Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

Бо ж, по-перше, пан Пляшкер доти ніколи не гупав уночі коридором, а по-друге, була не четверта година ранку, а лише третя година п'ятдесят дві хвилини.

Та ні пан Пляшкер, ні Суботик не протестували проти цих неправдивих звинувачень. Бо, власне, й не чули їх — так прудко перебігли обидва до кімнати пана Пляшкера й зачинили за собою двері.

Пан Пляшкер ухопив свій кишеньковий кален-дарик і кинувся квапливо гортати його сторінки, аж доки врешті знайшов те, що шукав.

— Ось воно, дивися! Тут зображено маленький білий круглий місяць. І це якраз п'ятниця! Третього серпня. Як нам пощастило! Адже повний місяць міг з'явитися аж десь у вересні чи в жовтні.

— Буває так, що й за цілий рік не випаде повня в п'ятницю, — статечно повідомив Суботик. — Вам таки справді надзвичайно поталанило, татку!

— Колись же та має поталанити, — задоволено сказав пан Пляшкер.

Він ліг у ліжко, позіхнув від щирого серця й промурмотів:

— Так, а тепер нумо мерщій досипати!

— А це вже не вперше вам так страшенно поталанило! — мовив Суботик перед тим, як і собі лягти в ліжко й шаснути під ковдру.

— Не вперше? — перепитав пан Пляшкер. — А хіба мені вже випадало таке щастя?

— Навіть ще й більше, — відповів Суботик, позіхнув і глибше заліз під ковдру.

— Справді? І коли ж, на твою думку, це було?

— Тоді, як до вас прийшов я і залишився з вами, — відповів Суботик.

— Авжеж, твоя правда, — згодився пан Пляшкер, уже напівсонний. Не минуло й хвилини, як обидва поснули.

П'ятий розділ Пан Вівторакус дає поради

Уже наступного дня пан Пляшкер почав сумлінно готуватися до майбутнього сходження на дах. Або, краще сказати, його почав готувати Суботик. І сам готувався разом із татком. Тільки-но пан Пляшкер, прийшовши з роботи, втомлено опускався в улюблене крісло, щоб трохи перепочити, малий одразу вигукував:

— Уставайте, татку, потренуємося, щоб у голові не паморочилось.

І пан Пляшкер справно підводився з крісла й розпочинав свою першу вправу. Вона йому навіть подобалася, бо була зовсім легенька: він ставав на стілець і дивився вниз, на підлогу.

Вправа номер два була вже тяжча: доводилося ступнути зі стільця на стіл і стояти на стільниці рівно, не хитаючись.

На свій письмовий стіл пан Пляшкер вибирався непогано. І стояти випроставшись у нього виходило. Та він і двох хвилин не годен був простояти угорі, на столі, дивлячись донизу, й не ворушитись! Бідолаха враз починав страшенно хитатися. Він анітрохи не перебільшував, коли сказав уночі Суботику на кухні, що йому паморочиться в голові, навіть коли він підходить до вікна на другому поверсі будинку.

Тому наступного вечора Суботик вигадав третю вправу. Пан Пляшкер мав стояти на столі, дивитися вниз на підлогу й уявляти, ніби стоїть високо вгорі, на висоті щонайменше восьми метрів над вулицею, й дивиться на дахи автомобілів, припаркованих далеко внизу.

А щоб панові Пляшкеру легше було все те уявити, Суботик прихопив з дитячого майданчика кілька іграшкових автомобілів і розставив рядочком на підлозі біля столу.

— Де ти взяв ці автомобільчики? — запитав пан Пляшкер, нетвердо стоячи на столі й ухопившись за простягнену Суботикову руку, щоб не впасти.

— Я трішки помінявся, — сказав Суботик. — Авта, мов казка — сюди, будь ласка! Пиріг смачний, та вже не мій!

— Пиріг? — спитав пан Пляшкер. — А де ж ти взяв пирога?

— Знайшов.

— Сподіваюся, принаймні не в кухні пані Моркван?

— Ні-ні, не в кухні, — сказав Суботик.

Пан Пляшкер відчув полегкість. Проте ненадовго, бо малий додав:

— Він був на веранді. Вистигав.

