Брама сприйняття - Гакслі Олдос

Щось схоже відбулося і в царині образотворчого мистецтва. Тут ми стали свідками загального відходу під пейзажу, панівної форми живопису XIX ст. Однак цей відхід не став шляхом до іншого, внутрішнього божественного Рівня, яким займалися більшість традиційних шкіл минулого, до того Світу архетипів, звідки черпали сировину міфи й релі­гії. Ні, це був відхід із зовнішнього Рівня до особистісного підсвідомого, до душевного світу, навіть ще злиденнішого і щільніше закритого, ніж світ свідомої особистості. Ці штуки з жерсті і яскраво розфарбованої пластмаси — де я їх вже бачив раніше? У кожній картинній галереї, де виставляється найсучасніше нефігуративне мистецтво.

Хтось завів патефон і поставив платівку. Я слухав із задоволенням, але не відчував нічого порівняного з апокаліптичними видіннями квітів чи фланелі. Чи чує обдарований від природи музикант ті одкровення, що явилися мені візуально? Цікаво було б проекспериментувати. Між тим, видозмінюючись, не порушуючи своєї якості й звучання, музика значно просунула мене в розумінні того, що сталося, і пов'язаних з цим ширших проблем.

Дивно, але інструментальна музика залишила мене майже байдужим. Тож фортепіанний концерт Моцарта сі-мінор зупинили трохи не після перших тактів і замінили на запис мадригалів Джезуальдо.

— Ці голоси,— сказав я вдячно,— вони утворюють місток, що веде назад до людського світу.

І цим містком вони лишалися, навіть вико­нуючи найнеймовірніші хроматичні композиції божевільного князя. Йдучи за неправильними рядками мадригалу, музика текла, жодного разу не повторившись тонально при поєднанні двох тактів. У Джезуальдо, цього фантастичного персонажа з мелодрами Вебера, перебільшений психологічний розпад привів ладовий ряд до його крайньої межі, цілковитої протилежності тональній музиці. Створені ним твори звучали так, наче могли бути написані пізнім Шенбер­гом.

І при цьому,— вирішив за необхідне додати я, слухаючи ці дивовижні твори контрреформаційного психозу, створені в пізній се­редньовічній формі,— при цьому жодного зна­чення не має те, що Джезуальдо увесь рваний. Цілковитий безлад. Але кожен окремий фраг­мент організований, він представляє Вищий Порядок. Цей Вищий Порядок панує навіть у дезинтеграції. Всезагальність проступає навіть у відокремлених частинах. І, можливо, відчутні­ше, ніж у будь-якому цільному творі. Нарешті, не виникає заколисуючого враження фальшивої впевненості від штучно створеного, чисто людського порядку. Доводиться покладатися на безпосереднє сприйняття основного порядку. Таким чином, дезинтеграція має, в певному розумінні, свої переваги. Але, звичайно, вона небезпечна, страшенно небезпечна. Уявіть, що ви не зумієте повернутися назад, вийти з хаосу...

Від мадригалів Джезуальдо ми перескочили через три століття до Альбана Берга, його "Ліричної сюїти".

— Це,— поквапився попередити я,— буде кошмаром.

Проте, як з'ясувалося, помилився. Насправді музика виявилась досить потішною. Видобуті з особистого підсвідомого страждання затулили дванадцятитонові пристрасті; однак більш за все мене вразила невідповідність між психологіч­ною дезинтеграцією, навіть ускладненішою, ніж у Джезуальдо, і тими вражаючими можливостя­ми — в розумінні обдарованості й техніки,— що були використані для її передачі.

— Йому що, самому себе шкода? — проко­ментував я з іронічною неприязню. І додав: — Котяча музика, вчена котяча музика. — І на­решті, ще після кількох хвилин страждань: — Кого обходять його почуття? Чому він не зосередився на чомусь іншому?

Така критика чудового, безперечно, твору хоч і була несправедливою і неспівмірною, однак, як мені здається, мала право на існування. Я на­воджу її тут, бо вона не позбавлена смислу і показує, як я відреагував у стані чистого споглядання на "Ліричну сюїту".

Коли музика скінчилася, дослідник запропонував мені прогулятися по саду. Я погодився: і хоч моє тіло, здавалося, було цілковито відрізане від мозку — або, щоб бути точнішим, хоча при усвідомленні трансформованого зов­нішнього світу, я був позбавлений розуміння власного організму, все ж зумів підвестися, відчинити балконні двері й вийти, не відчуваючи невпевненості. Було, звичайно, дивно відчувати, що моє "я" уявляється цілковито чужим цим рукам і ногам "зовні", та й усьому реально існуючому тулубу, шиї й навіть голові. Це було дивно, однак до всього швидко звикаєш. Так чи так, тіло, схоже, чудово слідкувало саме за собою. Зрозуміло, що насправді воно завжди так і чинить. Свідоме "его" тільки й здатне що формулювати бажання, які виконуються надалі неусвідомленими й малоконтрольованими сила­ми. Якщо ж воно претендує на більше — занадто старається, скажімо, мучиться, боїться за майбутнє,— то цим лише применшує дійовість тих сил і навіть може викликати хворобу послабленого тіла. В моєму стані свідомість не мала відношення до "его", а була, так би мовити, полишена сама на себе. А це означало, що фізіологічний розум, який кон­тролював тіло, також був сам по собі. На якийсь час цього набридливого неврастеника, що праг­нув наяву всім заправляти, було щасливо усунуто.

