Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

У крамничці Доріа було повно Люсьєнових ворогів. Коли поет увійшов, запала глибока тиша, всі розмови урвалися. Зрозумівши, що його відлучено від журналістики, Люсьєн відчув приплив мужності, він сказав собі, як колись у алеї Люксембурзького саду: "Я доб’юся успіху!" Доріа не був до нього ні поблажливим, ні привітним, він прибрав насмішкуватого тону, посилався на свої права: він, мовляв, видасть "Стокротки", коли визнає за потрібне, він зачекав, поки становище Люсьєна не забезпечить успіху, адже він придбав книжку у свою цілковиту власність. Коли Люсьєн заперечив, що Доріа зобов’язаний видати "Стокротки" згідно із самою суттю їхнього контракту, як одна з договірних сторін, видавець став твердити протилежне і заявив, що юридично піхто не примусить його до оборудки, яку віп вважає невигідпою для себе, а тільки він здатний судити про те, чп видання кппжкп па часі. Втім, існує впхід, проти якого не стане заперечувати жоден суд: Люсьєп може повернути тисячу екю, забрати свій твір і надрукувати його в якому-не— будь роялістському видавництві.

Люсьєн пішов, роздратований стрпмаппм тоном Доріа дужче,. ніж був роздратований його пихою при їхній першій зустрічі. Отож усякі сумніви відпали. "Стокротки" не вийдуть у світ, аж поки він не здобуде додаткової підтримки в особі впливових друзів або сам стане грізною силою. Поет повільно вертався додому, охоплений гнітючим смутком, який міг би штовхнути його на самогубство, коли б за нашими думками завжди йшли вчинки. Він застав Коралі в постелі, вона лежала бліда і хвора.

— Роздобудьте для неї роль, інакше вона помре, — сказала Береніка, коли Люсьєн одягався, збираючись на вулицю Мон-Блан до панни де Туш, яка влаштовувала велику вечірку; там він мав зустрітися з де Люпо, Вінь— йоном, Блонде, маркізою д’Еспар і з пані де Баржетон.

Вечірку давали на честь Канті, великого композитора й знаменитого камерного співака, а також заради Чінті, Пасти, Гарсіа, Левассера та двох-трьох великосвітських співаків. Люсьєн прослизнув у куточок, де сиділи маркіза, її кузина та пані де Монкорне. Бідолаха прибрав безтурботного вигляду, так наче був щасливий і задоволений; він жартував, він тримався, як у дні свого тріумфу, він нічим не хотів виказати, що потребує підтримки вищого світу. Він довго розводився про свої заслуги перед роялістською партією, нагадавши про галас, який здійняли проти нього ліберали у своїх газетах.

— Вас щедро винагородять, мій друже, — сказала пані де Баржетон, ласкаво йому всміхаючись.— Ідіть післязавтра в міністерство юстиції разом із Чорногузом та де Люпо, і там ви отримаєте указ, підписапий королем. Міністр завтра повезе його до палацу; але завтра засідання уряду, й він повернеться пізно. Та якщо я ввечері довідаюся про результат, я повідомлю вас. Де ви

живете?

— Я сам прийду, — сказав Люсьєп, якому соромно було пригнатися, що віп жпве тепер па Місячній вулиці.

— Герцог де Лсіюпкур і герцог де Иаварреп розповідали про вас королю, — озвалася маркіза. — Вони з високою похвалою відгукпулися про вашу бездоганну відданість, гідну блискучої винагороди на віддяку за переслідування, яких ви зазнали від лібералів. Я певна, ви уславите ім’я й титул графа де Рюбампре, що на них ви маєте право по материнській лінії. Сьогодні надвечір король звелів міністрові юстиції підготувати указ, який би дарував панові Люсьєну Шардонові право носити Ім’я й титул графів де Рюбампре, як онукові останнього де Рюбампре. "Слід підтримувати щигликів з Парнасу", — сказав його величність, прочитавши ваш сонет про лілію (на щастя, моя кузина вчасно згадала про нього й передала герцогові). "Тим більше, що у владі короля здійснити чудо й перетворити їх на орлят", — зауважив герцог де Наваррен.

Люсьєн відповів щирими словами подяки, котрі могли б розчулити будь-яку жінку, не так глибоко ображену, як Луїза д’Еспар де Негрпеліс. Що вродливішим здавався їй Люсьєн, то палкіше прагнула вона помсти. Де Люпо мав рацію, Люсьєнові бракувало чуття: він так і не здогадався, що королівський указ, про який йому весь час говорили, був тільки жартом маркізи д’Ес— пар — а вона вміла вигадувати подібні жарти. Підбадьорений своїм успіхом та приязною увагою, яку виявила до нього панна де Туш, він залишався у неї в гостях аж до другої ночі, бажаючи переговорити з господинею салону наодинці. В редакціях роялістських газет Люсьєн довідався, що панна де Туш була таємним автором однієї п’єси, в якій мала грати маленька Фе — тогочасне чудо. Коли вітальні збезлюділи, Люсьєн посадовив панну де Туш па канапу в будуарі й так зворушливо розповів їй про нещастя Коралі та свої власні невдачі, що ця знаменита гермафродитка від літератури пообіцяла йому виклопотати для Коралі головну роль у своїй п’єсі.

Наступного ранку, коли Коралі, ощасливлена обіцянкою панни де Туш, повернулася до життя і снідала із своїм поетом, Люсьєн прочитав газету Лусто, де було надруковано глузливий переказ вигаданої анекдотичної історії про міністра юстиції та його дружину. Під дошкульною дотепністю ховався підступний і чорний йа— дум. У анекдоті було зображено й висміяно самого короля Людовіка XVIII, але так тонко, що прокуратура ні до чого не могла б прискіпатися. Ось про що там ішлося — і хоч як ліберальна партія прагнула надати цій історії правдоподібності, вона тільки побільшила колекцію досить-таки дотепних вигадок опозиції.

