Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Через те Люсьєнову зраду — пе таку вже непро— іцсшіу в світі газетярів — наділяли й прикрашали обставинами, які ще дужче обтяжували його провину, ІІоета називали "Іуда-молодшіш", а Мартенвіля "Іуда— старший", бо Мартенвіля — справедливо чи несправедливо — звинувачували ще й у тому, ніби він здав Пекський міст ворожим арміям. Одного разу в розмові з де Люпо Люсьєп, сміючись, зауважив, що особисто він якщо й здав хай там який міст, то хіба лиш ослам. Розкішне життя Люсьєна — хоч то й були розкоші оманливі, засновані на надіях, — обурювало його друзів, і вони не прощали йому ні колишньої карети (бо для цих він усе ще в ній катався), ні пишно обставленого помешкання на вулиці Вандом. Усі вони підсвідомо відчували, що вродливий, розумний і ними ж таки розбещений юнак може досягти всього; і тепер вони не гребували жодними засобами, щоб перетяти йому шлях нагору.

За кілька днів до першого виступу Коралі в Жімназ Люсьєн увійшов попідруч із Гектором Мерленом у фойє Водевіля. Мерлен докоряв приятелеві за те, що той посприяв Натанові в історії 8 Флоріною.

— По-перше, ви нажили собі смертельного ворога в особі Лусто, а по-друге — і в особі Натана. Я давав вам слушні поради, але ви їх знехтували. Ви були надто щедрі на хвалу та добродіяння, і ви жорстоко постраждаєте за свою нерозважливу великодушність. Флоріна й Коралі, виступаючи па одній сцені, ніколи не вживуться; і та, й та прагнутиме затьмарити суперницю. Щоб захистити Коралі, ви зможете писати тільки в наші газети. Натан у цьому випадку має значну перевагу над вами — адже він своя людина в театральному світі. По-перше, він автор п’єс; по-друге, віп має змогу публікувати рецензії на спектаклі й у ліберальних газетах; по-третє, він крутиться у журналістиці трохи довше, ніж ви.

Ці слова підтвердили таємні побоювання Люсьєна, який ні з боку Натана, ні з боку Гайара пе зустрічав тієї відвертості, на яку мав право розраховувати. Але ж овін не міг нарікати, він був новонаверпений! Гайар з набридливою одноманітністю повторював, що новачки повинні витримати тривалий іспит, перш ніж товариші по партії почнуть довіряти їм. У колах роялістських та урядових газет поет наштовхнувся на заздрість, властиву всім людям, які беруть участь у розподілі громадського пирога. У таких випадках вони стають схожі на собак, що гризуться за кістку: те саме гарчання, той самий вищир іклів, та сама лють. Ці письменники потай чинили тисячі підлот, очорнюючи один одного в очах можновладців; вони звинувачували суперників у недбалому ставленні до своїх обов’язків і, щоб позбутися їх, удавалися до найлукавішнх каверз. Ліберали не мали такого приводу для міжусобних чвар, оскільки стояли далеко від влади та її милостей. Відкривши це нерозв’язне сплетіння честолюбних прагнень, Люсьєн не знайшов у собі досить мужності, щоб вихопити меча й одним ударом розрубати вузол, не мав він і такого терпіння, щоб спробувати його розплутати. Він не міг стати ні Ареті— но, ні Бомарше, ні Фреропом свого часу, він плекав одне тільки бажання: домогтися королівського указу. Люсьєп розумів, що графський титул відкриє йому дорогу до вигідного одруження, і тоді його щастя залежатиме тільки від випадку, якому посприяє його врода. Лусто, який виявив до Люсьєна стільки довіри, свого часу спонукав і поета на цілковиту відвертість; отож досвідчений газетяр знав, як завдати приятелеві смертельної рани, й того дня, коли Мерлен з’явився з Люсьєном у Водевілі, Етьєн налаштував жахливу пастку, в яку цей жовто— дэьобий хлоп’як мав неминуче вскочити.

