Неділі у серпні - Модіано Патрік

Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками. [31]

— Найкраще тут улітку,— мовив Ніл. —Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..

— Він і досі його власник? — запитав я.

— Ні, помер.

Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.

Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: "Коко-Біч".

— Правда, гарно? — запитав Ніл.

Перед нами з Сільвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю "Негреско".

— Ми наче на кораблі,— мовила Барбара.

Так, "члени екіпажу" мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.

— Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби? — пожартував Ніл.

Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом "Коко-Біч" — той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.

Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.

— Я раджу вам узяти бурріду,— мовив Ніл. — Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.

Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця... І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб'єр та площею Пігаль...

Цілий вечір ми з Сільвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути... Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.

Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сільвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.

— То ви й досі носите цей камінчик?

— Ви вивчали жаргон у колежах Монако? — запитав я.

Очі його звузились, погляд став колючим.

— Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик...

Завжди такий ввічливий, Ніл раптом став якимсь агресивним. Може, забагато випив? Барбара наче знітилась і закурила сигарету.

— Хай моя дружина носить і камінчик, але цей камінчик дорожчий за всі ваші статки!

— Ви так гадаєте?

— Я в цьому впевнений.

— І хто ж вам таке сказав?

— Здогадуюсь.

Ніл вибухнув гучним сміхом, і погляд його пом'якшав. Тепер він дивився на мене веселими очима. [32]

— Ви розгнівались? Я ж хотів лише пожартувати... Так, поганий жарт. Мені прикро...

— Я теж пожартував,— кинув я.

На хвилю запала мовчанка.

— Ну, якщо ви обидва жартували,— озвалася нарешті Барбара, — то це тільки на краще.

Ніл наполягав, щоб ми випили ще й лікеру, вже навіть не пам'ятаю якого — чи то сливового, чи то вишневого. Я підніс келих і вдав, ніби надпив. Сільвія вихилила свій одним духом. Вона більш нічого не казала, лише раз у раз нервово торкалася пальцями свого "камінчика".

— Ви теж розгнівались на мене? — м'яко звернувся до неї Ніл. — Через "камінчик"? — Він знову говорив із ледь відчутною американською вимовою і став зовсім іншою людиною. Тепер у ньому було щось ніжне, чарівливе. — Я прошу вибачення. Забудьте, будь ласка, мій дурний жарт. — Ніл благальне, немов мала дитина, склав руки. — То ви мене прощаєте?

— Я вас прощаю,— відповіла Сільвія.

— Мені справді прикро, що цей камінчик...

— Камінчик, не камінчик,— перебила його Сільвія,— мені байдуже.

Вона проказала це виразною паризькою говіркою.

— З ним часто таке буває? — запитала потім Сільвія в Барбари, показуючи пальцем на Ніла.

Барбара розгубилась і пробурмотіла:

— Ні, зрідка.

— І що ви робите, щоб його вгамувати?

Запитання пролунало різко, як удар сікачем. Ніл вибухнув реготом.

— Яка чарівна жінка! — проказав він до мене.

Я почував себе препогано, тому взяв келих і зробив добрий ковток.

— То як ми завершимо вечір? — поцікавився Ніл.

Отже, я не помилився: наші страждання ще не скінчились.

— Я знаю одне дуже затишне місце в Канні,— промовив Ніл. — Можна було б випити там по чарці.

— У Канні?

Ніл доброзичливо поплескав мене по плечу:

— Не бійтеся, старий. Канн — місце досить спокійне.

— Нам доведеться повертатись до готелю,— сказав я. — Близько півночі я чекаю на телефонний дзвінок.

— Та ну... Подзвоните звідти самі. Ви ж нас не покинете?..

У відчаї я повернувся до Сільвії. Досі вона сиділа з байдужим виглядом, але тут прийшла мені на допомогу:

— Я стомилась... Не хочеться на ніч далеко їхати...

— Далеко їхати? До Канна? Та ви смієтесь! Ти чула, Барбаро? До Канна далеко їхати! Вони вважають, що Канн —це далеко!

Все, ні слова більше, а то Ніл, як механічний молот, раз у раз гупатиме: "До Канна... До Канна..." А якщо завести з ним суперечку, то він приклеїться ще дужче. Чому деякі люди бувають схожі на жувальну гумку, що її марно намагаєшся здерти з каблука, шкрябаючи ним об край тротуару?

— Обіцяю вам: у Канні ми будемо за десять хвилин. О цій порі можна їхати швидше...

Ні, він навіть не здавався п'яним, і голос у нього був спокійний. Сільвія знизала плечима:

— Якщо ви так наполягаєте... Що ж, їдьмо в Канн.

Вона поводилася спокійно, тільки непомітно мені підморгнула.

