Війна і мир - Толстой Лев

Для того, щоб вмістити в себе цю науку, конче треба очистити й обновити свою внутрішню людину, і тому перше, ніж знати, треба вірити і вдосконалюватися. І для досягнення цих цілей в душу нашу вкладено світло боже, що зветься совістю.

— Так, так,— потверджував П'єр.

— Подивись духовними очима на свою внутрішню людину і спитай себе, чи задоволений ти з себе. Чого ти досяг, керуючись самим розумом? Що ти таке? Ви молоді, ви багаті, ви розумні, освічені, добродію мій. Що ви зробили з усіх цих благ, даних вам? Чи задоволені з себе й зі' свого життя?

— Ні, я ненавиджу своє життя,— скривившись, промовив П'єр.

— Ти ненавидиш, то зміни його, очисть себе, і в міру очищення ти будеш— пізнавати мудрість. Подивіться на своє життя, добродію мій. Як. ви провадили його? В бешкетних оргіях і розпусті, все одержуючи від суспільства і нічого не віддаючи йому. Ви одержали багатство. Як ви використали його? Що ви зробили для ближнього свого? Чи подумали ви про десятки тисяч ваших рабів, чи допомогли ви їм фізично і морально? Ні. Ви користа-лися з їхньої праці, щоб провадити розпутне життя. Ось що ви зробили. Чи обрали ви місце служіння, де б ви давали користь с^єму ближньому? Ні. Ви в неробстві провадили своє життя. Потім ви одружилися, добродію мій, узяли на себе відповідальність керування молодою жінкою, і що ж ви зробили? Ви не допомогли їй, добродію мій, знайти шлях істини, а ввергнули її в безодню брехні і нещастя. Людина образила вас, і ви вбили її, і ви кажете, що ви не знаєте ^бога і що ви ненавидите своє життя. Тут нема нічого дивного, добродію мій!

По цих словах масон, ніби втомившись від тривалої розмови, знову сперся на спинку дивана й заплющив очі. П'єр дивився на це суворе, нерухоме, старече, майже мертве обличчя і беззвучно ворушив губами. Він хотів сказати: так, мерзенне, гуляще, розпутне життя, і не смів порушувати мовчанку.

Масон хрипко, по-старечому прокашлявся й гукнув слугу.

— Як коні? — спитав він, не дивлячись на П'єра.

— Привели зданих,— відповів слуга.— Відпочивати не будете?

— Ні, кажи запрягати.

"Невже ж він поїде і залишить мене самого, не доказавши всього й не пообіцявши мені допомоги? — думав П'єр, встаючи й опустивши голову, зрідка поглядаючи на масона й починаючи ходити по кімнаті.— Так, я не думав цього, але я провадив огидне, розпутне життя, але я не любив його і не хотів цього,— думав П'єр,— а цей чоловік знає істину, і якби він захотів, він міг би відкрити її мені". П'єр хотів і не смів сказати це масонові. Проїжджий, звичними старечими руками склавши свої речі, застібав свого кожушка. Закінчивши ці справи, він звернувся до Безухова і байдуже, чемним тоном, спитав його:

— Ви куди тепер зводите їхати, добродію мій?

— Я?.. Я до Петербурга,— відповів П'єр дитячим, нерішучим голосом.— Я дякую вам. Я в усьому згоден з вами. Але ви не думайте, що я такий поганий. Я всією душею бажав бути тим, чим ви хотіли б, щоб я був; але я ні в кому ніколи не знаходив допомоги... Зрештою, я сам найперше винен у всьому. Допоможіть мені, навчіть мене і, можливо, я буду...— П'єр не міг говорити далі; він засопів носом і одвернувся.

Масон довго мовчав, видно, щось обдумуючи.