— А ось і наш красень Люсьєн, — сказав Фіно, підводячи до нього де Люпо, з яким він у ту хвилину розмовляв, і потискуючи поетові руку з котячою ніжністю облудної дружби. — Я не знаю нікого, хто б так швидко вибився нагору, як він, — провадив Фіно, позираючи то на Люсьена, то на доповідача прохань. — В Парижі можливі два різновиди успіху: успіх матеріальний — тобто гроші, які кожен може нажити, й успіх моральний — це зв’язки, становище, доступ у світ, недосяжний для інших, хай би вони й домоглися багатства. Але мій друг...

— Наш друг, — сказав де Люпо, обдарувавши Люсьєна ласкавим поглядом.

— Наш друг, — вів далі Фіно, поплескуючи Люсьєна по руці, якої він не випускав зі своїх рук, — піднявся й тут дуже високо. Зрештою, в Люсьєна аж надто великі переваги: він талановитіший і розумніший, ніж його заздрісники, а крім того, він напрочуд гарний із себе. Колишні друзі не можуть простити Люсьєнові ного щастя, вони твердять, ніби йому просто поталанило.

— Такий талап, — підхопив де Люпо, — ніколи пв випадає дурням або людям нікчемним. Хто насмілився б назвати таланом долю Бонапарта? Адже й до нього було два десятки генералів, котрі могли б очолити Італійську армію, як і сьогодні є сотні молодих людей, що хотіли б проникнути до мадмуазель де Туш. До речі, друже, у світі її вже ладять вам у дружини! — сказав де Люпо, поплескуючи Люсьєна по плечу. — О, ви у великій шані! Маркіза д’Еспар, пані де Баржетоп і графиня де Мопкорне марять вами! Сьогодні вас запрошено на вечірку до папі Фірміані, так? А завтра ви на рауті в герцогині де Грапльє?

— Так, — відповів Люсьєн.

— Дозвольте відрекомендувати вам пана дю Тійє, банкіра, молодого чоловіка, гідного вас. Він за короткий час надбав велике багатство.

Люсьєн і дю Тійє вклонились один одному, розговорилися, й банкір запросив поета до себе на обід. Фіно й де Люпо, двоє людей із проникливим розумом, людей, які знали один одного надто добре, щоб за всіх обставин залишатись приятелями, поновили перервану розмовуг Вони відійшли від Люсьєна, Мерлепа, дю Тійє й Натана, що гомоніли між собою, й попрямували до одного 8 диванів, які стояли у фойє Водевіля.

— До речі, любий друже, скажіть мені ось що, — звернувся Фіно до де Люпо. — Люсьєн справді перебував під високим заступництвом? Працівники моєї газети просто-таки зненавиділи його і готують проти нього змову. Перш ніж посцрияти їм у цьому, я хотів би порадитися з вами. Чи іне слід меш розладнати їхні задуми й прислужитись йому?

Запала коротка мовчанка, протягом якої доповідач прохань і Фіно пильно подивились один одному у вічі.

— Невже ви, друже, — сказав де Люпо, — всерйоз могли подумати, що маркіза д’Еспар, Шатле і пані де Баржетон, яка виклопотала для барона посаду префекта Шаранти і графський титул, прагнучи в усій пишноті повернутись до Ангулема, невже ви могли подумати, що вони подарують Люсьєнові його дошкульні випади? Вони заманили його в роялістську партію, сподіваючись його знищити. Сьогодні ті дами тільки й шукають приводу, щоб порушити обіцянку, дану тому хлопчиськові. Допоможіть їм знайти такий привід і ви неабияк прислужитеся обом жінкам, при нагоді вони вам віддячать.