Пан Пляшкер враз забув свій страх висоти.

— Та хіба ж можна отак собі, мов ніде нічого, красти пироги в пані Моркван! Той пиріг, певне ж, призначався для пана Вівторакуса... Якщо пані Моркван виявить!.. — зойкнув він. — Як ти міг таке зробити? Що тільки ти собі думав?

— Я думав: зараз головне — щоб мій татко не боявся висоти. І ми тоді:

Раз, два, три —

догори!

На дах, на дах!

Забудьмо страх!

Роздобудем цяточок,

як у небі зірочок.

І не матимем боргів —

цілу гору пирогів

набажає тато мій,

щоб віддати Моркві тій,

чи, про мене, дві гори —

хай смакує —

раз, два, три!

— А на додачу, задля вибачення, ще й здоровенний пряник із перцем, чи то пак... із корицею.

— Гм. Якщо поглянути на справу з такого боку, то, може, ти й маєш певну рацію, — визнав пан Пляшкер. — Однак мушу тобі сказати: пиріг призначений для пана Вівторакуса...

У двері постукали. Пан Пляшкер урвав своє повчання й гукнув:

— Заходьте!

Гукнув дещо запізно — пан Вівторакус уже заходив до кімнати. Так наче знав, що тут мовилося про нього.

— Привіт, Пляшкере! Чи це несподіванка? Атож, та ще й яка! Ти стоїш на своєму письмовому столі. Чи сподівався я цього від тебе? Ніколи в світі! — вигукнув пан Вівторакус. — О, Суботик! І він тут? Атож, ось він, сидить і грається автомобільчи-ками.

— Привіт, Вівторакусе! Добривечір! — відповів пан Пляшкер, трохи збентежений. Він ступнув зі столу на стілець, а відтак на підлогу. — Це чудово, що ти зазирнув до мене. Розумієш, я стояв на підвищенні — на столі, бо... — Він затнувся, бо Суботик кинув на нього застережливий погляд. — .. .бо я ж... ну... тому... — заникувався пан Пляшкер. Нарешті йому сяйнуло спасенне пояснення. — .. .тому, що хотів укрутити нову лампочку. Стара перегоріла.

— Розумію. — Пан Вівторакус витер хустинкою сидіння стільця, полегшено зітхнув і сів. — Аннемарі мені сказала, щоб я навідався до тебе. І ось я тут!

— Аннемарі?.. А, пані Моркван. Ви ж із нею віднедавна звертаєтесь одне до одного на ім'я.

— Авжеж, на ім'я, — потвердив пан Вівторакус. — І так само треба зробити нам із тобою, врешті-решт. Авжеж, справді!

— Так-так, Вів... е-е-е... Антоне,— сказав пан Пляшкер. — Ще зі шкільних часів ти для мене був "Вівторакус", а я для тебе — "Пляшкер". Час нарешті це змінити.

— А чи я взагалі ще знаю, як тебе звати, Пляшкере? Авжеж, не знаю, забув!

— Мене звати Суботик, — нагадав Суботик. Пан Вівторакус удав, що не почув. Він ще й досі

не пробачив малому, що той хотів насмикати пір'я з хвоста у його папуги.

— Мене звати Бруно, — сказав пан Пляшкер. — Бруно Клаус Йозеф, якщо повністю. А так — просто Бруно.

— Чи не замало я про тебе дбав останнім часом, Бруно? Атож, замало, — визнав пан Вівторакус. — Аннемарі так полонила всю мою увагу, що до тебе, як мовиться, руки не доходили. Чи не слід це змінити? Авжеж, слід.

— Крайньої потреби в цьому немає, Антоне. Я тебе чудово розумію, можеш мені повірити. Я й сам, власне... Я також... Як би це сказати?..

— Може, натякаєш, що й ти закохався?

Пан Пляшкер, почервонівши, кивнув головою.

— Ти — і закохався?! Ти?! — вигукнув пан Вів-торакус. — Чи це можливо? Хіба можна в це повірити?

— Авжеж, неможливо, — озвався Суботик. Пан Пляшкер образився.

— Що ж у цьому такого неймовірного? — запитав він.