— Допомога дається лише від бога,— сказав він,— але ту міру допомоги, яку владен подати наш орден, він подасть вам, добродію мій. Ви їдете до Петербурга, передайте це графові Вілларському (він вийняв бумажника і на складеному вчетверо ►великому аркуші паперу написав кілька слів). Одну пораду дозвольте дати вам. Приїхавши до столиці, приділіть перший час самотності, обміркуванню самого себе і не ставайте на попередні шляхи життя. По цьому бажаю вам щасливої дороги, добродію мій,— сказав він, побачивши, що слуга його ввійшов до кімнати,— і успіху...

Проїжджий був Йосип Олексійович Баздєєв, як довідався П'єр з книги доглядача. Баздєєв був одним з найвідоміших ма-сонів і мартиністів ще новиковського часу. Довго по його від'їзді П'єр, не лягаючи спати і не питаючи про коні, ходив по станційній кімнаті, обдумуючи своє порочне минуле і з захватом оновлення уявляючи собі своє блаженне, бездоганне й доброчесне майбутнє, що здавалось йому таким легким. Він був, як йому здавалося, порочним лише тому, що він якось випадково забув, як добре бути добрсздесним. У душі його не залишалось ні сліду колишніх сумнівів. Він твердо вірив у можливість братерства людей, з'єднаних з метою підтримки один одного на шляху доброчесності, і таким уявлялося йому масонство.

III

Приїхавши до Петербурга, П'єр нікого не сповістив про свій приїзд, нікуди не виїжджав^ став^цілі дні проводити за читанням Хоми Кемпійського, книжки, яку невідомо хто доставив йому. Одно, і лише одно розумів П'єр, читаючи цю книжку; він розумів ще невідому йому насолоду вірити в можливість досягнення доверщеності та в можливість братньої і діяльної любові між людьми, яку відкрив йому Йосип Олексійович. Через тиждень після його приїзду молодий польський граф Вілларський, якого П'єр поверхово знав по петербурзькому вищому світові, ввійшов увечері до його кімнати з тим офіціальним і урочистим виглядом, з яким входив до нього секундант Долохова, і, зачинивши за собою двері й переконавшись, що в кімнаті нікого, крім П'єра,'нема, звернувся до нього.

— Я приїхав до вас з дорученням і. пропозицією, графе,—

сказав він йому, не сідаючи.— Особа, дуже високопоставлена в нашому братстві, клопоталася про те, щоб вас було прийнято у братство раніше строку, і запропонувала мені бути вашим поручником. Я за священний обов'язок вважаю виконання волі цієї особи. Чи бажаєте ви вступити за моїм поручительством у братство вільних каменярів?

Холодний і суворий тон людини, яку П'єр бачив майже завжди на балах з люб'язною усмішкою, в товаристві найблиску-чіших жінок, здивував П'єра.

— Так, я бажаю,— сказав П'єр. Вілларський нахилив голову.

— Ще одне запитання, графе,— сказав він,— на яке я вас не як майбутнього масона, а як чесну людину (galant homme) прошу якнайщиріше відповісти мені: чи зреклися ви своїх колишніх переконань, чи вірите ви в бога?

П'єр замислився.

— Так... так, я вірю в бога,— сказав він.

— У такому разі...— почав Вілларський, але П'єр перебив його.

— Так, я вірю в бога,— сказав він ще раз.

— У такому разі ми можемо їхати,— сказав Вілларський.— Карета моя до ваших послуг.

Всю дорогу Вілларський мовчав. На П'єрові запитання, що йому треба робити і як відповідати, Вілларський сказав лише, що брати, достойніші за нього, випробують П'єра і що йому більше нічого не треба, як казати правду.

В'їхавши у ворота великого будинку, де було приміщення ложі, і пройшовши темними сходами, вони увійшли в освітлений невеликий передпокій, де без допомоги слуг скинули шуби. З передпокою вони пройшли в другу кімнату. Якийсь чоловік у чудному вбранні з'явився біля дверей. Вілларський, вийшовши йому назустріч, щось тихо сказав йому по-французькому і підійшов до невеликої шафи; в ній П'єр помітив убрання, яких він ніколи не бачив. Узявши з шафи хустину, Вілларський наклав її на очі П'єру і зав'язав вузлом ззаду, боляче захопивши у вузол його волосся. Потім він пригнув його до себе, поцілував і, взявши за руку, повів кудись. П'єру було боляче від того, що вузол тягнув за волосся, він кривився від болю і усміхався, чогось соромлячись. Величезна постать його з опущеними руками, із скривленою і усміхненою фізіономією, непевними боязкими кроками йшла за Вілларським.