— Там і побалакаємо про діамант,— заявив Ніл. — Здається, я знайшов покупця. Правда, Барбаро?

Та мовчки всміхнулась.

Офіціанти в білих куртках снували між столиками, і я аж дивувався, що вони так твердо тримаються на ногах. Вогні Ніцци в широких вікнах, здавалося, ще більше віддалялись і розпливалися в тумані.

Ми вибрались на берег. Довкола мене все хиталося... [33]

Коли ми сідали в машину, я сказав Нілові:

— Все ж таки мені дуже хотілося б, щоб ви відвезли нас до готелю. Це такий важливий для мене телефонний дзвінок...

Ніл поглянув на годинник, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.

— Ви справді чекали телефонного дзвінка опівночі? Вже пів на першу... Тепер, друже, ви не маєте жодного приводу покинути наше товариство...

Ми з Сільвією влаштувалися на задньому сидінні. Барбара клацнула золотим портсигаром, потім обернулася до нас і запитала:

— Ви не маєте сигарет? У мене скінчились.

— Ні,— різко відповіла Сільвія. — Сигарет ми не маємо.

Вона взяла мою руку й притисла собі до коліна. Ніл рушив.

— Ви таки збираєтесь везти нас до Канна? — поцікавилася Сільвія. —Там, мабуть, нудно...

— Ви просто там не були,— відповів Ніл по-батьківському заспокійливо.

— Нічних клубів ми не любимо,-впиралася Сільвія.

— Та я й не везу вас до нічного клубу...

— А куди ж?

— Це сюрприз!

Я боявся, що Ніл мчатиме надто швидко, але він їхав обережно. У машині заграло невидиме радіо. Ми знову проминули яхт-клуб та парк Віж'є і були вже біля порту.

Сільвія стисла мою долоню, я повернув до неї голову й показав рукою на дверцята. Якщо машина зупиниться перед червоним світлом, ми вискочимо. Гадаю, Сільвія мене зрозуміла, бо кивнула головою.

— Люблю цю мелодію,— сказав Ніл. Потім увімкнув радіо гучніше й обернувся до нас. — Вам теж подобається?

Ми не відповіли. Ні я, ні Сільвія. Я міркував про дорогу, що веде до Канна. Світлофор ми неодмінно мали проїздити біля парку Альберта І або вище, на Англійській набережній. Найкраще було б вискочити з машини на Англійській набережній і загубитись у вуличках, що відходять від неї під прямим кутом. Рух там однобічний, і поїхати за нами Ніл не зміг би.

— У мене скінчилися сигарети,— знов озвалась Барбара.

Ми їхали по набережній Кассіні. Ніл зупинив машину.

— Хочеш купити сигарети? — запитав він. Потім обернувся до мене. — Вам не важко буде сходити за сигаретами для Барбари?

Машина розвернулась і зупинилася перед набережною Двох Емануелів.

— Бачите перший ресторан на набережній? То "Гарак". Він ще працює. Попросите дві коробки "Кравен". Якщо не даватимуть, скажете, що це для мене. Ми з пані Гарак добре знайомі.

Я кинув погляд на Сільвію. Вона, здавалося, чекала мого рішення. Я похитав головою на знак того, що тікати ще рано. Це краще зробити в центрі міста.

Дверцята були заблоковані.

— Вибачте,— сказав Ніл і натис кнопку біля важеля передач.

Тепер дверцята відчинилися.

Я зайшов у під'їзд і піднявся сходами, що вели до ресторану. У гардеробі стояла білява жінка. Із зали долинав гомін голосів.

— У вас є сигарети? — запитав я.

— Які саме?

— "Кравен".

— Ні. Англійських у нас немає. — Жінка показала мені лоток із сигаретами.

— Гаразд... Візьму американські.

Я взяв дві коробки, що потрапили під руку, й дав стофранкову купюру. Жінка висунула одну шухляду, тоді другу. Дрібних у неї не знайшлося.

— Так і буде,— мовив я. — Залиште собі. — І рушив сходами вниз.

Коли я вийшов з ресторану, машини не було.

Я стояв на тротуарі набережної Кассіні й чекав. Ніл, звичайно, поїхав по бензин, але заправочної станції поблизу не знайшов. Машина з'явиться з хвилини на хвилину. Час минав, і я вже відчував, що мене охоплює паніка. Я не міг чекати [34] спокійно і пройшов сотню кроків уздовж тротуару. Потім глянув на годинник. Було близько другої години ночі.

З ресторану "Гарак" вийшла гамірна компанія. Загрюкали дверцята машин, завелися двигуни. Кілька чоловік лишилися на набережній. До мене долинали їхні голоси і сміх. Ближче, коло басейну, якісь тіні вивантажували ящики й складали їх біля критого тентом автофургона з вимкненими фарами.

Я підійшов до них.