Неділі у серпні - Модіано Патрік

Після двадцяти років сумлінної служби при посольстві Сполучених Штатів у Франції Конде-Джонс мав повертатися до Америки. Він хотів, щоб я прийшов сьогодні й узяв папери, які мене цікавлять, а також для того, щоб, як він потім сказав, "обмити" його від'їзд.

— Завтра я від'їжджаю,— промовив Конде-Джонс. — Я залишу вам свою адресу у Флориді. Якщо будете в Америці, радо з вами зустрінуся.

Він мені симпатизував, хоч відтоді, як я вперше подзвонив у ґратчасту хвіртку вілли "Шато-Азюр", ми зустрічалися всього три чи чотири рази. А може, я просто був єдиний, хто порушив його "дипломатичну" самотність у Ніцці.

-— Мені боляче покидати Лазуровий берег... — Він замислено подивився на порожній басейн і занедбаний парк, що пахнув евкаліптом.

Шофер подав пастіс. Ми сиділи поруч біля басейну без води.

— Я маю для вас новину. — Він подав мені великий синій конверт. — Мені довелося звернутись до посольства, в Париж...

— Безмежно вдячний вам за турботи.

— Прошу. Мені й самому було цікаво... Прочитайте ці папери дуже уважно. Вони на це заслуговують...

Я поклав конверта собі на коліна. Він іронічно подивився на мене.

— Ви казали, що прізвище вашого приятеля було Ніл?

— Так.

— Скільки йому було років?

-Близько сорока.

— Тоді це те, що я подумав... Йдеться про історію з...

Конде-Джонс шукав потрібного слова. По-французькому він розмовляв бездоганно і все ж таки час від часу спинявся — це була, без сумніву, звичка дипломата,— щоб підібрати точніший вираз.

— ...про історію з привидами.

— З привидами?

— Так, так. Ви самі побачите.

Із чемності я не хотів відкривати конверт при ньому. Він пив свій пастіс маленькими ковтками, милуючись парком і останніми променями надвечірнього сонця.

— В Америці мені буде нудно... Я звик до цього будинку... Дуже дивна вілла, якщо вірити цим паперам... А втім, я ніколи не чув тут жодного підозрілого звуку. І не бачив уночі жодного привиду... Правда, сплю я дуже міцно... — Він по-дружньому поплескав мене по руці. — Ви добре робите, що досліджуєте таємниці цих старих будинків на Лазуровому березі...

У конверті я знайшов два бланки — такого самого кольору, що й конверт,— американського посольства. Текст був надрукований на машинці рожевими літерами: "Шато-Азюр", вілла на бульварі Сім'є в Ніцці, у 30-х роках належала Вірджілові Нілу, громадянину США, власникові фірми косметичних виробів та парфумів "Токалон", дирекція якої містилася в Парижі — вулиця Обер, 7, та вулиця Помп, 183, а також у Нью-Йорку, на 20-й Західній вулиці, 27. У 1940 році, коли почалася окупація, Ніл повернувся до США, а його дружина залишилась у Франції. Оскільки Сполучені Штати вступили у війну, фірма [23] "Токалон" підлягала передачі німецьким окупаційним властям. Однак пані Ніл, уродженій Бордьє, пощастило довести своє французьке громадянство, і це дало їй змогу очолити фірму свого чоловіка".

Проте у вересні 1944 року, після визволення Франції, становище пані Ніл ускладнилося. Як виявилося, "в період німецької окупації вона підтримувала в Парижі та на Лазуровому березі тісні стосунки з Етьєном-Полем Леандріні, 16 травня 1916 року народження, останнє відоме поліції місце проживання: Париж, XVI округа, проспект Фош, 53, засуджений заочно 21 червня 1948 року за співробітництво з окупантами до двадцяти років примусових робіт із повною конфіскацією майна, а також позбавленням французького громадянства та забороною проживати у Франції протягом двадцяти років".

Посольство повідомляло, що віллу "Шато-Азюр" конфісковано у вересні 1944 року "внаслідок розслідування діяльності Етьєна-Поля Леандріні, з яким пані Ніл перебувала в тісних стосунках". Конфіскували віллу американські війська. У червні 1948 року було досягнуто угоди, згідно якої пан Вірджіл Ніл, директор фірми "Токалон", передав віллу "Шато-Азюр" посольству США у Франції".

Зазначалося також, що "пан і пані Ніли не мали дітей". Конде-Джонс підкреслив цей рядок зеленим чорнилом і дописав на берегах: "Одне з двох: або ваші знайомі — просто привиди, або в них є еліксир молодості, виготовлений у лабораторіях фірми "Токалон". Сподіваюся, ви цю таємницю розгадаєте. Бажаю успіху!"