Маркіза й пані де Баржетон звірили мені свою таємницю, і я просто вражений тим, як палко ненавидять вони цього хлопчика. Люсьєн міг би приборкати свого найлютішого ворога, пані де Баржетон, припинивши напади на пеї на тих умовах, які люблять виконувати всі жінки, — ви мене зрозуміли? Він гарний із себе, він мо— лодпй, він міг би втопити ненависть у потоках кохання, і тоді папевне став би графом де Рюбампре. Чапля знайшла б для нього тепле місце при дворі, якусь вигідну посаду! Люсьєн міг би стати чудовим читцем для Людо— віка Вісімнадцятого або, скажімо, бібліотекарем, або доповідачем невідомо чого, або розпорядником у справі видатків на монарші розваги. Але дурник прогавив нагоду. Можливо, саме тому його й знепавиділи. Замість поставпти свої умови, він прийняв їхні. Того дня, коли Люсьєн щиро повірив у обіцянку виклопотати для нього королівський указ, барон Шатле, можна сказати, домігся свого найбільшого успіху. Коралі згубила цього хлопчика. Якби актриса не була його коханкою, він знову почав би упадати коло Чаплі, й він би її здобув.

— Отже, ми можемо порішити його, — сказав Фіно.

— Як саме? — з удаваною байдужістю запитав де Люно, що хотів похвалитися перед пані д’Еспар цією послугою.

— Іспує угода, за якою Люсьєп зобов’язаний співпрацювати в газеті Лусто. Він тепер не має жодного су, й тим легше буде примусити його писати для нас. Ну а якщо, скажімо, в одній зі статей будуть образливі натяки на міністра юстиції і якщо буде доведено, що автор статті — Люсьєн, міністр, звичайно, визнає його негідним королівської ласки. А щоб іще збити пиху з провінційного генія, ми влаштуємо Коралі провал: він побачить свою кохану освистаною й без ролі. А що підпис указу буде відкладено на невизначений час, ми здіймемо на глум аристократичні претензії нашої жертви — згадаємо про матір-повитуху і про батька-аптекаря. Мужність Люсьєна чисто поверхова, він не вптримає нашого натиску, і ми спровадимо його туди, звідки він з’явився. Натан через Флоріну допоміг мені викупити шосту частку паїв у "Огляді", якою володів Матіфа, я зумів також придбати паї постачальника паперу, і тепер ми залишилися тільки вдвох із Доріа. Гадаю, ми з вами домовимось, і я влаштую так, що наш журнал стане служити двору. Я обіцяв сприяти Флоріиі й Натапові за умови, якщо викуплю свою шосту частку паїв, вони мені її продали, і я мушу дотримати своєї обіцянки; але спершу я хотів би знати про можливості Люсьена...

— Ви гідні свого прізвища! — сказав де Люпо сміючись. — Ну що ж, дійте! Я люблю таких людей...

— Гаразд. Але скажіть, ви зможете влаштувати Фло— ріні постійний ангажемент? — запитав Фіпо у доповідача прохань.

— Зможу. Але спочатку звільніть нас від Люсьєна. Растіпьяк і де Марсе чути про нього пе можуть.

— Спіть спокійно, — сказав Фіно. — Натан і Мерлен завжди матимуть напохваті статті, які Гайар буцімто обіцяв пропустити в першу чергу. Люсьєн не зможе надрукувати там жодного рядка, й ми відріжемо йому шлях до заробітку. Щоб захищатися самому і захистити Коралі, він матиме до своїх послуг лише газету Мар— тенвіля. Одпа газета проти всіх нічого вдіяти не зможе, і його поразка неминуча.

— Я вкажу вам вразливі місця міністра, але обов’язково дасте мені прочитати рукопис статті, яку ви замовите Люсьєнові, — відповів де Люпо; він усе-таки остерігся сказати Фіно, що обіцянка виклопотати для Люсьєна титул графа де Рюбампре була жартом.

Де Люпо покинув фойє. Фіно підійшов до Люсьєна і тим добродушним тоном, на який ловиться стільки людей, став пояснювати йому, що, маючи певні зобов’язання перед його газетою, він не може зректися їх.