Крізь балконні двері я вийшов у своєрідну перголу, яку утворювали, з одного боку, в'юнкі трояндові кущі, а з другого, дюймові планки, прибиті на відстані півдюйма одна від одної. Світило сонце, і тіні від планок лягали смугас­тою "зеброю" на землю, а також на спинку садового крісла, що стояло в ближньому кінці перголи. Це крісло — чи забуду я його колись? У тому місці, де тіні падали на матер'яну оббивку, смужки густого, але світляного індиго чергувалися із смугами такої сліпучої яскравос­ті, що, здавалося, були з блакитного полум'я. Дуже довго, наче збоку, я просто витріщався, не розуміючи й не бажаючи зрозуміти, що це переді мною. Іншим разом я б умить розпізнав крісло, смугасте від гри світла й тіні. Однак тепер результат перцепції поглинув поняття. Я такою мірою перебував під владою споглядан­ня, був приголомшений побаченим, що не міг більше нічого усвідомлювати. Садові меблі, планки, сонячне світло, тінь — все це були тільки назви й поняття, тільки слова, що відбивали явище з утилітарною чи науковою метою. Насправді явище складалося з послідов­ності лазурових пічних щелеп, розділених провалами бездонної блакиті. Це виглядало невимовно прекрасно, такою мірою прекрасно, що жахало. Несподівано я здобув віддалене уявлення про те, що може відчувати божевіль­ний. У шизофренії є свій рай, однак також своє пекло й чистилище; я пригадав розповідь старого, давно померлого друга про його божевільну дружину. Якось на початковій стадії захворювання, коли в дружини ще траплялися періоди просвітлення, він пішов до шпиталю, щоб розповісти їй про дітей. Якийсь час вона його слухала, а тоді різко урвала. Як можна витрачати час на розпатякування про якихось відсутніх дітей, коли єдине що тут має реальне значення, так це невимовна краса складок, що з'являються на його твідовому піджаку при кожному порусі рук? На жаль, цей блаженний стан очищеного сприйняття, незайманого одно­бічного споглядання не тривав довго. Блаженні інтервали дедалі рідшали, коротшали, врешті геть щезли, залишивши самий тільки страх.

Більшість тих, хто приймає мескалін, спізнають лише небесний стан шизофренії. Нарко­тик відкриває пекло й чистилище лише перед тими, хто до цього перехворів на жовтуху або страждає від постійної депресії чи хронічного страху. Якби мескалін, як інші, незрівнянно слабкіші наркотики, мав славу токсичного препарату, само по собі його прийняття вже викликало б страх. Однак відносно здорова людина наперед знає, якщо поцікавилась, що мескалін цілковито нешкідливий, і його вплив минає через вісім-десять годин, не залишаючи наслідків і не викликаючи палкого бажання повторити дозу. Натхнений таким знанням, той, хто приймає мескалін, береться за дослід без страху — іншими словами, без схильності побачити в цьому беспрецедентно дивному, відмінному від звичного відчутті щось жахаюче й воістину сатанинське.

Стоячи перед кріслом, що нагадувало Кінець світу — або, точніше, перед Кінцем світу, в якому після тривалого часу і ціною значних зусиль я розпізнав крісло,— я відчув себе на межі паніки. Все це, раптом усвідомив я, заходить надто далеко. Занадто далеко — хай і веде до сліпучішої краси й глибшої суті. Страх, як я проаналізував пізніше, був викликаний приголомшеністю, розгубленістю від реальності, більшої за розум, який звик жити переважно у зручненькому світку символів, доступних розумінню. Релігійна література щедра на свідоцтва про муки й страхи, що охоплювали тих, хто несподівано наблизився впритул до прояву страшного таїнства. Мовою теології цей страх пояснюється невідповідністю між людською самозакоханістю і божественною чистотою, між людською внутрішньою самоза­коханістю і божественною чистотою, між людською внутрішньою роз'єднаністю і всюдисутністю Бога. Повторюючи за Беме та Вільямом Лоу, можна сказати, що ненавернуті душі зуміють осягнути божественне Світло в усьому його сяйві лише як палаюче пекельне полум'я. Майже тотожну думку можна відшукати й у ти­бетській "Книзі мертвих", де померлу душу зображено як таку, що віддаляється в страж­даннях від Ясного Світла Порожнечі й навіть менших, не таких ясних Вогників, і стрімголов мчить назустріч заколисуючій темряві особис­тості, щоб відродитися в людській істоті чи навіть у тварині нещасливою тінню, жителем пекла. Абищо, тільки не сліпуча яскравість суворої дійсності — абищо!

Шизофренік — це не просто уперта заблукана душа, а й безнадійно хвора до того ж. Хвороба полягає в нездатності сховатися від внутрішньої й зовнішньої реальності (як зви­чайно чинить здорова людина) в невибагливому світі здорового глузду — суто людському світі корисних речей, загальних символів і соціально прийнятних звичаїв. Шизофренік нагадує людину, що перебуває під постійним впливом мескаліну, а тому неспроможна затулитися від реальності, для якої вона недостатньо праведна, щоб жити в ній, і яку не може пояснити, оскільки та реальність непроникна в своїх вихідних даних; не дозволяючи людині подиви­тися на світ звичайним людським поглядом, вона підштовхує її до лякливого пояснення своєї невідбутної дивовижності, обпалюючої глибини смислу шляхом прояву людської чи навіть космічної злої волі, й закликає до найвідчайдушніших контрзаходів, від жорсткого насильства, з одного боку, до кататонії чи психологічного самогубства, з другого.