І все ж це був не сон. Його справді звали Вірджіл Ніл. Я навіть зберіг візитну картку, яку він дав мені під час нашої першої зустрічі, написавши на ній номер телефону вілли. І я щоразу діставав картку з кишені перед тим, як набрати його номер у телефонній будці на бульварі Гамбетта. На картці тільки стоїть (я ще раз перевірив це сьогодні ввечері): "Пан і пані Ніл". Адреси там нема.

Єдине свідчення нашого знайомства з Нілами (якщо вони звалися справді так і якщо повірити у привиди чи в еліксир молодості, про який казав Конде-Джонс) і єдиний доказ на користь того, що то був усе ж таки не сон,_ це їхня візитна картка та знімок нас чотирьох — Сільвія, я та Ніли, — зроблений на Англійській набережній одним із вуличних фотографів, що підстерігають там туристів.

Я ще й досі бачу того фотографа щоразу, коли проходжу повз "Середземноморський палац",— він чергує там завжди, фотограф вітається зі мною, але апарата на мене не націлює — мабуть, відчуває, що я вже не турист і з натовпу не виділяюся. З цим містом я вже злився.

Того дня ні Сільвія, ні Ніли навіть не побачили, як він нас сфотографував, і я непомітно взяв у нього рекламний проспект з адресою. Через три дні я, нічого не кажучи Сільвії, зайшов до його ательє на вулиці Франції. Я завжди зберігаю такі фотокартки — ці свідчення існують довше, ніж тривали скороминущі хвилини прогулянок у сонячному надвечір'ї, коли ми були щасливі... Ні, ніколи не слід відвертатися від цих вартових часу з фотоапаратом на шиї: вони чатують на мить, щоб назавжди спинити в ній нас. Я знаю, про що кажу: Фотограф... Адже я теж був фотографом...

Я хотів занотувати всі подробиці нашого спілкування з Нілами так, ніби складаю донесення для поліції або письмово відповідаю на запитання слідчого, який не тільки допомагає мені розгадати цю таємницю, а й ставиться до мене доброзичливо, навіть по-батьківському...

Я мав зателефонувати тому Вірджілові Нілу протягом тижня. Це було якраз після нашої зустрічі з Вількуром. І Ніла "втішило", як він висловився, те, що ми таки нагадали про себе. Вони з дружиною, мовляв, згаяли десять днів на "непередбачену ділову поїздку", але тепер будуть "раді" пообідати з нами, якщо це нас влаштовує, другого дня. І Ніл дав мені адресу ресторану, де ми й зустрілись о пів на першу.

Італійський ресторан з фасадом гранатового кольору стояв на вулиці Поншетт біля підніжжя Замкової гори. Ми з Сільвією прийшли перші. Нас [24] посадили за столик на чотирьох, замовлений Нілом. Крім нас, у залі не було жодного відвідувача. Кришталеві люстри, білі гладенькі скатертини, на стінах-картини у стилі Гварді [Гварді Франечко (1712-1793) — італійський художник, представник венеціанської школи], на вікнах візерунчасті грати... Монументальний камін, у глибині якого ліплений герб із квітками лілеї... З невидимих гучномовців лунали мелодії відомих пісень у виконанні симфонічного орестру...

Думаю, Сільвія поділяла мій острах. Адже ми нічого не знали про людей, що запросили нас на обід. Чому Ніл так хотів зустрітися з нами? Чи варто списувати це на рахунок тієї притаманної декотрим американцям невимушеності, з якою вони, ледве познайомившись, уже звертаються до вас на ім'я і показують фотокартки своїх дітей?

Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам'ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах — твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова — без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам'ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив:

— А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.

— Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж... Там ми й познайомились.

Вона ствердно кивнула головою.

_ А ви? — раптом запитав він. — В якій галузі працювали в Парижі ви?

— В галузі художньої фотографії.

— Художньої фотографії?

— Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.

Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:

— Ви одружені?

_ Так, одружені,— відповів я, пильно дивлячись на Сільвію.

Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.

Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;

— Сподіваюся, ваша подорож була приємна?

Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:

— Так. Ми їздили у справах.

— У яких саме?

Він не чекав такого прямого запитання.

— Ну... Це пов'язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса...

— Ви давно цим клопочетесь?

_ Та ні. І тільки у вільний час. —— Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття. — Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.

Нілова дружина знов усміхнулась.

— Так... Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,— проказала вона з таким самим непритомним виглядом. — Виробництво — це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут. [25]

— Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби... Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх...

Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс.