Брама сприйняття - Гакслі Олдос

А з другого, позитивного боку, має викликати в свідомості зміни цікавіші й цінніші за своєю сутністю, ніж просте заспокоєння чи мріяння, ілюзії всемогутності чи визволення від стримуючих шор.

Для більшості людей мескалін цілковито нешкідливий. На відміну від алкоголю, він не підштовхує того, хто його приймає, до неконтрольованих дій, що виливаються у бійки, насилля й дорожні пригоди. Під впливом мескаліну людина спокійно займається своєю спра­вою. Більше того, поглинута тим, що найкраще її просвітлює, і при цьому не розплачується протверезуючим похміллям. Про наслідки регу­лярного і тривалого вживання мескаліну відомо дуже мало. Індіанці, що вживають бутони пейота, не виглядають фізично чи духовно деградованими внаслідок цієї звички. Однак очевидних доказів явно недостатньо і вони поверхові[18].

Незважаючи на перевагу мескаліну над кокаїном, опієм, алкоголем, тютюном, він, однак, не є ідеальним наркотиком. За більшості щасливо призвичаєних до мескаліну, існує меншість, що відкриває в наркотику лише пекло і чистилище. Окрім того, як для наркотику, розрахованого, на зразок алкоголю, на загальне вживання, його дія триває неприйнятно довго. Одначе хіміки й фізіологи сьогодні можуть практично все. Якщо психологи й соціологи визначать, що ж є ідеалом, можна бути впевненим, що невропатологи й фармакологи відшукають шляхи, як досягти цього ідеалу, чи принаймні (оскільки такого ідеалу, по самій своїй суті, ніколи не можна цілковито досягти), підійти до нього набагато ближче, ніж у винно-хмільному минулому й очманілому від віски, обкуреному марихуаною і напханому барбітура­тами теперішньому.

Бажання подолати свідому особистість є, як я вже сказав, головним прагненням душі. Коли хоч з яких причин чоловікам і жінкам не вдається подолати самих себе шляхом віросповідування, благих діянь або духовних пошуків, вони звертаються до хімічних сурогатів релі­гії — алкоголю і "дурманних пігулок" на сучас­ному Заході, алкоголю й опію на Сході, гашишу в мусульманському світі, алкоголю і марихуани в Центральній Америці, алкоголю і коки в Андах, алкоголю і барбітуратів у модернізованіших країнах Південної Америки. У своїх "Святих отрутах, божественних сп'яніннях" Феліппе де Феліче докладно і з численними фактами описав давній зв'язок між релігією і вживанням наркотиків. Ось його висновки у стислому викладі й безпосередньому цитуван­ні. Застосування токсичних речовин з релігій­ною метою "дивовижно поширене... Розглянуту в цій книжці практику можна спостерігати повсюди на Землі, рівною мірою як серед первісних народів, так і серед тих, хто досяг високого рівня цивілізації. Таким чином, ми маємо справу не з винятковими фактами, що їх дозволено обминути увагою, а із загальним, навіть у найширшому розумінні цього слова, загальнолюдським явищем — тим, що його аж ніяк не можна проігнорувати, якщо намагатися встановити, що таке релігія і які глибокі потреби вона покликана задовольнити".

Ідеально добре було б кожному відшукати своє самовизначення в будь-якій формі теоре­тичної чи прикладної релігії. Практично ж цієї бажаної мети, схоже, ніколи не вдасться досягти. Трапляються і, безперечно, завжди знайдуться благочестиві віруючі, для яких благочестя, на жаль, недостатньо. Пізній Г. К. Честертон, котрий написав, зрештою, про пияцтво так само піднесено, як у свій час про побожність, може служити красномовним прикладом.

Сучасні церкви, за окремими винятками у протестантському віросповідуванні, терпимі до алкоголю; проте й найтерпиміші з них ніколи не намагалися прилучити наркотик до християн­ства чи освятити його вживання. Богомільний п'яниця змушений приймати релігію в одному місці, а її сурогат — в іншому. І, судячи з усього, це неминуче. Пиятика не може бути освячена, за винятком тих релігій, учення яких не зо­бов'язують дотримуватися зовнішніх правил. Культи Діоніса та пивного бога кельтів відрізня­лися галасливістю й буйством. Християнські обряди несумісні навіть з релігійним пияцтвом. Це не шкодить виноробам, але вкрай погано для християнства. Не злічити людей, які прагнуть самовизначення і охоче здобули б його в церкві. Та, на жаль, "голодні вівці зводять очі, не наївшись". Вони беруть участь в обрядах, слухають проповіді, повторюють молитви, але спрага їхня лишається непогамованою. Розча­рувавшись, вони зазирають у чарку. На якийсь час принаймні, і якоюсь мірою це спрацьовує. Вони так само можуть відвідувати церкву, але вона для них не більше за Музичний банк у баттлерівському "Едіні"[19]. Вони так само визнають Бога, але Він залишається для них Богом тільки на вербальному рівні, у вузько піквікському розумінні. По суті, об'єктом віри виступає пляшка, а єдиним релігійним пережи­ванням виявляється стан нестримної та агресив­ної ейфорії, що настає після третього коктейлю.

Отож ми бачимо, що християнство й алкоголь не сполучаються одне з одним. А от з мескаліном християнство, схоже, сумісніше. Свідчен­ням тому чимало індіанських племен — від Техасу до Вісконсіну. Серед цих племен можна зустріти групи, що приєдналися до індіанської церкви, релігійної секти, головним ритуалом якої є подоба ранньохристиянської вечері або свята кохання, де скибки пейоту замінюють хліб і вино. Ці американські індіанці сприймають кактус як особливий Божий дарунок і ото­тожнюють його вплив з проявом святого Духу.

Професор Дж. С. Слоткін, один із небагатьох білошкірих, що брали хоч колись участь в обрядах пейотистської конгрегації, говорить про своїх товаришів по культу, що вони "напевно не були ні одурілими, ні сп'янілими... На відміну від таких, вони не збивалися з ритму і не розмовляли недорікувато... А також спокійно, дуже поштиво поводилися один з одним. Мені ніколи не доводилося бувати в культовому домі білих, де так повно проявлялося б релігійне почуття і благопристойність". Може постати запитання, що ж відчувають ці богомільні і благочинні пейотисти? Зовсім не те невибаг­ливе відчуття благочестя, що охоплює се­реднього суботнього парафіянина після дев'яноста хвилин нудьги. І навіть не ті піднесені почуття, якими надихаються благо­честиві від думки про Творця й Спасителя, Суддю і Святий Дух. Для цих американських індіанців релігійний досвід — це щось безпосе­редніше і зрозуміліше, мимовільніше, ніж гру­бий продукт поверхової і легко ніяковіючої сві­домості. Часом (згідно з повідомленнями, зіб­раними доктором Слоткіним) їх навідують ви­діння самого Христа. Часом вони чують голос Великого Духа. Часом усвідомлюють присут­ність Бога і розуміють власні вади, що їх можна виправити, якщо дотримуватися волі Творця. Практичні наслідки цих хімічних відмикань дверей до іншого світу, схоже, цілковито позитивні. Доктор Слоткін повідомляє, що запеклі пейотисти набагато старанніші, помір­кованіші (багато з них утримуються навіть від алкоголю) і миролюбніші за непейотистів. Дерево, що дає такі задовільні плоди, не можна засудити одним махом як лихо. Для ос­вячення вживання пейоту індіанці Амери­канської індіанської церкви зробили те, що розумно з психологічного погляду і доцільно з історичного. На світанку християнства багато язичницьких обрядів і свят були, так би мовити, похрещені і служили цілям Церкви. Першим мі­сіонерам вистачило глузду сприйняти їх у тому розумінні, в якому вони й були потрібні — самозадоволення головних прагнень,— і ввести до структури нової релігії. Американські ін­діанці вчинили, по суті, дуже просто. Вони взяли язичницький обряд (між іншим, піднесеніший і освіченіший, ніж просто дурні пиятики і різдвяні пантоміми, сприйняті від європейського язичництва) і надали йому християнського смислу.

Вживання пейота в їжу і релігія, заснована на цьому, хоч і були недавно дозволені на півночі Сполучених Штатів, залишаються й далі сво­єрідним символом духовної незалежності чер­воношкірих. Деякі індіанці відповіли на панування білих шляхом власної американіза­ції, інші — поверненням до традиційного індіанізму. Та були й такі, що зробили спробу використати якнайкраще обидва світи, радше, всі світи — індіанський, християнський та інші світи трансцендентальної пригоди, де душа пізнає себе необмеженою жодними умовнос­тями і, так само як природа, божественною. Звідси — Американська індіанська церква. У ній дві великі потреби душі — прагнення до незалежності та самовизначення і прагнення до самоподолання — були злиті воєдино і витлума­чені завдяки третій потребі — потягу до богопоклоніння, до виправдання шляхів Господніх, призначених людині, до пояснення всесвіту через зрозумілу теологію.

О бідний індіанець, чий темний розум

прикриває його с переду, залишаючи іззаду голим.

Однак насправді це ми, багаті й високоосві­чені білі, залишилися неприкритими іззаду. Ми прикрили нашу минулу оголеність за допомогою різних філософій — християнства, марксизму, фрейдистського психоаналізу,— однак зі спини лишилися голими, залежними від вітрів обста­вин. Бідному індіанцю, з іншого боку, стало глузду захистити себе іззаду, додавши до фігового листка теології підпорку трансценден­тального досвіду.

Я не такою мірою наївний, щоб прирівняти ефект від впливу мескаліну чи будь-якого іншого наркотику, створеного чи створюваного в майбутньому, з досягненням кінцевої та остаточної мети людського життя: Просвітлен­ням, Видінням райського блаженства. Я маю лише на увазі, що знання, набуте за допомогою мескаліну, це те, що католицькі теологи називають "безцінним промислом Божим", який не обов'язково веде до спасіння, але сповнений користі, а отже мусить бути вдячно прийнятий, якщо таке спасіння досягнуто. Випасти з рамок звичайного сприйняття, побачити протягом кількох нескінченних годин зовнішній і внутріш­ній світи не такими, якими вони постають перед твариною, стурбованою своїм виживанням, або людиною, захопленою словами й поняттями, а такими, якими сприймаються прямо і безпосе­редньо Великим Розумом — такий досвід без­цінний для кожного і, зокрема, для інтелек­туала. Адже це та людина, для якої, за висловом Гете, "світ сповнений корисності". Це та людина, яка відчуває, що те, "що сприймає наше око, по суті, чуже нам, однак необхідне, щоб не приголомшити нас". А проте, будучи сам інтелектуалом і одним з найбільших знавців мови, Гете так і не погодився зі своєю власною оцінкою світу.