Усі знали, що Людовік XVIII вельми схильпий до галантного й витонченого листування, розцвіченого мадригалами. В анекдоті цю пристрасть витлумачували як останній вияв закоханості монарха, що стала, по суті, абстрактною: від діла, він, мовляв, перейшов у сферу чистої уяви. І ось недавно знаменита коханка його величності, так нещадно висміяна Беранже під ім’ям Ок— тавії, нібито пережила сильну тривогу. З листуванням було явно (негаразд. Що більше вправлялась Октавія у дотепності, то холодніший і байдужіший ставав її коханець. Кінець кінцем Октавія розкрила причину пеласки: її владі над монархом загрожувала новизна й пікантність нового листування, яке виникло між пайяснішим автором і дружиною міністра юстиції. Але ж та чарівна жінка, як було достеменно відомо, не вміла скласти навіть найпростішої цидулки, отож вочевидь вона виступала тільки в ролі переписувача для якогось шанолюбного зухвальця. Хто ж міг ховатися за тими спідницями? Провівши невеличке розслідування, Октавія відкрила, що король листується із своїм міністром. Вона тут-таки обміркувала план дій. Якось Октавія звертається до одного вірного друга і просить його затримати міністра в палаті, влаштувавши там бурхливу дискусію, а сама домагається в Людовіка XVIII побачення і розповідає, як зухвало його ошукують. Гоноровитого монарха опановує напад бурбонсько-королівського гніву, він не вірить своїй коханці й звинувачує її в умисній брехні. Тоді Октавія пропопує негайний доказ: хай його величність зараз же папише міпістровій дружині кілька слів, що вимагатимуть негайної відповіді. Бідолашна жінка, захоплена зненацька, посилає по свого чоловіка в палату; але Октавія розрахувала все точно, він у цей час саме виступав із трибуни. Загнана в безвихідь, дама трудиться в поті чола, вимучуючи кожне слово, і відповідає з тією дотепністю, яка властива її вбогій уяві. "Решту відповіді ваш міністр перекаже вам усно!" — вигукнула Октавія, потішаючись із розчарованого монарха.

Стаття, хай яка брехлива вона була, діймала до живого міністра юстиції, його дружину і самого короля Франції. Ходили чутки, ніби цей анекдот вигадав де Люпо, проте Фіно зберіг його таємницю. Дотепна й гостра, стаття в газеті Лусто потішила лібералів і партію брата короля. Пишучи її, Люсьєн щиро веселився, вбачаючи в усій історії лише прекумедну "крячку". Другого дпя поет пішов на зустріч із де Люпо й бароном дю Шатле. Барон їхав подякувати міністрові. Панові Шатле надали звання державного радника для особливих доручень, він дістав графський титул і посаду префекта Шарантп, що її мав обійняти зразу після того, як попередник дослужить кілька місяців до терміну, необхідного для призначення пенсії в найвищому розмірі. Граф дю Шатле — частка "дю" була внесена до указу — посадовив Люсьєпа у свою карету й поставився до нього як до рівні. Якби не Люсьєнові статті, він навряд чи так швидко піднявся б угору; цькування лібералів правило йому піби за п’єдестал. Де Люпо був у міністерстві, в кабінеті старшого секретаря міністра. Побачивши Люсьєна, чиновник підхопився, неначе від подиву, й перезирнувся з де Лю— по.

— Як посміли ви з’явитися сюди, добродію? — грізно сказав старший секретар приголомшеному Люсьєнові. — Його ясновельможність знищив указ, ось гляньте І — І чиновник тицьнув пальцем у якийсь розірваний па чотири клапті аркуш паперу. — Міністр захотів знати, хто автор учорашнього жахливого пасквіля — і осьде оригінал! — провадив старший секретар, подаючи Люсьєнові рукопис його статті. — Ви називаєте себе роялістом, добродію, і ви співпрацюєте в цьому мерзенному листку, через який сивіє волосся у міністрів, який дошкуляв також діячам центру і затягує нас у безодню. Ви снідаєте з працівниками "Корсара", "Міруар", "Конститюсьйо— нель" і "Кур’єра"; ви обідаєте в компанії людей "Котідь— єн" та "Ревей", а вечеряєте з Мартенвілем, з отим найлютішим ворогом уряду, з людиною, яка штовхає короля до абсолютизму, що неминуче призвело б до революції — і так само скоро, як тоді, коли б він довірився крайнім лівим. Ви досить дотепний журналіст, але політичним діячем ви ніколи не станете. Міністр доповів королю, що автор статті — ви, і його величність, розгнівавшись, висварив герцога де Иаваррепа, свого камергера. Ви нажили собі ворогів — і могутніх! — у особі людей, які щиро протегували вам. Учинок, цілком ви— правданпй для ворога, стає страхітливим, коли походить від друга.

— Невже ви зовсім дитина, юначе! — сказав де Лю— по. — Подумайте, в яке становище ви мене поставили! Маркіза д’Еспар, пані де Баржетон і графиня де Мон— корне, які за вас поручилися, будуть обурені вкрай. Герцог, звичайно, зігнав гнів на маркізі, а маркіза вичитала своїй кузині. Не з’являйтеся туди! Перечекайте.

— Ось іде його ясновельможність! Прошу вас вийти! — сказав секретар.

Люсьєн сам незчувсь, як опинився па площі Вапдом — приголомшений, наче його вдарили палицею по голові.