назві було щось полінезійське, і тому в моїй пам'яті зринули назви пляжів у Сен-Тропе: "Таїті", "Мореа"...
— Як ти гадаєш, це далеко від Ніцци?
Їхати далеко машиною я побоювався. Я завжди уникав заходити пізно до ресторану чи кабаре, бо потім, наприкінці вечора, мусиш чекати, доки хтось із гостей погодиться відвезти тебе своєю машиною додому. А той гість звичайно п'яний, і всю дорогу твоє життя висить на волосинці.
— А якщо відкрутитись? — запропонував я.
Отже, вимкнемо в кімнаті світло. Вони відчинять хвіртку і пройдуть через сад. Хазяйка відімкне скляні двері, і їхні голоси залунають на веранді. Хтось кілька разів постукає до нас. Потім вони покличуть: "Ви вдома?" Тиша. І ось ми з полегкістю дослухаємось, як віддаляються їхні кроки, причиняється хвіртка... Нарешті самі! Ніщо не зрівняється з цією насолодою...
Тричі пролунав сигнал — глухо, мов гудок корабля в тумані. Підвівшись до вікна, я побачив за огорожею Нілову постать. На сходах я сказав до Сільвії:
— Якщо "Коко-Біч" далеко, запропонуємо повечеряти десь ближче. Скажемо, що мусимо повернутися раніше, бо нам мають дзвонити.
— Або нам доведеться їх покинути,— додала Сільвія.
Дощу вже не було. Ніл, вітаючись, помахав нам рукою.
— Я боявся, що ви не почуєте сигналу.
Він був у светрі з відгорнутим коміром і в замшевій куртці.
Машина стояла в затінку на проспекті Шекспіра — чорна, простора, але її марки я визначити не зміг. Може, німецька? Номери були не дипломатичні, а паризькі.
— Довелося взяти іншу машину, — пояснив Ніл. — Та поламалась.
Він розчинив перед нами дверцята. Барбара Ніл у соболиному манто чекала на передньому сидінні. Ніл сів за кермо.
— Вперед, до "Коко-Біч"! —гукнув він, різко розвертаючи машину.
По вулиці Кафареллі ми поїхали, як на мене, надто швидко.
— А "Коко-Біч" далеко? — запитав я.
— Зовсім ні,— відповів Ніл. — Зразу за портом. Це Барбарин улюблений ресторан.
Вона обернулася до нас і всміхнулась.
— Я певна, вам там сподобається.
Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж'є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.
— "Коко-Біч"! Всі —за мною!
Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?
Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:
— Обережно, не опиніться за бортом!
Нарешті ми спустилися вузькими сходами — за поручень там правив товстий білий канат — униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з'явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:
— На чиє ім'я було замовлення, панове?
— Капітана Ніла!
Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять. Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сільвією сіли обличчям до міста.