— Ай справді! Ти маєш рацію. Урешті-решт, мені ж стільки само років, як і тобі, а я й досі парубкую, — сказав пан Вівторакус. — Чи дозволиш запитати, в кого ж це ти залюбився?

— Авжеж, дозволиш, — знову озвався Суботик. — В одного медяничка під шоколадним кремом.

— Чи не краще було 6, якби цей Суботик лишив нас самих? Авжеж, краще. Тоді ми могли 6 побалакати без дурнуватих зауважень, — запропонував пан Вівторакус.

— Розумію, розумію, — сказав Суботик і рушив до дверей.

Суботик, аби не придбать ворогів, не лізе в балакання двох пирогів.

— Що він меле про пироги? — запитав пан Вівторакус. — До речі, я принагідно згадав: Анне-марі сьогодні вранці поставила на веранді пиріг з маком — прохолонути, а коли пішла забрати...

— То я пішов, так? — сказав Суботик і шаснув за двері, перше ніж пан Вівторакус устиг його про щось запитати.

Отож той знову звернувся до приятеля.

— Розкажи, Бруно! — мовив він. — Як її звати? Яка вона? Я її знаю?

— Відповісти я можу лише на останнє твоє запитання. Ти її не знаєш, — відказав пан Пляшкер. — І сам я знаю тільки, що вона мені дуже подобається. Ото й усе. Я не знаю, як вона зветься. Не знаю навіть, що з нею тепер.

— Хіба це не дивно? Авжеж, дивно, ще й як! — мовив пан Вівторакус. — І що, ти й не хочеш усього цього знати?

— Та хочу. Ще й дуже. Але сам не знаю, як мені з нею познайомитися, — сказав пан Пляшкер. І розповів усю історію про жінку з ліфта, яку він майже щодня бачить, а проте не знає.

— Чи можливо це збагнути? Ні, неможливо, — вирішив пан Вівторакус. І сказав: — Узавтра ти почнеш із нею розмову. Так, почнеш!

— Яким чином? Що я їй скажу? Не можу ж я без будь-якого приводу лізти з балачками до незнайомої людини!

Пан Вівторакус замислився.

— А якби вона звернулася до тебе перша? Це ж було 6 непогано? Так, це було 6 добре.

— Вона до хмене? З якої причини?

— Звірята! — вигукнув пан Вівторакус. — Звірята спрацюють неодмінно, можеш мені повірити. Я позичу тобі четверо кошеняток. Якщо ти зайдеш у ліфт із картонною коробкою, повною кошеняток, твоя дама неодмінно скаже: "Ах, які ж гарнюні ки-ценьки! Можна мені їх погладити?" На це ти, звісно, муситимеш відповісти. Авжеж, муситимеш.

— Це звучить непогано, — сказав пан Пляшкер нерішуче. — Але що ж мені робити з кошенятами в конторі? Що скаже мій начальник пан Обердубер? Ні, це не годиться.

— Гм... — Пан Вівторакус знову замислився. — Птах, ось що стане в пригоді! Подаруй їй... скажімо, чижика.

— І що ж їй робити з птахом у конторі? Птахи ж цвірінчать, так? А воно ж заважає працювати... Та і як це я раптом подарую їй чижика, якщо не зважуюся до неї обізватися?

— Чи легко тебе вмовити? Ні, аж ніяк! — сказав пан Вівторакус. — Хотів би я знати, для чого ти взагалі надумав питати поради у свого приятеля Антона? Авжеж, мені хотілось би це знати.

— Не сердься, — попросив пан Пляшкер. — Твої поради дуже, надзвичайно добрі, тільки не для мене... Та я вже дещо маю на думці... Треба лишень кілька тижнів зачекати, до початку серпня...

— То ти вже сам щось надумав? Якийсь засіб? Може, папуга?.. Звісно! І як це я, та не додумався! — вигукнув пан Вівторакус. — Чи папуга не найліпший засіб? Вочевидь, найліпший. Бо саме він і почне розмову!

— Ні, ні. Я маю на увазі... Це повязано з Су-ботиком і з бажаннями.

— З бажаннями? Хіба твоя машина для здійснення бажань знову працює?

— Ні. На жаль, я не можу тобі цього розповісти. Суботик суворо заборонив, — сказав пан Пляшкер.