Провівши його кроків з десять, Вілларський зупинився.

— Хоч би що трапилося з вами,— сказав він,— ви повинні мужньо переносити все, якщо ви твердо вирішили вступити до нашого братства. (П'єр ствердно відповів нахиленням голови.) Коли ви почуєте стукіт у двері, розв'яжіть собі Аочі,— додав Вілларський,— бажаю вам мужності та успіху.— І, потиснувши П'єру руку, Вілларський вийшов.

Залишившись на самоті, П'єр усе так само усміхався. Разів зо два він знизував плечима, піднімав руку до хустини, ніби бажаючи зняти її, і знову опускав. П'ять хвилин, які він пробув з за&'язаними очима, здалися йому годиною. Руки його набрякли, ноги підломлювались; йому здавалося, що він втомився. Його охоплювали найскладніші і найрізноманітніші почуття. Йому було страшно і того, що з ним трапиться, і ще страшніше того, щоб часом не виявити страху. Йому було цікавст дізнатися, що буде з ним, що відкриється йому; але найбільше йому було радісно, що настала хвилина, коли він, нарешті, стане на той шлях оновлення і діяльно-доброчесного життя, про який він мріяв з часу своєї зустрічі з Йосипом Олексійовичем. Залунали сильні удари в двері. П'єр зняв пов'язку і оглянувся круг себе. В кімнаті було чорно-темно: лише в одному місці світилась лампада в чомусь білому. П'єр підійшов ближче і побачив, що лампада стояла на чорному столі, на якому лежала одна розгорнута книга. Книга була євангеліє; те біле, в чому світилася лампада, був людський череп зі своїми* дірами і зубами. Прочитавши перші слова євангелія: "В началі бє слово і слово бє к богу", П'єр обійшов стіл і побачив великий, наповнений чимсь і відкритий ящик. Це була домовина з кістьми, його зовсім не здивувало те, що він побачив. Сподіваючись увійти в цілком нове життя, цілком відмінне від колишнього, він чекав усього незвичайного, ще більш незвичайного, ніж те, що він бачив. Череп, домовина, євангеліє — йому здавалося, що він чекав усього цього, чекав ще більшого. Намагаючись викликати в собі почуття зворушення, він дивився навколо себе. "Бог, смерть, любов, братерство людей",— казав він собі, пов'язуючи з цими словами невиразні, але радісні образи чогось. Двері відчинилися, і хтось увійшов.

При тьмяному світлі, до якого, проте, П'єр встиг уже звикнути, увійшов невисокий чоловік. Видно, зі світла ввійшовши в темряву, чоловік цей зупинився; потім обережними кроками він пройшов до стола і поклав на нього невеликі, закриті шкіряними рукавичками руки.

Невисокий чоловік цей був одягнений у білий шкіряний фартух, що прикривав його груди і частину ніг, на шию було надіто щось схоже на намисто і з-за намиста виступало високе біле жабо, яке облямовувало його довгасте обличчя, освітлене знизу.

— Чого ви прийшли сюди? — спитав чоловік, на шурхіт, що зробив П'єр, звертаючись у його бік.— Чого ви, не віруючи в істини світла і не бачачи світла, чого ви прийшли сюди, чого ви хочете від нас? Премудрості, доброчесності, просвіщення?

В ту хвилину, як двері відчинилися і ввійшов невідомий чоловік, П'ер пережив почуття страху та благогдвіння, подібне до того, яке він переживав у дитинстві на сповіді: він відчув себе віч-на-віч з цілком чужим по умовах життя і з близьким по братерству людей чоловіком.